Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 99

Проїздив Кобеляки, де саме галасувала якась сходка, зупинився, аби напоїти з шинкової кринички коня, й зненацька зі сходки випав якийсь дрібненький чоловічок з жовтими очима, вчепився в мене обома руками й загаласував:

— Держіть злодія!

Я намагався відкараскатися від жовтоокого (либонь, хворого на жовтянку) чоловічка, відірвав його руки від свого жупана, але він вчепився в повіддя й не переставав галасувати:

— Він у мене коня вкрав. Це мій Савур.

— Який там Савур…

Чоловічок знову повис на мені, довелося його турнути. Але нас уже обступили, перетяли мені шлях до втечі, чоловічок схопився на рівні і впився в мене, як кліщ, і тузував, і копав ногами, й намагався вкусити. Копнув і його… Гидка справа — бійка, я також налився гнівом, бо незнайомий мені хуторянин окрім того стверджував, що я никав біля його хутора й викрав його коня. Та коли б никав, то хіба б викрадав оцю поторочу?! Ми вовтузилися довгенько, мене порятувало тільки те, що дядько був не кобеляцький, його, як і мене, тут мало хто знав, інакше сходка втоптала б мене в порохню, хто не знає, як люто, швидко, без суду побивають конокрадів. Хатнього злодія можуть побити, того, хто вкрав снопи або сіно, заб’ють у колодки, можуть навіть заплести його голову в тин, а з конокрадом, а також бортним злодієм розправа коротка — перший помирає під киями, другий — у зашморзі на сосні. Але я божився й хрестився, що не крав коня, і божився та хрестився хуторянин; ми вимахували руками, неначе вітряки крильми, підскакували, то, мабуть, було смішне видовисько («Три дні шукаю Савура, прийшов на вашу сходку, може, хто з вас бачив»), й селяни не знали, кому доконечно йняти віри. Савка таки вкусив мене за вухо, і я деменув його під ребра, й нас аж тоді розборонили, відтягли Савку та вхопили мене за руки. Підійшов отаман і сказав, щоб нас обох закинули до секвестру, йому зараз ніколи займатися цією справою. І нас одвели до зборні й турнули до льоху, не поміркувавши в той бік, що ми можемо повбивати там одне одного. Одначе я не збирався вбивати Савку. Я швидко оговтався, призвичаївся до мороку — згори, неначе крізь молочну цідилку, пробивалося ріденьке, жовте, неначе сирівець, світло, дірку забрано ґратами, цюпа — цегляна, тісна, колись вона була звичайним льохом, а тепер слугувала до тюремного в’язання, в ближньому від дверей кутку лежала купа соломи, якась шматина. Ми обоє стояли, — я майже діставав головою стелі, — я мить подумав, підняв шматину, яка виявилася вовчою шкурою, й кинув її в другий куток льоху, сам опустився на солому. Савка ще довго чипів біля дверей, затятий, запеклий, озвірчений — сопів і щось бурмотів під ніс. Мене він боявся, вважав лиходієм, і то не малим. Потім, коли він сів, я підійшов до дверей, обмацав, вони вже підтрухли з одного краю од вогкості. Якби біля них посутужити, то може б, вдалося й висадити, але хтозна, чи є по той бік варта, та й Савка зарепетує.

Спробував заговорити до нього, розказав, де і як здобувся на коня, але Савка мовчав, тільки буркнув:

— Я тебе бачив біля хутора.

— Дідька лисого ти бачив біля свого хутора, — й пошкодував, бо ж лисим таки був насправжки я. За інших обставин я наплював би на цього коня — шельвага, нехай він везе його хоч на цвинтар, але визнати коня Савчиним — лишитися в цій цюпі надовго.

Спливло на гадку, що отакий холерний чоловік може навіть спробувати придушити в сні, хоч що він з того матиме, опріч лиха самому собі, але, зрештою, в світі є всілякі люди. Найдужче ж мене долягало, що трачу час на оце нікчемне сидіння, а десь там, на вкутаній пороховим димом Хортиці, мене чекають з військом січові побратими, вони поклали на мене увесь свій відчай і всю надію. І ще невідомо, як скінчиться ця несподівана справа, в світі чимало справ починаються з нічого, а закінчуються лихом.

Сіра ганчірка над головою переткалася в чорну й після довгої ночі знову виткалася в сіру, а ми все сиділи, ніхто по нас не йшов, ніхто нас не окликав. Я кілька разів підходив до дверей, грюкав у них кулаками, той гуркіт одлунював у цюпі, й тільки раз з того боку обізвався голос:

— Догрюкаєшся до колодки. Немає отамана, поїхав…

Немає отамана… І немає нічого гидшого за наші сільські цюпи. В’язнів у них має втримувати громада, а вона скупа й байдужа, шкодує свічі, шкодує кришеника сала, Савці якийсь далекий кум таки приніс заживку, а мені осавулець тицьнув сухого окрайця. Ще й через те до нас така увага, що ми — ніби крамольники й ніби не крамольники, справжнім супостатам, зарізякам сердобольні бабусі та пісні мироносиці приносять обіди та вечері, рятують тих людовбивць від голодної смерті й спасаються самі, а до нас нікому немає діла. Може, придушити Савку та хоч гарно поснідати? Сміх і гріх.

Їсти хотілося немилосердно, — правду кажуть: голодне черево і зі сну будить, я посунув ногою Савчину торбинку:

— Поїж… хтозна, скільки нам тут сидіти… Й мені вділи…

Савка мовчав.

— Може, там щось таке, що може закиснути?

Савка відказав сердито:

— Вдавися…

Я витлумачив це на свою користь. У торбині був кришеник сала, огірки, цибулина та малесенький шматочок ковбаси. Гриз огірки, гриз цибулю, ковбаса пахла смачно, Савка засовався на соломі, я простягнув окраєць хліба з ковбасою, але він одвернувся.

— Дурний. Нас обох повісять, поїж перед смертю.

Жарт не вплинув на нього.

Та й мені самому було не до жартів. Звичайно за інших обставин не кепсько б і полежати в цюпі, нехай і на отакій патерусі, принаймні за шию не капає, і можна виспатися, але ниньки кожна прогаяна днина це мовби надгорілий фітіль до бочки з порохом, на якій сидиш. Я дедалі дужче втрачав спокій, і вчувалися мені ревиська гармат, і скрегіт шабель, і крики та стогони. Що про мене думають побратими! Та якщо я не приведу вчасно Недайводу з кіннотою, мені й жити на світі не можна.

Ми найдовалися — я на солом’яній патерусі, а Савка на вовчій шкурі, ще день і ніч, і аж наступного дня по нас прийшли райці.

Не знав я, сміятися мені чи плакати, надто поважний суд займався нашою дрібною справою. На лаві, покритій килимом, возсідав сам полковий суддя, котрий прибув з Полтави, поруч нього — кобеляцький отаман, на незасланій лаві — троє лавників, за невеликим столиком збоку — писар, ще й кілька райців за його спиною, всі при ділі, всі поважні, урочисті, щоправда, виявилося, що справа о клячі є не головною, нас привели зарані й заштовхали в куток, спершу розглядали справу о збавленні панянства: багатий, дуже багатий козак Сміян, що тримав на базарі пивну комору, де торгувала його малжонка, випивши в тій коморі два корячки пінної та кухоль пива, прийшов додому закусювати пирогами з квасолею та яйцями, подавала пироги молода наймичка Паська, й чи надто вже вихляла станом, чи вельми шумувала панові Сміянові в голові пінна, злапав він Паську та повалив на ліжко, Паська кричала на ґвалт, що вельми важливо, без такого крику справа до розгляду не береться, те чули дві сусідки, в чім і посвідчили, а дошпетні в цьому ділі, достойні шани та віри гідні дві куми Литовка та Вербилиха встановили «по знаку», що збавлення панянства сталося. Цього не заперечував і сам Сміян, чорновусий, гарний на виду, вже не молодий козак, він сидів, неначе на гарячій пательні, не знав, куди подіти очі, куди сховати руки, крутив у них незапалену люльку, хилив буйну голову, й хто зна, що його долягало дужче, власна нестатечність, сором чи кара по тому. Мабуть, сором, у нього вже й діти майже дорослі, і он скільки напхалося в хату далеких та близьких родичів, сусідів, ще й не всі втовпились, декотрі заглядають у вікна, тупцюють на подвір’ї — їм теж усе чути… А Паська — носата, мура ще й криворота, зовсім не тратилася, крутила головою на всі боки, і я не витримав та кинув: «Та мені, коли б ще платили за те панянство, то я б його не взяв», — чим викликав сміх у громади та невдоволення в суддів.

Суддя наказав писареві подивитися в Право, той довго гортав товсту затріпану книгу, відтак щось читав про себе, ворушачи губами, а далі проголосив: оскільки оний шкодник козак Павло Сміян, поставлений на праві й правом переконаний, висвідчений людьми віри гідними в позбавленні панянства наймички своєї Паськи вличений, і сам одказу не вчинив, за оний вчинок і запобігаючи в подальшому такій сваволі за сто дев’ятим артикулом «права» має бути слушно на горло вскараний.

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 99