Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 99

Перечіплювався через купини, на яких уже покинуті гнізда куличків та очеретянок, розполохував качву, очерет хльоскав зеленими мітелками по обличччю. «Що ж ти, пане, втікаєш, ти такий хоробрий перед беззбройними селянами», — проказав я собі. Втікач переді мною якось дивно кидав ногами, либонь, вперше міряв болото. Я перебрів у постолах по такому болоту не одне літо, коли косив осоку та нежар, але й мені кожен крок давався надсилу. В очах то розвиднювалося, то знову темніло, здавалося, хтось повісив переді мною шалінку, яка міняла кольори. І далі з крякотом зривалися качки, кружляли, кричали, квилили болотяні чайки, то відлітали, то стрімко падали вниз, здавалося, вони хочуть подзьобати нас, та в останню мить знову різко кидалися вгору, я з жахом відчував, що мене ось — ось полишать сили, я впаду в оці твані і вже не підведуся.

Якби пан Юс зупинився та дістав свою сигізмундівку, він би, либонь, легко повалив мене навічно в осоки, але то вже один з дивних законів погоні та втечі: втікачеві завжди здається, що погоня дужча. Юсова душа вступила в п’яти, він біг, гнаний жахом, котрий обезволив його. Моя ж погоня стончилася до волосинки, то вже біг не я, а бігла вічна селянська кривда. Але сили полишали мене. Майнула думка — зупинитися, вернутися до коня, та в цю мить постать попереду якось дивно вимахнула руками, й на старе стожарище праворуч упала велика червона (червона — може, мені привиділося) торбинка. Я зрозумів одразу: пан викупляв своє життя, я або побіжу за ним, або вхоплю торбинку й тим вдовольнюся, відстану. Мені давали вибір, одначе в самому мені вибору вже не було, мене спалював жар, моя голова була важка, неначе налита оловом, а в очах стояла червона заграва. Я ступив убік і важко повалився на стожарище. Й ще встиг побачити, що з другого кінця стожарища метнувся якийсь клубок — заєць чи лисиця, й зник у осоці. Велика сива хмара наді мною опадала на землю червоними клаптями.

Очерет також був червоний і розбігався в увсібіч червоними стрілами. По хвилі ті стріли стали рожеві, далі — сині, відтак — зелені, але щойно я звівся на ноги, почали знову міняти кольори на червоні. В очах мерехтіли якісь клапті, неначе йшов рожевий сніг. Ступив крок, другий, і… провалився лівою ногою у прогноїну, впав.

— От чорт!..

І враз почулося десь поруч:

— Я тут…

— Хто ти?

— Той, кого ти покликав.

— Я нікого не кликав. — Лежав на купині, крутив головою і нікого не бачив.

— Ні, кликав.

— Нащо б я кликав…

— А нащо всі кличуть? Прийшов час…

— Брешеш, не прийшов.

— Ти мене не зрозумів. Прийшов час просити помочі… Принаймні поради. А хто тобі тут її подасть?

— Твоя порада…

— Чому ж… Ми — мудрість. Ми часом жартуємо над вами, бо ми — сильні, а ви — слабкі. Але ведемо чесну гру. Якщо вже радимо…

В цю мить я почув шорсткий, іржавий смішок. О, сміх диявола, він страшний, від нього замерзає в жилах кров. Одначе мене й далі спалював жар. Я не злякався нечистого навіть зараз.

— Ви не вмієте робити добро, всі ваші діяння на розруху, погибіль, ви йдете в ніщо й хочете вести туди й нас.

— Нехай і так. Але сили зла завжди перемагають сили добра. Хіба ти ще не впевнився в цьому? Все, що ви називаєте мудрістю, — оманне. Що більше зусиль — більше безладу.

— Лад творить Бог, а ми його творіння.

— Хи — хи — хи… І ми його творіння. Але годі базікати. Без мене ти звідси не виберешся.

В цю мить я побачив його. Сидів на купині навпроти мене, шкріб волохатою лапою щоку. Дрібний, у ковтюхах, хвіст, наче в теляти, яке обкалялося, зуби чорні, гострі. Справжній болотяний чорт. У нього з рота смерділо, аж мені сперло подих. І стало страшно. Не чорта, а того, що справді не виберуся з цього болота, воно засмокче, заковтне мене, я згину в його череві. Лежав у гнилій холодній воді, яка потроху остуджувала мене.

— Геть! Виберуся сам!

Тричі прочитав у думці закляття, зібрався на силі й зіп’явся на ноги. Довкола зеленіли осоки, чорніли прогної води, десь високо вгорі клекотів бусол. Той клекіт влив у мене сили. Розглянувся — не було нікого.

Повільно, похитуючись, я побрів стежкою, яку проклав у осоці та очереті, забившись сюди.

«Bo ім’я Отця, і Сина, Святого Духа… Отче Святих, врачу душ і тілес… Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами свого людинолюбства нехай простить тобі всі согрішенія твої».

Я зрозумів, що єсмь вже на тому світі і янголи обвівають крильми мою душу, через те по мені ходить благий вітрець. Надсилу розплющив важенне — преваженне повіко, але воно знову заплющилося, тисячі голочок кололи мене, а тіло моє було прозоре — бачив руки й ноги свої, гарячі повіки також були прозорі, і ще я бачив крізь них кучеряві верби над річкою, і коня, й себе самого, вів того коня за гнуздечку, тримався за неї, аби не впасти, й не міг утямити, чому це я в райських кущах з конем, тонконогим арабашем, і хто це стоїть наді мною з клинцюватою борідкою, таких борід у святих немає, а може, я не в раю, а в пеклі, й це сатана насміхається наді мною…

«Господи Ісусе Христе, преподобних і богоносних отець наших і всіх святих…»

У пеклі не співають молитов… Знову напружуюсь і зсуваю повіко, одначе несила втримати його, око знову заплющується, а перед моїм зором стримить клинцювата борідка й стелються кудись у далечінь глибокі борозни… А я іду та йду, веду коня, а може, це кінь волочить мене, і я не знаю куди, відтак кінь зупиняється біля росохатої дуплистої верби, і я жбурляю в дупло над головою важкого шкіряного капшука. Це верби біля греблі через нашу Тернову Долину… Оглядаюся й знову бачу чоловіка з клинцюватою борідкою, янгола чи диявола… І враз мені тріскає щось у голові, і я впізнаю в тому чоловікові нашого сільського попа, отця Павла. Це ж він сповідає мене, й мені страшно… Страшно темряви під єпітрахілем, страшно твердої попової руки — піп сам оре, й боронує, і молотить, — страшно тихого голосу отця Павла. Ні, то він сповідає не мене, а Гараська, ми всі гороб’ячим табунцем тиснемося в притворі, а Гарасько стоїть на колінах та виповідає свої гріхи… Гарасько шепочеться з отцем Павлом, та враз голос отця Павла злітає аж під саму баню церкви: «І ти, негіднику, вкрав? А хто ще був з тобою?» Я тремчу, мені жарко — зараз Гарасько скаже, що з ним були я та Миколка. Але Гарасько не сказав. А батюшка вже шепчеться з дядьком Оникієм, прикладає руку до вуха й нагинається над грішником, і враз знову гукає: «Ти насипав три коробки жита, а сказав, що дві? Горе, горе тобі, грішнику. Накладаю на тебе єпитимію: прийдеш завтра до мене городити тинок». Отець Павло добрий і нелукавий, і бідний — ходить у посоюжених чоботях, після служби йде з дяком снідати до когось з дядьків, сусідів, або вони йдуть до нього, обідають (а ми заглядаємо у вікна) й співають «На ріках Вавилонських», «Слався, Вітцю Небесний», за першою, другою, третьою чаркою отець Павло примовляє «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, во славу Господу», а вже за четвертою та п’ятою тільки «Будьмо», після шостої раптом затягує тонким голосом «Ой, у полі вогонь горить», і коли доходить до «порубаний — постріляний», починає плакати, за ним плачуть й інші дядьки, одначе по словах «козацькая слава» всі збадьорюються, по тому «Ой у полі вогонь горить» переходить у веселу, з притупуванням «Ой, дівчино, шумить гай».

Одначе отець Павло буває й строгий, і нещадимий… Оно переминається з ноги на ногу шорник, п’яничка Кирик, переступає, неначе стоїть на жару, а його й справді обсипає жаром отець Павло: «Прийшов, басурмане? Од Бога не втечеш, не сховаєшся. Беріть його та прив’яжіть до груші… Нехай постоїть… І плюньте на нього хоч по одному разу… Нехай знає, як рідних вітця та матір бити…»

…Я вслухався й гаразд розумію, що чую голос отця Павла, тільки якийсь хрипкий, неначе надтріснутий. І мені стає хороше — хороше, як і завжди після сповіді. Отець Павло вже не хмурить сиві брови, а усміхається нам, дітлахам, і ми всі усміхаємося до нього, і мене бере за плече матінка та веде кудись… А куди, я не знаю, бо знову провалююсь у пітьму, де мене наздоганяє громовий — зноситься аж під баню — голос псаломщика та ласкавий добрий голос отця Павла. Я, мабуть, провалився б у безодню, та мене підхопили на крила ангели й понесли, понесли понад великою синьою рікою й опустили на всіяний жовтими квітами зелений луг. Мене обступають якісь люди — чорні, вузькоокі — турки чи татари, й белькочуть, белькочуть і кудись показують пальцями, бачу поміж них мерзенну, з маленькими вухами пику Пива, хочу одіпхнути його од себе й не можу. А потім звідкілясь появляється біла коза й починає пастися на лузі, вона спасує тільки квіти, а траву не чіпає.

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 99