Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 99

Лемент відставав, погоня на наш слід не напала, й ми відхекувалися, йшли повільніше. І все ж по грудях ходила тривога, десь пугукала сова й шелестів у листі вітер. Затріщали кущі, щось шелехнуло — втікав ведмідь або вепр, Тишко злякано охнув. Я підштовхнув його в спину. Йти вночі лісом і безпечно й моторошно, тіні перестрівають, втікають, наздоганяють, чорні, сірі поторочі повзають по землі, трухлявий пень світиться, неначе потворна пика. А ми йшли, йшли, і вийшли на дорогу, й повернули на просіку, й там, на краю глибокої приладі чекали світанку, й ледве засіріло, я повів Пукавку та Миленького в глиб соснового бору, сподівався, що вже не заблукаю, й таки заблудився, довелося вертатися назад, а бір німував — сосни великі, старі, оброслі мохом, сосни менші, ще менші, знову великі, й врешті довгий піскуватий горб, по горбу росли маленькі миршаві сосонки, й поміж них на галявинці кружляли прип’яті на віжках двоє коней. Зрадів, що вони є, адже боявся, щоб не напали на них вовки, покинув їх ще вчора надвечір, — були голодні, траву під ногами вискубли до землі.

Двоє добрих — мишастий і буланий — коней, напинаючи віжки, тяглися до нас, і раптом щось рвонулося в мені — захотілося сісти на одного з них і податися… до Мальви в маленьку затишну хатку, де пахне материнкою та крокосом, де мене зустрінуть усміхнені очі… але коней було двоє, я завчасу приготував тільки двоє. Щоправда, ще можна удвох сісти на одного…

— Сідайте, хлопці, на коней і їдьте. Попід лісом повернете праворуч. Ось вам гроші… На одежу… а може, й на відкуп…

— А ти? — здивовано запитав Пукавка.

— У мене ще… тут багато клопотів.

Тишко дивився на мене з благанням, він увірував у мене, неначе в Бога:

— Поїхали разом… Веселіше й охотніше… Безпечніше.

— Доїдете самі. Там далі — старі вали… Ляхи туди не потикаються… Через Дніпро переправитесь біля Витачева. Дасте ляхам гроші. За гроші вони вас і в рай пустять.

Я трохи провів їх, і попрощалися на вересовій галявині. Тишко плакав, Пукавка також засмутився.

— Ти ж приїжджай…

— Для чого я вам?

— Ну… Сумно без тебе… Ні з ким і погиркатися.

…Три дні та три ночі я протирлував у лісі на старій колісні — там колись гнули обіддя на колеса. У земляній печі жив. Тепер уся ця місцина буйно заросла ліщиною, крушиною, бузиною — справжнісінькі нетрища, у яких водилася гибіль всілякого гаддя, з свого лігвища, з печі я повиганяв його лозиною, кілька забив, дірки позапаковував землею, а перед лазом насипав попелу та вугілля.

Колись давно, блукаючи в цьому лісі, я був набрів у ліщинових хащах на людське лігво, щойно покинуте, вимощене травою та мохом. Кілька обшмалених черепків, кістки якогось птаха чи звіра, рвана онуча. Тоді я думав, що в лігвиську відлежувався харцизяка, вбивця, лише такі люди, здавалося мені, чаяться в лісових нетрях, ще гаразд, що не наткнувся на самого прибиша, бо ж він не випустив би мене живим, а тепер і сам скрадаюся, неначе прибиш. Неподалік від печі чорніла під пнем борсукова нора, її господар вилазив не тільки вночі, а й удень, тинявся лісом, щось нюшив, щось вишукував у траві, лягав на спину й смішно перебирав лапками, я стежив за ним з густого ліщинового куща.

Дощова буря налетіла раптово, хвилею, застогнали дерева, заворушилася суха трава, вгорі наді мною скрипіла гілка, яка терлася об іншу гілку, й так само раптово буря вщухла, на півдні, де важкими темними стовпами стояли хмари, ще довго гриміло та гахкало, й спалахували блискавиці, здавалося, то козаки — велетні ширмують шаблями. Я подумав, що ширмують вони давно, й на жаль, не тільки з ворогами, а й між собою, он і мене хоче вполювати пан Пиво, то він і його посіпаки гасають у лісі, двічі я чув людські голоси й хропіння коней.

А колись ці ліси були мені другою хатою, я збирав у них горіхи, гриби, брали мене, хлопчака, в ліс дорослі дівки, й жирували зі мною, й було дуже весело, тривожно і трохи соромно.

І я згадав Мальву й подумав, що не кепсько б і зараз жити в лісі, в добрій хатині під дубами.

Вночі мені товаришував високий пень у траві, він струх і мерехтів дивовижним, потойбічним світлом.

…У п’ятницю добирався до рідної хати, йшов не від лісу, де могла бути засідка, а городами від села, збиваючи пилок з соняшників, обережно виплутуючи ноги з гарбузового огудиння — зорі виблискували на лисинах гарбузів, — у малинових заростях присів і довго чипів. Тихо. В сусідньому дворі нявкнув кіт, сюрчали в траві коники, й ніяких інших згуків. Безгоміння. Готовий до втечі, з ножем у руці, тоненько посвистів — підманюючи Пундика, але він не обізвався. Ще трохи посидівши в малинових хащах, скрадаючись, обійшов хату, вона німувала. Тривожно калатало серце. Біля собачої буди зачепив ногою черепок, присів, але тиша німувала й далі. Не відгукнувся навіть пес. Помацав у буді — вона була порожня. Тривога розросталася, серцеві ставало тісно в грудях. Я підійшов до причілкового віконечка. Мати спить на лежанці, у неї сон, неначе в дикої качки, прокидається од найменшого шурхоту. Пошкрябав у шибочку, постукотів у дощечку, вставлену замість нижньої шибки, — ніякого згуку. Притискаючись до стіни, підійшов до дверей, торигнув їх — вони відчинилися.

До хати я вже не заходив, переліз через тинок, пішов до сусідів. У Хинді величезний сад, і баштан, сподівався, що дід ночує в курені, але його там не було. Знову зашкряботів пальцями по шибці, врешті з хати відгукнулися:

— Хто там?

— Вийдіть. Це я, Семен.

Дід ще раз, уже з сіней, перепитав, хто прийшов, і аж тоді одчинив двері. У білій сорочці, споднях, стояв, наче привид. Не впускав мене до хати й не переступав порогу, я взяв його за руку й потягнув до погрібника, над яким ріс густий в’язовник.

Старий хотів щось сказати, але в горлі йому захрипіло, він закашлявся (завзятий курій), злякався, притис руку до грудей і затих. Десь узявся кіт, вився довкруж його ніг, щось біле хитнулося в мороці, придивився — біліла на тину забута сорочка. Я запитав пошепки:

— Де мати?

— Немає… — Дід знову закашлявся, чи вдав, що кашляє, бо тільки хилитався й тримався рукою за груди. Я не бачив його обличчя, його очей, отож, нічого не міг вичитати з них.

— Де ж вона?

— Гайдуки… — з свистом видихнув Хиндя. — Нагаями… Повели до фільварку… По дорозі померла.

Щось опустилося в мені, я заплющив очі й аж похитнувся. «Боже мій…» — тільки й прошепотів. Не міг прийняти в серце цю страшну звістку, не знав, як жити далі. В одну мить втратив усе.

— Вчора поховали. — Й швидко, поспішаючи: — Кількоро разів сюди навідувалися… Втікай!..

Що вже для мене втеча! Нечітко, неясно побачив матір, вона була ніби в хмарці, неначе на іконі, тільки на іконах таких людей не буває. Там вони строгі або печальні, далекі, вони над нами, а мати була зі мною. Маленька, сухенька — підперте кулачком обличчя, дивилася на мене, й стільки було в тому погляді доброти, смутку, любові, що того не висловити. Саме такою побачив її, прийшовши до тями в хаті, лежав на постелі, а вона сиділа край столу, підперши голову сухим кулачком і дивилася на мене. Запізніле каяття рвало мені груди, що не заступив, не врятував, що й не надивився на неї, віявся по всіх світах, а вона сиділа край віконечка й виглядала мене, тягнула тонку, безкінечну, як нитка прядива, думку. Ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлості буднів, по дорогах, у битвах, розтрачуємо на інших, і матері сходять у могилу, не втішені нами.

Знову й знову бачу неньку, ясну й добру, вона дивиться на мене, думає про мене… Її життя — стражденне, її любов — безмірна. Вповні я це зрозумів тільки тепер. Й збагнув, яке страшне наше життя, як швидко воно летить і забирає з собою все найкраще, а нам лишає попіл спогадів. О, якби вернути все те назад! Дзуськи! Не вернути!

У неділю, за тиждень до Головосіки, великим шляхом від Германівки в Підварки, Кагарлицького посаду в’їжджала запряжена четвериком у яблуках коней розкішна відкрита голуба карета з вензелями у вигляді коронованих червоних півнів на дверцятах. В кареті сидів міцний кремезний панок в отороченій куницею шапці, лобатий, бровастий, з тоненькими, хвацькими, закрученими вгору вусиками, з дорогою люлькою в зубах, він лінькувато розглядався довкруж. На передньому коні, скулившись, сидів борейтор у шитій золотом лівреї, на зап’ятках стояв веселий — світив зубами та очима — зап’ятник у чужоземному жовтому каптані, за каретою тягнувся палубний віз. Карета зупинилася навпроти новенької, чепурної корчми, біля якої розташувалася циганська валка, там же стояв віз, на якому сидів дядько в брилі та літнику, дядько відбивався батогом від циганчат, які обпали воза. Побачивши карету, циганчата полишили воза й сипонули до карети, посхоплювалися з споришу й циганки, молода вродлива циганка в дорогій, пошарпаній (з чужого плеча) керсетці поставила ногу на приступець карети.

Ознакомительная версия. Доступно 20 страниц из 99