Ознакомительная версия. Доступно 19 страниц из 94
Дюруа спитав:
— Хто це?
— Це Жак Ріваль, — чув, мабуть, славетний хронікер і дуеліст. Приходив коректу виправити. Гарен, Монтель і він — три найкращі в Парижі хронікери, вони пишуть найцікавіше і найдотепніше. Ріваль заробляє тридцять тисяч франків на рік за дві статті на тиждень.
Ідучи, вони здибали довговолосого, грубого і неохайного чоловіка, що важко сходив по приступках.
Форестьє низько йому вклонився.
— Норбер де Варен, — сказав він, — поет, автор «Мертвих сонців», знову-таки людина в ціні. Кожне оповідання, що він нам дає, коштує триста франків, а в найдовшому немає й двохсот рядків. Та ходімо в «Наполітен», помираю від спраги.
Коли сіли до столика в кафе, Форестьє крикнув: «Пару шклянок!» — і спорожнив свою хильцем, а Дюруа пив пиво поволі, смакуючи його, розкуштовуючи, ніби щось дорогоцінне й рідкісне.
Товариш його мовчав, немов міркуючи, потім спитав відразу.
— А чого б тобі не взятись до газетярства?
Дюруа здивовано глянув на нього:
— Та… бачиш… я ніколи нічого не писав.
— Чи ба! Пробують же, починають. Я міг би взяти тебе для доручень, їздити за справами та з візитами. Мав би на початок двісті п’ятдесят франків і оплачений екіпаж. Хочеш, побалакаю з директором?
— Та звісно, хочу!
— Тоді зроби так: приходь до мене завтра обідати. Буде душ шестеро, не більше: патрон, пан Вальтер з дружиною, Жак Ріваль та Норбер де Варен, яких ти зараз бачив, та ще приятелька моєї дружини. Згода?
Дюруа зніяковів і почервонів. Пробурмотів нарешті:
— Та… одежі відповідної немає.
Форестьє геть здивувався.
— Немає фрака? Отаке! А це ж річ конечна. В Парижі, бачиш, краще ліжка не мати, ніж фрака.
Потім відразу, порившись у кишені в жилеті, видобув купу золота, взяв два луї, поклав перед колишнім товаришем і сказав щиро та просто:
— Віддаси, коли зможеш. Візьми під заставу або купи на сплату потрібну одежу; роби, як знаєш, тільки приходь завтра обідати о сьомій з половиною, на вулицю Фонтен, сімнадцять.
Дюруа схвильовано взяв гроші, бурмочучи:
— Який ти ласкавий, дуже дякую тобі, повір, що не забуду…
Той урвав його:
— Ну гаразд! Ще по шклянці, чи що? — й крикнув: — Хлопче, пару шклянок!
Коли випили, журналіст спитав:
— Хочеш, погуляємо трохи з годинку?
— Залюбки!
І знову пішли до Мадлени.
— Що ж нам робити? — спитав Форестьє. — Кажуть, що в Парижі не гуляють без діла. Неправда. Я, коли йду ввечері, ніколи не знаю, куди саме. В лісі тільки з жінкою цікаво гуляти, а не завжди маєш яку-небудь під рукою: концерти по кафе можуть розважити мого аптекаря й дружину його, але не мене. Що ж робити? Нема чого. Тут треба було б улаштувати літній сад, як парк Монсо, щоб уночі був відкритий, де можна було б послухати гарної музики й випити чогось холодного під деревом. Це було б не місце розваги, а місце гуляння; за вхід брати дорого, щоб привабити гарненьких дам. Щоб можна було походити по алеях, посипаних піском та освітлених електрикою, і посидіти, коли хочеш послухати музику, зблизька чи здалеку. Щось подібне було колись у Мюзара*, але там тхнуло шинком — забагато танців, а мало місця, тіні й затишку. Якби гарний величезний сад. Розкіш була б. Куди ти хочеш піти?
Дюруа зніяковів, не знав, що казати. Потім зважився:
— Я не був у Фолі-Бержер. Охоче погуляв би там.
Товариш його скрикнув:
— Фолі-Бержер, кажеш? Там же задуха, як у печі. Проте ходімо, там завжди втішно.
І пішли назад на вулицю Фобур-Монмартр.
Ілюмінований фасад закладу освітлювало чотири вулиці, що коло нього сходились. Низка візників чекали роз’їзду.
Форестьє рушив до вхідних дверей, але Дюруа спинив його:
— Ми забули придбати квитки.
Той поважно відповів:
— Зі мною не платять.
Коло контролю йому вклонились три контролери. Середній дав йому руку. Журналіст спитав:
— Є гарна ложа?
— Звичайно, пане Форестьє.
Він узяв поданий йому купон, відчинив оббиті повстю та шкірою двері, і вони опинились у залі.
Тютюновий дим прозорим туманом оповив сцену й другий бік театру. Невпинно знімаючись тонкими білястими цівками з цигар та цигарок, що всі курили, цей легкий туман підносився, збирався при стелі й стояв під широкою банею, круг люстри й над галереєю другого ярусу цілими хмарами диму.
В широкому коридорі, що виходить у кругойдуче фойє, де серед чорної юрби чоловіків тиняються розмальовані дівчата, одвідувачів чекав гурт жінок коло одного з трьох прилавків, де тронували три намазані й бляклі продавниці напоїв та кохання.
Форестьє швидко йшов крізь юрбу, як людина, що має право на увагу.
Підійшовши до капельдинерки, сказав:
— Сімнадцята ложа?
— Сюди, пане.
І вона замкнула їх у дерев’яній, розкритій згори, оббитій червоним скрині, де так тісно стояло четверо стільців того самого кольору, що між ними ледве можна було просунутись. Приятелі сіли; праворуч і ліворуч од них, вигинаючись луком аж до сцени, тяглася ціла низка таких самих кліток, і там також сиділи чоловіки й жінки, яких видно було тільки по груди.
На сцені троє молодиків у тісних трико — високий, середній та малий — по черзі вправлялись на трапеції.
Спочатку, дрібно й швидко ступаючи, вийшов високий і вклонився, махнувши рукою, мов посилав поцілунок.
Під трико вимальовувались м’язи його рук та ніг; він випинав груди, щоб приховати надмірне черево, і обличчям нагадував голярчука, бо ретельний проділ був якраз посеред голови. До трапеції він діставався граційним стрибком і, повисши на руках, крутився, як пущене колесо; або, напруживши руки й випроставшись усім тілом, спинявся в повітрі, держачись тільки за поперечку силою своїх кулаків.
Потім сплигнув додолу, знову, посміхаючись, уклонився під оплески перших лав і відійшов до декорації, за кожним кроком граючи м’язами своїх ніг.
Другий, нижчий та кремезний, виступав і собі і проробив ту саму вправу, а за ним і третій, якого публіка прийняла прихильніше.
Та Дюруа вистава зовсім не цікавила: повернувши голову, він раз у раз озирався позад себе у велике фоє, повне чоловіків та повій.
Форестьє сказав йому:
— Зверни увагу на перші лави — самі міщани з жінками та дітьми, йолопи, що приходять сюди дивитись. У ложах — бульварники, кілька артистів, кілька півпристойних дівчат; а позаду — найцікавіша в Парижі суміш. Хто вони? Подивись. Тут усякі, усіх верств і звання, але гультяїв найбільше. Тут службовці з банків, крамниць, міністерств, репортери, сутенери, офіцери в цивільному, панички у фраках, що обідають по кабаре й з Опери ходять до італійців*, та ще безліч всякого непевного люду, бозна-хто. А жінки всі одного ґатунку — ті, що вечеряють у «Американському» кафе, повії ціною від одного до двох луї, що пильнують чужинців, які заплатять і п’ять, та попереджають своїх завсідників, коли вони вільні. Всі їх знають уже літ із шість, цілий рік вони крутяться щовечора в тих самих місцях, хіба що на лікування потрапляють у Сен-Лазар* або Лурсіну*.
Дюруа не слухав. Одна з таких жінок дивилась на нього, спершись ліктем на їхню ложу. Це була повна чорнявка з набіленим обличчям, чорними, довгастими, підведеними очима й величезними намальованими бровами. Пишні груди напинали її чорну шовкову сукню, а намащені, як рана, червоні губи надавали їй чогось тваринного, жагучого, перебільшеного, а проте збудного.
Вона покликала, кивнувши головою, якусь свою приятельку, що якраз проходила, — рудоволосу, теж гладку, біляву, — та й сказала їй голосно, щоб почули:
— Дивись, який гарний хлопець! Коли б він схотів мене за десять луї, то я б не відмовилась.
Форестьє обернувся і, посміхаючись, плеснув Дюруа по коліні:
— Це про тебе — маєш успіх, мій любий. Вітаю.
