— Драстуйте, мої голуб’ятка! — закричав товариш Вовчик.
— Здоров був, голубе! — відповіла йому криком тьотя Клава.
Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати. Він наздогнав свій каюк і вліз у нього. Цілу ніч Аглая не давала йому спокою, цілу ніч він мріяв про зустріч із нею (наче він не бачився з нею сто років), і он на ранок він раптом стрічає її в купальному костюмі. В ньому в перший раз прокинувся до неї справжній стривожений самець. Він безсоромно дивився на її таз, на її груди і ніяк не міг одірватись. Йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підпливти до флоберівських дам і, жартуючи, схопити в свої обійми Аглаю.
— Ану, покажи, як ти плаваєш? — закричала Аглая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, ніби вона збиралась летіти до нього.
— АЬ, топ Оіе! Риє сііїез ?оиз 1а 41,— крикнув товариш Вовчик.
— І ти тут, топ аті? І ти? Риє ?ои$ ёіез аітаЫе йе ?епіг те зцгргепсіге аіпзі 42.
— Але компенсація, мадмуазель. Гезреге цие ?оиз те Гегез Гатібе сіє діпег а?е§ тоі.
— Се8І ипе дга?е ^иі сіетапсіе геіїехіоп 43.
— Будь ласка, подумайте. Бо я до обіду дістав прекрасного вина.
Товариш Вовчик уже сидів у каюку напроти Дмитрія і поволі гріб до пляжу.
— Ти знаєш,— сказав він, звертаючись до свого приятеля.— Я говорю про загадковість, що за нею сховались наші дами. Її все-таки можна розшифрувати.
— Яким же це чином?
— Дуже просто,— тихенько засміявся лінгвіст.— Ми їх напоїмо добрим міцним вином — і вони нам усе розкажуть.
— Ти так думаєш?
— Я цього певний... Тим паче, що дами не від того, щоб колись із нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо мені й сказала, що вона хоче «кутнуть».
Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотілось «розшифрувати», як говорив товариш Вовчик, московських дам — ця загадковість із кожним днем його все менше й менше цікавила,— а тому, що сьогодні він побачив прекрасне Аглаїне тіло, тому, що йому захотілось кусати її. Йому метнулось у голові, що п’янка може утворити непогану обстановку, і він уже напружено шукав місце для оргії.
— Я бачу, що ти поділяєш мою думку,— сказав товариш Вовчик.
— Я її цілком поділяю.
— Ну, так тоді допомагай мені, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам і сподіваюсь, що сьогодні вночі ми будемо з ними пиячити.
— Але де ж ми з ними зійдемось? — спитав Карамазов.
— Про це я вже подумав. Годині о восьмій ми сядемо в каюк, заберемо з собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навіть огнище розвести.
— На Зелену Косу? Прекрасно- Як це він по неї не подумав. Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навіть можна буде й заночувати... саме в копицях сіна.
— Ти добре придумав,— сказав Карамазов.— Я з охотою підтримаю тебе.
Товариш Вовчик ще раз від задоволення крякнув і змовк: вони вже були біля флоберівських дам.
— Що ви там секретничаєте? — спитала тьотя Клава, коли каюк легко сів на пісок пляжу.
— Це я кажу Вовчикові,— знайшовся Дмитрій,— що пора вже вас познайомити з моєю дружиною.
— Ти це серйозно говориш? — спитала Аглая, примружуючи очі.
— Цілком серйозно... і ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловіком тьоті Клави.
Аглая поспішила погодитись. Більше того, вона гадає, що треба це зробити сьогодні увечері.
— Тільки не сьогодні,— кинув товариш Вовчик і поінформував дам про план щодо випивки.
Дами план прийняли, але Аглая сказала, що перш за все вона хоче познайомитись із Ганною.
— Чому це «перш за все»? — незадоволено спитав Дмитрій.— На цю історію ще буде час.
— Але й на випивку буде час,— уперто сказала Аглая.
Вона так рішуче стояла на своєму, що за кілька хвилин
Вовчик уже виходив із себе. Тоді дами несподівано почали вдягатись і покинули пляж.
— І на чорта тобі треба було говорити про це знайомство? — незадоволено сказав лінгвіст.
Але Карамазов і сам проклинав себе за необачність. У всякому разі друзі вже знали Аглаю і зрозуміли, що ніякої вечірки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дівчину.
VI
Звести Аглаю з Ганною вдалось тільки на четвертий день після розмови на річному пляжі. Це трапилось увечері біля хвіртки, саме на тому місці, відкіля флоберівські дами починали чергову гулянку з своїми кавалерами. Зустріч була холодна, і це особливо відчула Ганна.
— Чого це ви так цураєтесь громади? — спитала Аглая, беручи під руку дружину Карамазова.
— Відкіля це ви взяли? — в свою чергу підвела брови Ганна.
— От тобі й маєш! Скільки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулиці. Хіба це не замкнутість?
— Ганна страшенна індивідуалістка,— пожартував товариш Вовчик.
Тьотя Клава ні з того ні з сього засміялась дрібненьким і негарним смішком.
— А я от думаю, що тут зовсім інша причина,— сказала Аглая.— Ти, Дімі, як думаєш?
Карамазов іздригнув. Він зовсім не чекав, що Аглая буде так фамільярно поводитись із ним у присутності Ганни.
— Я вас прослухав,— червоніючи, сказав він.— Про що ви там?
— Цебто я?
— Ну да, ви!
— Ти подумай, тьотю Клаво,— засміялась Аглая.— Він уже до мене звертається на «ви».
— Ха, ха,— знову розсипалась дрібним і неприємним смішком друга флоберівська дама.
Утворилось ніякове становище. Таке ніякове, що навіть товариш Вовчик відчув це.
— Ви Дмитрія не зрозуміли,— раптом спокійним голосом сказала Ганна.— Він під цим «ви» мав на увазі й вас і мене.
— Ти, Дімі, підтверджуєш це? — спитала Аглая і уважно, навіть з деякою повагою подивилась на Ганну.
— Звичайно,— зрушив плечима Дмитрій і вийняв портсигара.
Він уже взяв себе в руки, і обличчя йому було спокійне.
— Так от що,— сказала Аглая.— Чи не тому ви так рідко виходите на вулицю, що не хочете зустрічатись із міщанками?.. Так би мовити, тікаєте від обивательського оточення? Я не помиляюсь?
— Я тільки не знаю, кого ви маєте за міщан? — спокійно спитала Ганна.
— Кого я маю? Ну хоч би себе саму, тьотю Клаву й так далі.
— Я вас так мало знаю, що вважати вас за міщан поки що не ризикую.
— Ну, а як узнаєте — тоді ризикнете?
Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декілька секунд і нарешті сказала:
— Тут і ризикувати нічого. Коли ви міщанки, то значить міщанки... Але я сподіваюсь, що маю справу з людьми іншого гатунку.
Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече і взяла праву руку «під козирьок».
— Рад стараться, ваше-ство! — чітко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.
Знову утворилось ніякове становище. Ганна, звичайно, зрозуміла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зуміла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убік.
— Давайте покинемо ці розмови,— сказав товариш Вовчик.
— Навіщо це робити? — промовила Аглая.— Ця тема дуже цікава... Ти, Дімі, як гадаєш?
Карамазов нічого не відповів на це запитання і раптом зробив кілька кроків убік.
— Почекайте мене, будь ласка, хвилини дві. Я зараз буду тут.
— Це ж ти куди збираєшся втекти? — не без іронії сказала Аглая.
