Малий Мирон - Франко Иван Яковлевич

"Що се таке? - мiркує сам собi Мирон. - Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже".

Пробує раз i другий - так, зовсiм так!

А коли поприходили женцi на полуднє, вiн, пiдскакуючи, бiжить до батька.

- Татуню, татуню! Я щось знаю!

- Та що таке, моя дитино?

- Я знаю, що чоловiк очима видить. По батьковiм лицi перебiг усмiх.

- А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

- Як, як?

- Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тiльки шум.

Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

- Iди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далi женився, а такi дурницi говорить? Чому ти нiколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатi вивiз?.. Таже чоловiк усе чує вухами! - i шум, i кудкудакання.

- А чому ж не чує разом! Тiльки як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? - запитав малий. - От потрiбуйте самi! - I вiн справдi для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати проворкотiла ще щось, але вiдповiдi на те питання не знайшла.

IV

А вже найбiльша була бiда Мироновi з тим мисленням! Не вмiв мислити, та й годi. Що тiльки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:

- Та чому ти, тумане вiсiмнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

I що вже бiдний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потiм сказати щось розумного, - нi, не можна, та й годi. Бiдний Мирон прийшов до того переконання, що вiн не вмiє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обiдi довкола великого стiльця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всi їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разiв зо два, а далi задивився на те, що так тихо стало в хатi, нiхто й слова не скаже. Нi вiдси нi вiдти здається йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всi будуть смiятися, ще й мама насварять. Що би тут сказати? I малий Мирон зачинає мислити.

Ложка, як нiс її вiд рота до миски, так-таки застигла в повiтрi враз iз рукою. Очi недвижне вперлися в пустий простiр, а далi мимовiльно зупинилися на образi матерi божої, що висiв на стiнi; губи тiльки рушаються, мов щось шепчуть.

Слуги побачили се, ззирнулися помiж собою, трунули одно друге лiктями, а дiвка-служниця шепнула навiть до старого Iвана.

- Ану, вiн зараз якусь дурницю вистрiлить.

- Ба, не знати, - почав звiльна Мирон, - чому тото свята матiнка дивиться, дивиться, а капусти не їсть?..

Бiдний Мирон, хоть i як мучився, не мiг нiчого лiпшого придумати, може, для того, що його насилу заставляли думати "так, як люди".

Смiх, регiт, звичайна нагана матерi враз iз "туманом вiсiмнацятим" - бiдний Мирон заплакав.

- Та що ж, коли я не вмiю мислити так, як люди! - сказав вiн, обтираючи сльози.

V

Що з нього буде? Який цвiт розiв'ється з того пуп'янка? Се й проповiсти не тяжко. Лучаються по наших селах доволi часто такi дивовижнi появи. Все у них змаленьку не так, як у людей: i хiд, i обличчя, i волосся, i слова, i вчинки. А коли прийдеться такiй дитинi вiк жити пiд тiсною сiльською стрiхою, без ширшого досвiду, без яснiшого знання, коли вiдмалку нетямучi родичi почнуть натовкати в неї все на такий спосiб, "як звичайно у людей", то їм i вдасться придавити вроджений нахилок до своєрiдного; всi невживанi i приголомшенi здiбностi дитини занiмiють i занидiють у зав'язку, i з малого Мирона вийде кепський господар або, що гiрше, не доразу приголомшена живiсть та прудкiсть характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добро, - стане вiн забiякою, ворожбитом, що вiритиме у власнi привиди, i буде туманити людей iз щирого серця.

Але коли така дитина натрапить на люблячого i, що головне, не дуже вбогого вiтця, котрий схоче i зможе потягнутися з остатнього, щоб своїй дитинi створити очi у свiт, то тодi - що ж тодi? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так, як звичайно розумiють люди кращу долю? Коби не так! У школi дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свiжим повiтрям, i скiнчить на тiм, що перейметься правдами науки i забажає перевести їх у життя. I стане малий Мирон гарячим проповiдником тих правд, понесе їх мiж темних i пригноблених, пiд рiднi сiльськi стрiхи… Ну, i незавидна чекає його доля! Навiстить вiн i стiни тюремнi, i всякi нори муки та насилля людей над людьми, а скiнчить тим, що або згине десь у бiдностi, самотi та опущеннi на якiмось пiддашшi, або з тюремних стiн винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши вiру в святу, високу правду, почне заливати черв'яка горiлкою аж до цiлковитої нестями. Бiдний малий Мирон!..