Огненне коло - Багряный Иван Павлович

Того не можна переповісти словами, що відбувалося на невеликім клапті землі та на дорогах під Гавареччнною ..

У такій ситуації група оборонців, що підійшла від Одеська, прийняла бій.

Вони швидко зайняли позиції попід лісом «Гавареччина» й попід селом тієї ж назви, окопалися похапцем, як могли, а більшість так, не прикриті й неокопапі, лежачи по ямках, по межах, по обніжках, по вирвах, повели бій… Артилерія розстрілювала ворожі танки й машини прямою наводкою. Протипанцерні гармати, й кулемети, й міномети захлиналися від власного вогню. . Стрільці билися гранатами й панцерфавстами… Особливо героїчно билася одна протитанкова, бронебійна гарматка поблизу Петрової батареї, стоячії на відкритому місці, поки її не накрила серія ворожих стрілен і вона замовкла навіки.

Добре билися хлопці. Але ж «сила і камінь ломить». Та й як тут змагатися, — занадто нерівний «герць» поміж «воріженьками».

Село і ліс Гавареччина ще раніше були спалені й збомблені, а тепер їх допалювано й перевертано догори корінням.

Наліт авіяції зробив своє, а несподіваний обстріл з «катюш» довершив справу, — спротив групи відчайдухих було зломлено, групу геть розпорошено, батареї їхні змішано з землею, все поторощено.

Повна катастрофа.

Одначе розпорошені відділи, відступаючи, ще билися розрізнено, кожен по-своєму маневруючи перед ворогом.

Та багато лишало зброю й кидалося панічно рятуватися втечею наосліп. Серед таких повстало велике смятіння. Хлопці здирали з себе відзнаки, дерли документи, викидали шоломи, палили листи від матерів і коханих, здирали й викидали уніформи.

Петро й Роман, втративши цілком батарею й усю амуніцію, з своїми товаришами не розпорошилися, а далі трималися купи, відступали на захід з боєм. Вони не палили документів і не здирали відзнак, і не зривали з шиї материнське благословення. Вони збиралися битися до остаточного розгрому, до крапки,

«До останнього зідхання», — мовляв Роман.

А на землі, навколо них усюди творився жах. Колони втікачів — обозні валки, окремі вояки, юрби людей напіввійськових, напівцивільних, лявини підвід — одчайдушне гримотіли через трупи й вирви, одні на південь, на Білий Камінь, інші на захід, на Красне.., На заході було ніби тихо.

На заході було тихо.

Та ось з заходу раптом загримотіло утікачам назустріч.

Раніше був наступ ворога зі сходу, з півночі і з півдня. А це почав ворог бити й з заходу, від Бузька та інших точок з-над річки Бугу. Ворог загнався в запілля й тепер бив звідти. І це сталося тоді, коли ніхто того не сподівався. Досі говорилося й кричалося про оточення, але кожен мав на увазі ще вихід на захід, ніхто не припускав, що коло отак-таки й замкнулося, цілком щільно, — ні, мусив існувати вихід на захід. І раптом з заходу почали бити «катюші», з-за Бугу. Вони били з кількох точок, встигнувши посісти велику смугу, одрізавши цілком шляхи відступу сюди. Вони засипали грядом диявольських стрілен все поблизу, в смузі кільканадцяти кілометрів, обстрілюючи валки втікачів. Стрільна розривалися по кілька разів і заливали все страшним, всеспалюючим вогнем — загорялася земля й каміння, й залізо, все горіло й не можна було того погасити, й ніхто того не гасив і не збирався… Навіть на німців, на випробуваних фронтовиків, з числа тих, що не встигли своєчасно відступити з своїми і тепер металися з приреченими в цьому жахливому колі, вогонь «катюш» нагонив містичний переляк. Летіли не тільки стрільна, летіла попереду них ще жаска легенда про ті «катюші», витворена в ході війни на нещадних східних побоєвищах.

Відступаючи, хаотичні колони було вже досягли Бугу, й нещасні люди, хто вцілів досі, з полегкістю вже зідхали, думаючи, що вони видерлися геть з пащі смерти, що вони вихопилися з перстеня, як над ними розверзлося небо і впало на них грядом заліза й морем вогню. Все змішалося. Товпища ударилися об вогненну стіну, що раптом піднеслася перед ними, і побігли назад. Побігли панічно на схід. Заметалися безтямно на вже пройдених шляхах, по здовбаних лапах, по шматкові землі, спаленому вогнем і зораному залізом. Люди шукали прикриття й не мали його. Люди шукали пощади від всюдисущої смерти й не мали її. Люди на своїй власній землі згоряли живцем, бо горіла й сама сира земля. Язики полум’я вихоплювалися з неї й ішли товпищами, коливаючись, обертаючи все на попіл і сажу. Жорстокий, лютий ворог, переповнений одвічної злоби і зненависти, знав, на кого напосівся і вергав на них, на їхні голови й на їхні душі усе, що мав. І душив їх, чим міг. Залізні вогнепащі потворяща, немов живі, люті дракони, ганялися за людьми по шляхах і по полях, чавили їх, смалили вогнем і чадом, сікли їх, пригортали їх землею, загрібаючи її своїми розчепіреними лапами.

Петро й Роман цупко трималися один одного в цьому чадному пеклі. Вони тільки тепер побачили, що то таке паніка, коли все перемішалося з напівцивільними. Все пустилося берега, й не було вже жодних стримуючих начал, щоби могли тут щось зарадити. Як і не було сили, яка би припинила нещадний ворожий вогонь, зливу ненаситимої ворожої злоби.

Маса доведених до одчаю людей котилася в усі боки.

У них не було вже віри, для них не було авторитету, для них вже не було логіки, у них те, що було в душі, як стрижень, рухнуло геть, як та «хатка» в Романа, й вже тепер нічого не направиш. Межа їхнього терпіння перейдена… І те сказати — межа їхнього терпіння була висока, дуже висока, на подив висока, куди вища, аніж у тих прославлених «завойовників світу». Але тепер межа перейдена й у душах неподільно запанував сумеречний дух загину, дух катастрофи.

Все котилося геть у прірву.

Лиш де-не-де окремі групки, як Романова з Петром, одчайдушне билися, не складаючи зброї, але й їх розпорошувано, геть вибивано до пня.

XIV

Очі немовби насипані піском, вони горять і сходять всіма кольорами веселки. А в голові стоїть шум…

Скрип підвід, немов ячіння журавлине, жалібне, без кінця й краю… У мряці ночі, відтіненій далекими загравами, те ячіння стоїть над землею. Тисячі підвід тягнуться безкінечними валками, борсаючись у баюрах розбитих шляхів, потопаючи у них часом по кінські хомути… Крик і нокання та тпрукання, прокльони й одчайдушна, розпучлива матюкня клекотять у темряві й разом зі скрипінням підвід та хропінням коней, а зрідка й кінським жалібним ігігіканням творять той лемент, що, мабуть, стояв над українською землею в часи пересування диких орд Батия… Це так пересувалися червоні частини до фронту, на захід, на захід, тоді, коли він їх спостерігав на власні очі… Розквашена земля, перемішана з талим снігом, затоплена весняними водами, тремтить від далекої лихоманки… Ні, вона тремтить від тих вибухів, що тіль-тіль тут одгримілп і що будуть гриміти, хай-но ворог побачить це шаленство людей і коней і почує цей доісторичний лемент, — всі шляхи й поля над ними вкриті вирвами, ніби дірами на місці жаских чиряків… Тисячі коней, запряжепих в тисячі возів і саней, всуміш, хропуть і сходять потом, парують і лускотять м’язами, засікаються розкованими копитами у хлипкій темряві… Підводи навантажені амуніцією, кулеметами, мінометами, скринями, харчами, рушницями, бензиновими бідонами, хлібом, мішками борошна й фуражем, медикаментами, людьми, мотоциклями й усіляким військовим спорядженням, рухаються на захід, на захід безкінечним потоком і таким же погоком рухаються підводи на схід, навантажені раненими, навантажені людським стогоном. Коні згинають тремтячі хребти дугою, не витримують шаленої напруги й падають у калюжі, захлинаються, їх розпрягають і кидають загибати, а вози тягнуть люди, щоб десь припрягти якусь конячину, а як ні, то кинути ті вози на дорозі, посеред багор і вибоїн.

Шлях цього походу позначений трупами коней і поламаних підвід.

Це на весні. А коли дороги просохли — той самий скрип підвід і тупіт кінських копит та людських ніг уночі збивав таку куряву, що не можна було дихнути. І все той лемент, немов лемент Батиєвих орд, котився на захід. Рипіли підвода, немовби то крукали все ті ж ключі журавлині… Вся земля вкрита ними, тими кінськими валками й лементом, немов потоками людського жалю і відчаю, скарг і прокльонів… О, скільки їх було! Які вони були незчисленні кількісно! І які ж вони були трагічні, немощні якісно! Але вони повзли, як хмари туману, стелячись по землі, все на захід, на захід…