Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги

Ознакомительная версия. Доступно 19 страниц из 94

Якщо в неї були бажання, яких він не міг уволити, то чи ж не природно, що вона сама за них і платила, аби від них не відмовлятись?

До того ж він провадив рахунок її грошей, сподіваючись колись віддати.

Якось увечері вона сказала:

— Знаєш, я ніколи не була у Фолі-Бержер. Поведеш мене?

Він вагався, боячись здибатись із Рашеллю. Але подумав: «Та не жонатий же я врешті-решт. Коли ж і побачить мене, то зрозуміє, в чому річ, і не забалакає. До того ж візьмемо ложу».

Ще одна причина схилила його до згоди. При цій оказії дуже легко було дістати для пані де Марель ложу задурно і таким способом трохи віддячити їй.

Спочатку він покинув Клотільду в кареті й по квитка пішов сам, щоб вона не знала, як його одержано, потім забрав її, і вона пройшла повз контролерів, що їм уклонились.

У фойє було повнісінько. Вони насилу пройшли крізь натовп чоловіків та жінок. Нарешті добились до ложі й сіли в ній між безмовним партером та галасливою гальоркою.

Але пані де Марель і не дивилась на сцену й пильно спостерігала повій, що походжали за її спиною; і раз у раз на них озиралась з бажанням доторкнутись до них, помацати їм корсаж, щоки та волосся, щоб дізнатись, як же ці істоти створені.

Зненацька промовила:

— Он там повна чорнявка весь час на нас поглядає. Мені навіть здалося, що вона хоче заговорити. Бачив її?

Він відповів:

— Ні, ти, певно, помилилась.

Але теж давно вже її примітив. Це Рашель блукала коло них з гнівом у очах та обуреними словами на язиці.

Дюруа зіткнувся був з нею в натовпі, і вона тихенько сказала йому «Добридень» та підморгнула — розумію, мовляв. Але він на це загравання не відповів, щоб не побачила коханка, і пройшов холодно, піднісши чоло й зневажливо стиснувши губи. Повія, вже дратуючись від несвідомих ревнощів, пішла слідком, знову зіткнулась із ним і промовила голосніше:

— Добридень, Жорже.

Він знову нічого не відповів. Тоді вона завзялася, щоб він конче пізнав її і привітався, і походжала весь час за ложею, чекаючи сприятливої хвилини.

Побачивши, що пані де Марель дивиться на неї, вона торкнулась Дюруа пальцем до плеча:

— Добридень. Як ся маєш?

Але він не обернувся.

Вона провадила:

— Ну, чи не оглухнув ти після четверга?

Він нічого не відповів, прибравши зневажливого вигляду, щоб не скомпрометувати себе навіть розмовою з повією. Вона засміялась, гнівно засміялась і сказала:

— Так ти й німий? Чи не пані оця тобі язика одкусила?

Він гнівно обернувся й обурено промовив:

— Як ви маєте право розмовляти? Ідіть собі, а то звелю затримати вас.

Тоді очі її спалахнули, груди заколихались, і вона крикнула:

— А, он воно що! Ах ти ж пика! Коли спиш з жінкою, так хоч вітайся ж. Це не причина, що ти з другою, так уже й не впізнаєш мене сьогодні. Коли б тільки кивнув мені, як я тоді проходила, то дала б тобі спокій. А ти пишного строїш, — почекай же! Я тобі пиху зіб’ю! Ти мені й добридень не сказав, коли побачив…

Кричала б вона ще довго, але пані де Марель розчинила з ложі двері й метнулась у натовп, безтямно шукаючи виходу.

Рашель, коли побачила, що вони тікають, переможно гукнула:

— Держіть її! Держіть! Вона коханця в мене вкрала!

Публіка сміялась. Два добродії ради жарту спіймали втікачку за плечі й потягли, силкуючись поцілувати. Але наспів Дюруа, вирвав її силоміць і вивів на вулицю.

Вона кинулась у карету, що стояла коло ґанку. Він теж скочив за нею, і коли візник спитав: «Куди їхати, пане?» — відповів: «Куди знаєте».

Карета поволі рушила, хитаючись на брукові. Клотільда затулила обличчя руками й захлиналась від хвилювання, а Дюруа не тямив, ні що робити, ні що сказати. А коли почув, що вона плаче, забубонів:

— Слухай, Кло, моя маленька Кло, дозволь з’ясувати тобі! Це не моя вина… Я знав ту жінку дуже давно… коли тільки приїхав…

Вона відразу розтулила лице і з гнівом закоханої, зрадженої жінки, з шаленим гнівом, що вернув їй мову, зашепотіла швидко й уривчасто:

— Ох… Мерзотник… Мерзотник… який же ти подляк!.. Чи можливо ж? Який сором… Ох боже мій… який сором!..

Потім, розпалюючись дедалі більше, в міру, як яснішали їй думки та напливали слова, казала йому:

— Це ти моїми грішми їй платив! А я йому гроші давала… на повію… Ой мерзотник!..

Якусь хвилину вона шукала, здавалось, іншого, міцнішого слова, що не давалось їй, потім зненацька прохрипіла, немов плюнути маючи:

— О! Свиня… свиня… свиня… Ти їй моїми грішми платив… Свиня… Свиня!..

Іншого вигадати не могла й приказувала:

— Свиня… свиня…

Раптом вихилилась у віконце і смикнула візника за рукав: «Стійте!», розчинила дверці й вискочила на вулицю.

Жорж теж хотів злізти, та вона крикнула: «Не сходь!» — так голосно, що круг неї стовпились перехожі; і Дюруа не зворухнувся, боячись скандалу.

Тоді витягла з кишені гаманця, пошукала грошей коло ліхтарика, взяла два з половиною франки і поклала візникові в руку, сказавши тремтячим голосом:

— Ось… за вашу працю… Я сама плачу… І одвезіть цього розпутника на вулицю Бурсо, в Батіньйоль.

Гурт навкруг неї весело заворушився. Хтось сказав: «Браво, мала!», а молодий обідранець, що опинився коло коліс, просунув голову в непричинені двері й верескливо крикнув:

— Добрий вечір, Бібі!

І карета рушила далі під загальний регіт.

VI

Сумний прокинувся Жорж Дюруа вранці.

Він поволі одягся, сів коло вікна й замислився. У всьому тілі почував болісну втому, немов учора його палицями побито.

Нарешті потреба дістати гроші пригнала його до Форестьє.

Приятель прийняв його в кабінеті, де сидів біля коминка, гріючи ноги.

— Чого це ти так рано?

— У мене дуже важлива справа, маю борг честі!

— Програв?

Він завагався, але потвердив:

— Програв.

— Багато?

— П’ятсот франків!

Винен він був тільки двісті вісімдесят.

Форестьє скептично спитав:

— Кому винен?

— Та… та… одному добродієві, Карльвілеві.

— Ага! І де він живе?

— На вулиці… вулиці…

Форестьє засміявся:

— На вулиці «шукай вітра в полі», правда? Знаю цього добродія, мій любий. Хочеш двадцять франків, то можу ще тобі дати, тільки не більше.

Дюруа взяв золотого.

Потім обійшов усіх знайомих і на п’яту годину назбирав вісімдесят франків.

Бракувало ще двохсот, і він побачив безнадійність своїх заходів, але зібрані гроші лишив собі, промовивши: «Що ж мені перериватись ради тієї шльондри? Віддам, коли матиму».

Два тижні він жив ощадно, правильно й чеснотно, пройнявшись найкращими намірами. Потім його охопило жагуче бажання любові. Йому здавалось, що вже не один рік минув, відколи обіймав жінку, і тремтів від кожної спідниці, як матрос, знову побачивши жадану землю.

Отож подався якось увечері до Фолі-Бержер, сподіваючись здибати Рашель. І справді побачив її, тільки ввійшов, бо вона постійно в цьому закладові пробувала.

Він підійшов до неї, посміхаючись, і подав руку. Та вона зміряла його поглядом з голови до п’ят:

— Що це ви хочете від мене?

Він спробував засміятись:

— Ну, не клей дурня.

Але вона відвернулась, сказавши:

— Я не знаюся з сутенерами.

Вона добрала найгрубішої лайки. Обличчя його спалахнуло, і він вийшов геть.

У редакції працювати йому було сутужно, бо Форестьє був хворий, виснажений, весь час кашляв і ніби навмисно вигадував для нього всякі клопітні завдання. Одного разу навіть, у хвилину нервового роздратування, після довгого нападу кашлю, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, пробурмотів:

— А, чорт, ти дурніший, ніж я гадав.

Той трохи не ляпнув його в обличчя, але стримався й вийшов, пробурмотівши:

— Я тобі пригадаю.

Раптом у нього виникла думка, й він додав:

— От я тобі роги наставлю, друзяко!

І пішов, потираючи руки, вдоволений своїм планом.

Він хотів зразу ж узятись виконувати його й другого дня пішов на розвідки до пані Форестьє.

Ознакомительная версия. Доступно 19 страниц из 94