Прогулянка - Вальзер Роберт Отто

Між іншим, що стосується власне панських манер та шляхетської поведінки, то, як невдовзі побачимо, я зараз і себе самого відшмагаю. В який спосіб — дізнаємося. Було б негарно, якби я, безжально критикуючи інших, самого себе тільки ледь відчутно картав би, підходячи до цієї справи з максимальною обережністю. Критик, який таке чинить, не викликає довіри, а письменники не мають права зловживати своїм особливим письменницьким становищем. Останнє речення, сподіваюся, мало би сподобатись усім, усіх задовольнити, а можливо, й заслужити собі теплі оплески.

Ліворуч від пейзажної дороги гримить і гуде на всю гучність заповнений робітниками й роботою ливарний цех. Для мене це добра нагода всією душею засоромитися, що я собі лише гуляю, коли стільки людей так тяжко гарує. Проте буває, що й я гарую, тяжко працюючи над своїм твором, коли у всіх цих робітників уже по зміні й вони можуть відпочити.

Їдучи повз мене велосипедом, один монтер, знайомий з армійського резервного батальйону 134/ІІІ, кричить на льоту: «Знов ти, як бачу, прогулюєшся серед білого робочого дня!» Я відповідаю привітним сміхом і радісно кажу, що він має рацію, коли думає, ніби я прогулююся.

«Вони всі зауважують, що от я прогулююся», — подумалося мені, коли я незворушно простував собі далі без найменшої роздратованості через оце впіймання на гарячому: було б дурістю за таке сердитися.

У світло-жовтому дарованому англійському костюмі я, мушу визнати щиро, здавався собі самому якимось великим лордом, синьйором і ґрандом або маркізом, що туди й назад походжає в парку, хоч насправді перебував у напівсільській-напівприміській зоні — простій, милій, скромній та бідній, де крокував узбіччям шосе, а не розкішним парком, що його наважився був собі уявити, а тепер потихеньку спростовую, бо весь той парк насправді дутий, до того ж зовсім не підходить тутешній місцевості. Дрібніші й більші цехи і майстерні в довільному порядку визирали де-не-де з густої зелені. Сите і тепле рільництво наче подавало в цій місцині приязну руку громохкій, розгурканій промисловості, що вічно несе на собі печать виснаження і змарніння. Горіхові дерева, а також вишні і сливи надавали м’якій, плавно вигнутій дорозі якоїсь притягальної незвичності та ґраційності. Впоперек дороги, що так мені полюбилася, лежав собака. Я взагалі встигав блискавично і палко полюбити майже все з того, що виринало перед моїми очима. Наступною милою собачо-дитячою сценою була така: великий, але надзвичайно кумедний і в доброму гуморі собацюра мирно спостерігав за малюком, що присів на сходинку і, стривожений увагою, котру виявляв йому хоч і добродушний, та все-таки страшнуватий з вигляду звір, ревів на повну, здіймаючи голосний дитячий лемент. Я був у захваті від цього епізоду, проте інший епізод у придорожньому театрі за дитячої участі ледь не привів мене у ще приємніший, ще більший захват. На встеленій досить густою пилюкою дорозі двоє манюніх дитинчат розлягалися, мов на травнику біля хати. Одне сказало другому: «Дай мені цьомчика». Друге негайно виконало це прохання. На що перше мовило: «Отак! Тепер можеш вставати». Найімовірніше, без отієї згоди на цьомчик друге дитятко не отримало б такого дозволу. «Як гарно ця мала наївна сценка підходить блакитному небу, що так божисто всміхається до просвітленої втішеної землі! — сказав я. — Діти здаються мені небожителями, бо вони завжди наче в якомусь небі. Коли вони підростають, небо кудись дівається і вони зі своєї дитинності провалюються в сухе пораховане існування, в нудне світосприйняття дорослих. Бідняцьким дітям дороги влітку — як зали для забав. Де ж їм ще бути, коли парки й сади не для них! Біда проїжджим автомобілям, що злостиво і холодно вриваються в середину гри, в самісіньке дитяче небо, загрожуючи малим і невинним людським істотам вельми ймовірним розчавленням. Жахливу думку про те, що якусь дитину і справді може переїхати важкенна колісниця чийогось тріумфу, я відкидаю геть, адже у противному разі змушений буду розгнівано вдатися до значно різкіших висловів, що їх, як відомо, не так вже й личить уживати».

Людям, які зі свистом, здіймаючи куряву, проїздять поруч мене в автомобілях, я завжди кидаю люті й жорсткі погляди — нічого кращого вони не заслуговують. Вони, напевно, думають, що я дорожній інспектор, поліціянт у цивільному, що від високих урядників отримав доручення контролювати вуличний рух, фіксуючи номери транспортних засобів, які згодом повідомить куди слід. Недобрим поглядом я міряю колеса, всю машину і ніколи — тих, що в ній сидять: я зневажаю їх, — щоправда, не особисто, а радше засадничо; просто я не розумію, як можна з таким задоволенням нестися попри всі створіння і предмети нашої чудової землі, насправді немов приховуючи за цим ошалілим бігом свій жахний розпач. Сам я люблю спокій і все заспокійливе. Я люблю ощадність і помірність, а будь-який поспіх, будь-яку метушню я з Божої ласки ненавиджу всією душею. Щиріше я про це, мабуть, і не скажу. І через оці мої слова ніхто напевно не перестане ганяти автомобілями, як і не перестане запаскуджувати повітря їхніми вихлопами, що навряд чи хоч комусь видадуться приємними. Для людського носа протиприродно втягувати їх із радістю, правильніше уявляти собі — залежно від настрою — чи то обурення, чи відразу. Досить про нехороше. Гуляймо далі. Ходити пішки — і правильно, і казково гарно, і згідно з найдавнішим людським звичаєм. Хоч варто мати на увазі відповідно добрий стан черевиків або чобіт.

Чи шановні добродії, пані та панове читачі, поблажливо загалом приймаючи і вибачаючи мені цей, мабуть, надто врочистий, а тому й дещо перенасичений поважністю стиль, тепер великодушно дозволять звернути їхню увагу на дві особливо значущі постаті, особи або й персони, себто спершу, чи краще сказати, по-перше, на, як припускаємо, колишню акторку, а по-друге, на молоденьку і, як припускаємо, висхідну співачку? Я надаю велике значення обом цим фігурам, тож вирішив уже заздалегідь, перш ніж вони справді з’являться і відіграють свої ролі, заповісти їх належним чином, щоб аура важливості і слави випереджувала обі тендітні істоти, і в мить, коли вони врешті нам покажуться, то будуть зустрінуті і прийняті з усією належною їм уважністю й турботливою любов’ю, яких, на мою скромну думку, цього штибу створіння заслуговують абсолютно. Близько половини першої пан автор, як уже знаємо, в нагороду за свої незліченні випробування запрошений до палаццо чи просто будинку пані Ебі, буде в ньому їсти, підкріплюватись і харчуватися. Однак спочатку він мусить іще подолати досить поважний відтинок шляху і написати ще кілька рядків. Хоч усім добре вже відомо, що автор так само охочий до писання, як і до прогулянок; ну, може, до першого лише трішечки менше, ніж до другого.

Перед зразкової чистоти чепурним будинком я побачив жінку, що сиділа коло самої дороги на лавці; щойно я вирізнив її оком, як тут-таки наважився до неї заговорити і в якомога поштивіших та люб’язніших формах висловив таке:

«Прошу вибачити мені, цілком незнайомій вам людині, що тільки-но забачивши вас, я не можу стриматися від пекучого й, мабуть, зухвалого запитання: чи ви не були свого часу акторкою? Увесь ваш вигляд немов засвідчує те, що ви в минулому уславлена велика акторка, видатна героїня сцени. Вас, безумовно, цілком резонно дивує отаке моє приголомшливо пряме і ризиковане звертання; але краса вашого обличчя та й загалом уся ваша приваблива, мила і, дозволю собі підкреслити, цікава зовнішність виказує вашу величну і щиру особистість; ви дивитеся перед собою, на мене й загалом на світ, із такою прямотою та спокоєм, що я ніяк не міг би просто так пройти повз вас і не зважитися на чемний комплімент, чого, сподіваюся, ви не будете мати мені за зле. Хоч у глибині душі я вже й побоююся, чи своєю легковажністю не заслужив покарання або принаймні осуду. Коли я вас побачив, то вмить подумав, що ви обов’язково були акторкою, нині ж, так мені думається, ви просто сидите обіч цієї звичайної, хоч і ошатної дороги, перед доглянутою крамничкою, що її власницею мені здаєтеся. До сьогодні ще, мабуть, ніхто не заговорював із вами так безпосередньо. Ваш привітний і водночас атракційний вигляд, уся сукупність ваших прекрасних рис, ваш спокій, ваша витончена постава, ваша шляхетна жвавість, яку я дозволив собі зауважити попри дещо вже похилий ваш вік, надихнули мене звернутися до вас просто на вулиці. До того ж і цей чудовий день, що п’янить відчуттями свободи і щастя, пробудив у мені запал, унаслідок якого я, можливо, пішов трохи задалеко. Ви усміхаєтесь! Отже, мої необдумані слова жодним чином не розгнівали вас. Смію сказати, що це справді чудово: двоє незнайомих людей спілкуються незашорено й вільно, як і належить мешканцям цієї загубленої дивної планети-загадки — раз уже наділено їх ротами, язиками і, відповідно, мовною здатністю, що сама по собі є таким рідкісним даром. Хоч там як — але ви надзвичайно мені сподобалися, щойно я вас побачив; проте тут-таки я мушу з усією повагою просити вашого вибачення. Будьте певні, що навіюєте мені найтеплішу шанобливість. Чи моє відверте зізнання в тому, як мене ощасливив один тільки ваш вигляд, може стати підставою для вашого гніву?»