Коні не винні (збірник) - Коцюбинский Михаил Михайлович

– Поїду…

– Куди?

– А світ за очі… Аби лиш звідси…

– А наше діло? А товариство?

– Вас тут багато…

– Стидайсь, Рустеме…

– Стидатись? Ха-ха! Хай тим буде стидно, що… Ах, ти не знаєш… Ти нічого не знаєш… Коли ти садиш зерно… розумієш, коли ти в поті чола скопаєш ґрунт, вкладеш у нього зерно, поллєш гіркими… коли дочекаєшся врешті стебла і сповниш надією серце… І от тоді, розумієш, за одну ніч виросте пишний бур’ян, заглушить стебло, і коли прийдеш на сході сонця – застанеш лиш мертве бадилля – а! Ти знаєш, яка тоді пустка у серці?..

Очі в Рустема блищали, губи тремтіли, він мало не плакав.

– Поїду… Кажи, що стидно, кажи, що хочеш, а я не можу…

Він бігав по хаті, і серед тиші лунали кроки, гучно й тривожно…

Раптом стукнули двері.

– Хто там?

То був Бекір.

Влетів у хату якийсь не свій, червоний, радісний і засоромлений. Щось хотів казати – і не знаходив слів. Став біля дверей і дививсь на Рустема.

Рустем зупинився.

– Чого ти, Бекіре?

Тоді Бекір зваживсь. Підбіг до Рустема й, хвилюючись та заїкаючись, почав кидати слова, швидко, безладно:

– Ч-чорт його знає… Ти не ходи у кав’ярню… Плюнь на ефенді Мухтара. Він каже… Я кажу: «За що?» Він каже: «Мені не треба такого слуги. Рустем гяур, невірний… На, каже, неси йому гроші, що заробив у мене… бачити, каже, не хочу…» Ах ти собаче вухо… Ах ти копиця гною!.. Так мені, знаєш, кров й вдарила в очі. Ч-чорт його знає… Я йому кинув гроші додолу: неси собі сам. Я більше у тебе не служу, бо й я таких думок, як і Рустем!..

– Як ти сказав?

– Я кажу: я таких думок, як і Рустем, хай тебе вхопить шайтан із твоїм багатством!..

Вуха в Бекіра палали, як жар, голос тремтів від обурення і в очах стали сльози.

Рустем не вірив. Чи ж може бути?

– Ти таких думок, як я? Ти так сказав йому в очі? Плюнув у лице? Ти втратив службу і все через мене? Ей, слухай, ти!..

Рустем ухопив Бекіра за плечі і дививсь йому в очі, немов не вірив, що сьому правда.

– А що ж твій Стамбул? Ти ж не зібрав іще грошей? Як ти поїдеш?

Бекір мотнув головою й зневажливо цмокнув:

– Ч-чорт його знає!.. Я не поїду. От ти ж не їдеш… і Джіафер. Я буду з вами… Ч-чорт його знає – мені з вами найкраще…

Очі в нього стали ще більші і блищали від сліз.

Рустем тремтів. Чув, що ввійшло щось у груди, – велике, радісне, тепле, – і било в серце, як хвиля…

– Джіафере, ти чуєш? Ти чуєш, Джіафере? – гукав. – Він таких думок, як ми… Він наш… Покинув службу лиш через мене, він став за мене, тоді як другі… Ти чуєш?

Джіафер осміхався.

– Ну, от бачиш, зерно не все гине, не скрізь його глушить бур’ян. Та що тобі з того: ти ж однаково їдеш…

Бекір підвів на Рустема здивовані очі. Тоді Рустем ухопив Бекіра за плечі і, показуючи на Джіафера, скрикнув:

– А ти йому не вір… чуєш, не вір йому!.. Я нікуди не їду…

І коли так стояли всі три, схвильовані і радісні, у вікна знадвору прилинув спів.

Жалібний, дикий, розпачливий спів мінаретів.

Він линув під небо, падав на землю, бився між горами, і плакав, і кликав усіх правовірних прийти до Аллаха благати рятунку…

Сміх

Оповідання

Бліда, невиспана пані Наталя одхилила двері з спальні в столову, де вже стирала порохи Варвара. Защібуючи на ходу білу ранішню блузу, вона тихо і наче з острахом поспитала:

– Ви ще не одчиняли віконниць?

Варвара кинула стирку і наважилась бігти.

– Зараз поодчиняю.

– Ні… ні, не треба… Хай будуть зачинені цілий день! – бистро й налякано наказала вона наймичці.

Кремезна Варвара здивовано підняла на неї своє широке, землистого кольору обличчя.

– Сьогодні десь неспокійно в городі. Лихі люди ходять тепер раз у раз по вулицях. Коли б ще до нас не залізли. Не ходіть сьогодні на базар. Чи в нас є що варити?

– М’яса нема.

– То нічого. Обійдеться… Варіть що є. На вулицю ж не виходьте і нікого не пускайте в хату. Нас нема вдома… розумієте? Усі виїхали. Хіба хто з знайомих, то інше діло.

Пані Наталя говорила ті слова притишеним голосом сливе на вухо Варварі, а її ясні короткозорі очі неспокійно тоді блукали.

Коли Варвара вийшла, пані Наталя розглянулась по хаті. В хаті стояв присмерк, і тільки жовті смужечки світла пробивались крізь шпари зачинених віконниць та розтягались в повітрі каламутними течійками. Пані Наталя поторсала залізні прогоничі од віконниць, поправила гайки і тихо посунула в інші хати, зігнута і біла, як мара. Оглядаючи всі віконниці од вулиці, вона прикладала часом до вікна вухо і напружено слухала. Звідти неслись якісь невиразні, змішані згуки, що видавались їй часом незвичайними та тривожними.

Вона думала про сьогоднішній день. Чим-то він скінчиться? Мало ще топтали людей кіньми, не доволі пролили крові, – треба було ще нацькувати темний народ на інтелігенцію. Скільки вона прохала чоловіка: поїдьмо куди на сей час, заберім діти, – не схотів… і от тепер дочекалися… Ах, Боже! І за що ж?

Їм мимохіть пригадались брудні, безглуздо складені, брутальні відозви, якими від кількох днів засипувано місто. Скликали бити та різати всіх ворогів уряду. Там виразно стояло і їх прізвище. Так, адвокат Валер’ян Чубинський… Се прізвище було ненависне поліції, й тепер воно стояло у списках…

В сусідній хаті почувся дитячий регіт і крик.

Пані Чубинська кинулась туди.

– Тс! Цитьте!.. Ах, Боже мій! Перестаньте ж кричати!..

Вона розпучливо махала широкими білими рукавами, як птаха крилами, а коло блідих уст лягли у неї складки невимовного болю. Вона зацитькувала дітей і озиралась на вікна, немов жахалась, що ті живі голоси долинуть крізь них на вулицю.

На поміч прийшла Варвара. Її спокійні рухи, з якими вона вешталась по хаті, збирала одежу та натягала дітям панчішки, певний, важкий хід босих ніг, поважне обличчя – все те навівало на паню Наталю спокій. З такою вірною, розсудливою людиною було немов безпечніше.

– Ви були, Варваро, на вулиці? – поспитала пані Наталя.

– Ні, не була. Постояла трохи на хвіртці.

– Що ж там… спокійно?

– Та так… Приходили якісь люди, питали пана.

– Люди приходили? Які ж ті… люди?

– А хто їх знає… люди…

– Що ж у них… було що в руках?

– В руках? Ціпки були.

– Ціпки?

– Я сказала, що пана нема… Усі виїхали.

– Добре зробила, Варваро, добре… Пам’ятайте ж, Варварочко, що в домі, опріч вас, нікого немає… Ах, Боже!..

– Варваро! Варваро-о! – почувся з столової роздратований голос пана Чубинського. – Чому досі віконниці не одчинені?

Пані Наталя затримала рукою Варвару і метнулась в столову.

Там стояв напіводягнений чоловік її і жмурив посліпуваті очі. Він ще не встиг накласти окуляри, погано бачив, і лице його серед білявого волосся здавалось змішаним і пом’ятим.

– Валер’яне, милий, нехай так буде… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я тебе сьогодні нікуди не пущу…

– От дурниці. Нехай зараз одчинять віконниці.

– Ах, Боже мій… Ну, я тебе прошу… Для мого спокою… для наших дітей…

У пані Наталі виступили на лицях червоні плями.

Пан Валер’ян сердився. Що за вигадки! Однаково нікуди не втечеш! Але в глибині душі він чув, що жінка зробила добре.

Незабаром Варвара внесла самовар. Всі сіли до столу.

В хаті було темно і якось чудно. Жовті зайчики світла тремтіли на стінах і на буфеті, вітер рвав віконниці і стукав ними. Діти – хлопчик і дівчинка, – здивовані незвичайною обстановкою, шептались поміж себе, пан Валер’ян роздратовано тарабанив по столі пальцями. Склянка чаю холола перед ним, а він нетерпляче закусував свою біляву ріденьку борідку та дививсь кудись поверх окулярів. Вже кілька днів помічав він якихсь непевних людей, що стежили за ним, куди б він не йшов. По ночах біля вікон бовваніли якісь темні фігури і тислись попід паркани, коли на них звертали увагу. А вчора, проходячи по вулиці, виразно почув позад себе лайку, що напевне відносилась до нього. «Оратор, оратор», – злісно шипів якийсь здоровенний чорний хлоп і блимнув на нього очима, коли він озирнувся. Пан Валер’ян нічого не сказав про те жінці, щоб не турбувати її. І враз промайнуло у нього перед очима ціле море голів… голови, голови й голови… впрілі, загріті обличчя і тисячі очей, що дивились на нього з туману сизого випару. Він говорив. Якась гаряча хвиля била йому в лице, влітала з віддихом в груди. Слова вилітали з грудей, як хижі птахи, сміливо й влучно. Промова, здається, удалась йому. Йому вдалось так просто й яскраво змалювати протилежність інтересів тих, хто дає роботу, і тих, що мусять її брати, що навіть самому ся річ стала яснішою. І коли йому плескали, він знав, що то б’є в долоні розбуджена свідомість… Так, але що буде сьогодні?.. Чи буде що справді сьогодні?