Авіаційний гурток - Васильченко Степан Васильевич

- Стійте, заждіть,- спиняв їх Петро Михайлович,- рано ще радіти. Тільки тоді, як аероплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.

- Полетить, полетить,- гукали всі.

- Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.

Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пустити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.

- Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о дванадцятій,- радив Петро Михайлович,- об одинадцятій годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас... знаєте хто?

- Хто, хто такий? - зацікавились школярі.

- Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви бачили його в Києві на аеродромі, пам’ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас і прочитати нашим селянам лекцію про авіацію. Товариші піонери повинні цю справу взяти до своїх рук і оповістити всіх, особливо молодь.

- От добре, от добре,- пораділи школярі, аж у долоні заплескали,- коди наш аероплан не полетить, він нам розкаже тоді, що треба зробити.

- От через те я й радив би не пускати нашу моделю до його приїзду.

Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися оповіщати село про приїзд літуна й авіаційні збори.

VIII. СМІЙСЯ, ВРАЖЕ, ТА НЕ ДУЖЕ!

Другого дня, як навмисне, зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі - ні хмариночки: синє, синє, але прозоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають горобці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібрались мало не всі школярі. Дожидали гостя з Києва, забігали наперед, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися самі, помалу, невесело.

- Ну що, немає?

- Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, не бачили й похожого.

Було досадно: його ж так сподівалися, його так дожидали. Нащо було обіцяти.

Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:

- Мабуть, йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас,- заспокоював.

- Як же тепер - будемо самі пускати? - запитав його Петро.

- Звичайно, спробуємо пустити самі, ідіть винесіть моделю.

Винесли. З галасом, із гамором.

Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси, спершу на школу ніби не звертали уваги; коли ж тільки винесли моделю, один чогось помчав до Латки, а всі інші, як по команді, кинулись до гурту; стали трохи осторонь уряд, позакладали нащось за спину руки, дожидають...

Аж ось рипнула хвіртка у Латки. Іде до гурту прилизаний, черевички аж блищать ради свята, осміхається улесливо й єхидно.

Школярі незадоволено стиха гомоніли:

- О, Латку вже чорт несе сюди. І чого йому треба? Він же сміявся з нашої роботи.

- Того ж і треба, щоб посміятися з нас, коли не полетимо,- казали інші.

Всі нелюбо спідлоба позирали на Латку.

А він ніби того й не помічає: ручки заклав за спину, стулив губки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади його.

Андрій стиха:

- І так би й дав по...

Петро Михайлович озирнув свій гурток:

- Ну, хто ж перший?

Зашепотіли схвильовано: «Бери ти, бери ти...» - боялись.

Взявся Матвій. Підійшов, накручує резину.

- Розступіться! - Всі розступились.

Підняв угору, кинув...

Модель задирчала і... носом у землю.

Всі так і зів’яли:

- От так же...

Раптом мала дітвора з-за спин руки, як не затрублять у гарбузові дудки, як не задеренчать у гребінці, як не забряжчать у черепки, ціла оркестра. Гурток людей, що спинився, ідучи з церкви, в регіт. Латка одвернувся, пхикає в руку. Між школярами пішло сумне: «Не полетить, не полетить».

І стоїть дід Назар збоку, журно головою хитає:

- Зарізали, острамили школу...

- Заждіть. Це ще нічого не означає,- чути бадьорий голос Петра,- може, ще він полетить. Здається, Матвій не так кидає його - треба трошки вниз.

Закрутив резину, підняв, кинув...

Упав, як каменюка.

Регіт за спиною дужчий... галас...

Підійшов Петро Михайлович:

- Щоб воно значило,- озирає моделю, пробує рукою всі частини.

Наблизився Латка, теж сумно хитає головою, але в маленьких очицях поблискує задоволення:

- Не летить ваш аероплан, Петре Михайловичу, не летить...

І хитає головою Назар:

- Ех, краще б не страмилися.

Петро Михайлович щось трохи поморочився коло моделі, мовчки підняв, кинув...

Модель теж не полетіла.

Назар махнув безнадійно рукою, повернувся, пішов до школи.

А голоси за спинами сміливішали:

- Вони думали, так то й полетить.

- Якраз ця школа цього й научить. Та ці учителі...

- Та що тепер за школа...

І пішло...

А малі стрибають, верещать, трублять - як малі дикунці.

Зрештою Андрій не витерпів: підбіг до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах. Порозгонив.

Одходили люди, повипрямлялись, ніби їм од цього аж полегшало. Гомонять, сміються, з ними пішов і Латка. І було видко, як він розповідає їм щось смішне, вимахує руками, показує, очевидно, як падала моделя, і сміється, аж до землі присідає.

Один по одному відходили од гурту й школярі, ліниво, скучно.

Коло моделі залишились самі майстри та Андрій із ними.

- Ну, що ж його тепер будемо робити...

- Нічого, не будемо сумувати, товариші,- почав Петро Михайлович,- я гадаю, що діло ми поправимо. Зараз ми не будемо його пускати, щоб не попсувати його зовсім, а пождемо, поки приїде до нас товариш Микола. Я думаю, що він усе ж таки прибуде. Через день, через два, може, через тиждень... Він нам діло поправить. Та, може, тут і поправляти немає чого... Може, тут треба тільки що-небудь одігнути, що-небудь підкрутити... Коли б тут був літун-фахівець...

Його перебив Петро:

- Гляньте, що то Андрій робить?

Андрій вже пригнувся коло моделі, мовчки щось порався коло неї, аж частини рипіли.

- Андрію, покинь! Андрію, моделю зламаєш.

- Та він моделю ламає!!

В Андрія тільки очі горіли... Ніби й мова не до нього.

- Андрію!..

- Одніміть од нього моделю!

Але Андрій вже випрямлявся й піднімав угору моделю. Підняв, кинув із розгону... і стало диво: аеропланчик захурчав і рівно, гарно, як живий великий метелик, пролетів трошки над землею... Петро Михайлович по годиннику налічив п’ятнадцять секунд. Вирвався такий крик радості, що його почули мало не по всьому селі. Діти, що гралися у глинищі в хатки, повистромляли з ями голови, побачили, і з вереском, із галасом, кинувши свої цяцьки, в піску і в глині побігли до гурту, люди, що порозходились із майдану, спинялись, повертали і здалека дивились, що там зчинився за крик.

Моделя, трохи пролетівши, сіла, і Андрій легенько підхопив її, як дитину, на руки. Всі до нього юрмою.

- Що ти зробив із ним? Як ти пустив його?

Андрій аж сяяв од радощів. Розповідає:

- Я тільки одхилив трохи стабілізатора та резину закрутив не так туго, як ви.

- Як же ти догадався?

Андрій і сам не знав; сміється:

- Хто його знає.

Спробували ще раз.

Полетіло ще краще.

Діти шапки, картузи кидають угору, перекидьом...

Швидко вертаються назад ті, що пішли з майдану, аж піт на лобі блищить. Біжить Назар, аж спотикається, з городу, радий, шапкою махає, сміється... Вискочив із хати Латка, в одній жилетці, з ложкою в руках, видно, сів тільки обідати... Очі тепер у нього злякані, великі.

- Товариші,- гукає Андрій, і очі сяють у нього завзяттям і щастям,- підемо тепер із нашим аеропланом по всьому селу, по всіх вулицях.

- Ходім, ходім! - загули.

Збільшувалась за ним юрма, збільшувався гомін: «Що таке? Що таке?» Скрізь по вулиці із тинів, із-за воріт визирали голови, простоволосі, в шапках, заспані, розкуйовджені, молоді - в кольорових стрічках. Забіліли сорочки, заясніли вишивки, спідниці, мов живим цвітом заквітчало всі по шляху тини й загати - це шумко й радісно йшли молоді піонери в селі. І щулиться, ідучи з церкви, якась стара бабуся під тином, прихиляється, хреститься, з острахом позираючи на це диво, що ось завелося в їхньому селі. Стоїть Петро Михайлович один серед майдану, вуса накручує, посміхається.