Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 55

Пан Ірвінг ледь сумовито всміхнувся, дивлячись на її лице, осяяне юністю й надією.

— Іноді принц запізнюється, — пролунала його відповідь. Він не просив Енн перекласти його слова прозою. Як усі рідні душі, він «розумів».

— О ні — коли тільки істинний принц вертається до справжньої принцеси, — Енн рішучо труснула рудою голівкою й провела його до вітальні. Він зайшов усередину. Вона щільно причинила двері і, озирнувшись, зустрілася поглядами із Шарлоттою Четвертою, котра, «киваючи, у долоні плескала». [19]

— Ох, панно Ширлі, мем, — зашепотіла вона, — я дивилася з кухонного вікна, і який же він гарний, панно Ширлі, мем! І якраз того віку, що потрібен панні Лаванді. Ох, панно Ширлі, мем, а як вам здається, то буде великий гріх — послухати під дверима?

— Величезний, Шарлотто, — твердо відказала Енн, — тож зараз ми з тобою підемо звідси геть, щоб уникнути спокуси.

— Але я не можу нічого робити, і це так тяжко — просто сидіти й чекати, — зітхнула Шарлотта. — Ох, панно Ширлі, мем, а якщо він не освідчиться? Хіба можна бути певною із чоловіками? Моя старша сестра, Шарлотта Перша, теж колись думала, що заручилася з одним. А він, виявляється, думав геть інакше, і вона сказала, що відтоді більше нікому з них не вірить. І ще я чула про таке жахіття, коли чоловік думав, що страшенно любить одну дівчину, а насправді весь цей час любив її сестру. Ох, панно Ширлі, мем, як може бідолашна жінка бути певною, коли сам чоловік не знає, що в нього на думці?

— Ми будемо на кухні чистити срібні ложки, — відповіла Енн. — На щастя, тоді можна буде не думати, бо я ні про що не здатна думати сьогодні. Так і час збіжить непомітно.

Минула година. Щойно Енн відклала останню начищену до сліпучого блиску ложку, як почула стукіт вхідних дверей. Вони із Шарлоттою обмінялися стривоженими поглядами.

— Ох, панно Ширлі, мем, — зітхнула Шарлотта, — якщо він іде так рано, то нічого в них не вийшло й більше ніколи не вийде.

Вони кинулися до вікна. Пан Ірвінг не збирався нікуди йти. Вони з панною Лавандою неспішно прямували стежиною до кам’яної лавки.

— Ох, панно Ширлі, мем, він обійняв її за талію, — радісно прошепотіла Шарлотта Четверта. — Напевно, він їй освідчився, інакше вона би в житті цього не дозволила.

Енн ухопила Шарлотту за її пухку талію й кружляла з нею по кухні, аж вони обидві засапалися.

— О, Шарлотто, — весело сказала вона, — я не віщунка й не донька віщунки, але хочу зробити пророцтво. Доки почервоніють клени, у цій кам’яничці станеться весілля. Перекласти тобі це прозою, Шарлотто?

— Ні, це я й сама розумію, — відказала Шарлотта. — Весілля — то не поезія. Але чому ви плачете, панно Ширлі, мем?!

— Бо це так прекрасно… як у романах… і трошки сумно, — мовила Енн, утираючи сльози. — Це все так гарно, але чомусь і печально також.

— Еге ж, за кого б не виходити — усе ризик, — підсумувала Шарлотта Четверта, — але я думаю, панно Ширлі, мем, чоловік — то ще геть не найстрашніше лихо.

Розділ 29

ПОЕЗІЯ І ПРОЗА

Наступний місяць Енн прожила у «вирі збудження», якщо характеризувати це за ейвонлійськими мірками. Підготовка до від’їзду до Редмонда її майже не хвилювала. Панна Лаванда виходила заміж, і у графтонській кам’яничці точилися нескінченні планування й обговорення, у яких незмінно була присутня й щаслива та зачудована Шарлотта Четверта. Потім прийшла кравчиня — і з собою принесла захват, нестерпні муки вибору й примірки. Майже весь свій вільний час Енн і Діана проводили в Прихистку Луни — а безсонними ночами Енн міркувала, чи слушно порадила панні Лаванді коричневу дорожню сукню замість темно-синьої й сріблясто-сіру шовкову сукню фасону «принцеса».

Усі так чи інакше пов’язані з історією панни Лаванди, були щасливі. Пол Ірвінг примчав до Зелених Дахів, щоб обговорити чудові новини з Енн одразу, як батько все йому розповів.

— Я знав, що тато гарно вибере мені другу маму, — гордо мовив він. — Це чудово — мати такого надійного батька, дорога вчителько. Я дуже люблю панну Лаванду. Бабуся теж рада. Вона каже — добре, що тато не одружується знов з американкою, бо хоч першого разу все було непогано, хтозна, чи так само йому пощастило би вдруге. І пані Лінд каже, що вона цю затію схвалює, бо коли панна Лаванда вийде заміж, вона напевне покине свої дивацтва і стане, як інші люди. Але сподіваюся, що ніяких дивацтв вона не покине, бо я їх теж дуже люблю. Я не хочу, щоб вона ставала, як інші люди. Тих інших людей і так забагато довкола. Ви ж розумієте, дорога вчителько.

Шарлотта Четверта теж сяяла від щастя:

— Ох, як гарно все вийшло, панно Ширлі, мем! Коли панна Лаванда й пан Ірвінг повернуться з весільної мандрівки, я поїду з ними до Бостона — а мені ж тільки п’ятнадцять років, панно Ширлі, мем! Усі мої сестри мусили чекати до шістнадцяти й аж тоді їхати. А правда, пан Ірвінг — чудовий? Він обожнює саму землю в неї під ногами, і так дивно буває часом дивитися на нього, коли він дивиться на неї. Мені слів бракує, щоб описати, панно Ширлі, мем. Я страшенно рада, що вони люблять одне одного. Коли так женяться — це найкраще, хоча деякі люди можуть женитися й без цього. У мене є тітка — вона аж тричі виходила заміж: спершу з любові, а потім іще двічі з розрахунку, і з усіма чоловіками була щаслива… хіба тільки не тоді, як мусила їх ховати. Але я вважаю, що вона дуже ризикувала, панно Ширлі, мем.

— О, це так романтично, — зітхала ввечері Енн у розмові з Маріллою. — Якби я не заблукала того дня, коли ми йшли до Кімбеллів, то не зустріла би панни Лаванди й не привела б до неї Пола… і він не написав би татові, що ходив до неї в гості, якраз тоді, коли пан Ірвінг збирався їхати до Сан-Франциско. Він каже, що коли одержав той лист, передумав і відправив до Сан-Франциско свого компаньйона, а сам приїхав сюди. П’ятнадцять років він нічогісінько не чув про панну Лаванду. Хтось йому сказав, що вона виходить заміж, — він думав, що так і сталося, і більше нікого про неї не розпитував. Але тепер усе вийшло правильно — і в цьому є й моя заслуга. Може, і правду сказала пані Лінд — що їм так судилося, і сталося б так у будь-якім разі. Та нехай — я все одно щаслива бути знаряддям у руках провидіння. Так, усе це справді надзвичайно романтично.

— Нічого романтичного я тут не бачу, — холодно відрубала Марілла, якій здавалося, що за чужими справами Енн геть забула про коледж, і дарма вона цілими днями «стовбичить» у Прихистку Луни, помагаючи панні Лаванді. — Спершу вони сваряться, як двоє дурнів, тоді Стівен Ірвінг їде до Штатів, там одружується й живе собі щасливо. Тоді жінка його вмирає, а він вирішує податися додому й думає: як там колишня наречена, чи не згодиться-таки вийти за нього? Вона тим часом живе самотою — і то, ймовірно, тому, що просто інший жених їй не трапився. Вони зустрічаються знову й вирішують побратися. І де в усьому цьому романтичність?

— Нема, звісно, коли розглядати це так, — відказала Енн ображено, мовби Марілла вихлюпнула на неї відро холодної води. — Таким воно здається тільки в прозі. Але в поезії все зовсім інакше, і я думаю, — боронилася розчервоніла Енн із завзятим блиском в очах, — що так дивитися значно приємніше.

Марілла глянула на її щасливе юне лице — і втрималася від подальших скептичних коментарів. Зненацька до неї прийшло розуміння, що краще, певно, мати дар «божественного погляду й чеснот» [20] і, як Енн, бачити події крізь чарівну призму видозміни чи то виявлення справжньої суті? — котра все омиває неземним, прекрасним сяйвом, невидимим для тих, хто бачить світ лише в прозі — як вона сама й Шарлотта Четверта.

— Коли буде весілля? — запитала вона, помовчавши.

— В останню серпневу середу. Їх обвінчають у саду під жимолостю — там, де пан Ірвінг освідчився їй двадцять п’ять років тому. Це так романтично, Марілло — навіть у дійсності. Не буде нікого, крім пані Ірвінг, Пола, Гілберта, нас із Діаною, та ще кузин панни Лаванди. А о шостій годині вони сядуть у поїзд і вирушать аж на тихоокеанське узбережжя. Восени вони повернуться й заберуть із собою до Бостона Пола й Шарлотту Четверту. А Прихисток Луни чекатиме тут їх усіх — вони, звісно, продадуть корову, курей і заб’ють вікна, але щороку приїздитимуть сюди на ціле літо. Я така рада. Дуже важко було б узимку в Редмонді думати, що люба кам’яничка стоїть замкнена, усіма покинута й порожня, чи що в ній живуть інші люди, — а це було б значно гірше. Але тепер вона лишиться в моїй пам’яті такою, як завжди, і я знатиму, що вона, щаслива, чекає літа, коли до неї знов повернеться життя й сміх.