— Я так і зробив, преподобні панотці, — мовив юнак, і собі вклоняючись.
— Ви приїхали дуже вчасно, любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс, — і якщо прилучитеся до нашої дискусії, то зможете показати свої знання. Пан абат Ам'єнського монастиря, пан кюре з Мондидьє і я — ми розглядаємо деякі богословські питання, які вже давно привертають нашу увагу; я був би щасливий знати вашу думку.
— Думка військового не має ніякої ваги, — відповів Д'Артаньян, збентежений таким поворотом розмови. — Їй-право, ви цілком можете покластися на вченість цих добродіїв.
Двоє добродіїв у чорному знову вклонилися.
— Навпаки, — відказав Араміс, — ваша думка буде для нас дуже цінною. Йдеться ось про що: пан абат вважає, що моя дисертація має бути виключно догматичною й дидактичною [126].
— Ваша дисертація! Ви пишете дисертацію?
— Авжеж, — обізвався єзуїт. — Для іспиту, який передує висвяченню в духовний сан, дисертація конче потрібна.
— Висвячення! — вигукнув Д'Артаньян, який і досі не вірив тому, що йому сказали хазяйка заїзду й Базен. — Висвячення!
І він обвів сторопілим поглядом усіх, хто був у кімнаті.
— Отож, — мовив Араміс, сідаючи в кріслі з такою вишуканістю, наче він був у якомусь аристократичному салоні, й милуючись своєю білою та ніжною, немов у жінки, рукою, яку він підніс угору, аби вона ще дужче побіліла, — отож, як ви чули, Д'Артаньяне, пан абат хотів би, щоб моя дисертація була догматичною, але я схиляюсь до написання дисертації споглядальної. Ось чому пан абат запропонував мені тему, якої ще ніхто не досліджував і в якій — я цілком визнаю — є вдячний матеріал для витлумачень: «Utraque manus in benedicendo clericis inferioribus necessaria est».
Д'Артаньян, з ерудицією якого ми вже встигли познайомитись, вислухав цю цитату так само безтурботно, як і ту, що її йому навів пан де Тревіль з приводу дарунків, гадаючи, що юнак отримав їх од герцога Бекінгема.
— Це означає: «Священнослужителям нижчого сану потрібні для благословення дві руки», — пояснив Араміс.
— Чудова тема! — вигукнув єзуїт.
— Чудова й догматична! — озвався й кюре, який, знаючи латину приблизно так само, як і Д'Артаньян, уважно стежив за єзуїтом, не пропускаючи нагоди ступати за ним слід у слід і луною повторюючи його слова.
Що ж до Д'Артаньяна, то захоплення двох добродіїв у чорному його анітрохи не зворушило.
— Авжеж, чудова, prorsus admirabile [127]! — вів далі Араміс — Але вона вимагає поглибленого вивчення творів отців церкви і Святого Письма. Тим часом — і я смиренно визнаю це перед ученими панотцями — чергування в нічній варті й королівська служба змусили мене трохи занедбати заняття.
Тому мені буде легше, facilius natans [128], узяти таку тему на свій вибір, яка для складних проблем теології була б тим самим, чим є мораль для метафізики та філософії. Д'Артаньян нудився, кюре також.
— Подумайте, який вступ! — вигукнув єзуїт.
— Вступ, — повторив кюре, аби й собі щось сказати.
— Quemadmodum inter coelorum immensitatem [129].
Араміс скоса глянув на Д'Артаньяна. Той позіхав на весь рот.
— Говорімо по-французьки, панотче, — сказав Араміс єзуїтові, — тоді пан Д'Артаньян зможе краще оцінити нашу розмову.
— Авжеж, — зауважив Д'Артаньян, — я стомився з дороги, і вся ця латина вилетіла мені з голови.
— Гаразд, — трохи невдоволено відповів єзуїт, тоді як зраділий кюре з безмежною вдячністю глянув на Д'Артаньяна. — Отож, розгляньмо складові частини цієї глоси [130]. Мойсей, служитель Бога… він тільки служитель, зверніть на це увагу! Мойсей благословляє руками; коли євреї билися зі своїми ворогами, він звелів підтримувати обидві його руки, отже, він благословляв обома руками. До того ж, у Євангелії так само сказано: «Imponite manus», а не «manum». «Покладіть руки», а не «руку».
— Покладіть руки, — повторив кюре, роблячи відповідний жест.
— А святому Петрові, намісниками якого є папи, — вів далі єзуїт, — було сказано навпаки: «Porrige digitos» — «Простягни персти». Зрозуміло?
— Звичайно, — відповів Араміс, упиваючись розмовою, — але це тонкощі.
— Персти! — повторив єзуїт. — Святий Петро благословляє перстами. Отже, папа теж благословляє перстами. А скількома перстами він благословляє? Трьома — во ім'я Отця, Сина і Святого Духа.
Всі перехрестилися; Д'Артаньян зробив те саме.
— Папа — намісник святого Петра і уособлює в собі три Божественні сили; решта, ordines inferiores [131] духовної ієрархії [132], благословляють іменем святих архангелів та ангелів. Найнижчі ж священнослужителі — приміром, наші диякони й ключарі — благословляють кропилами, що символізують безконечну кількість простягнених для благословення перстів.
Отака суть теми у спрощеному вигляді. Argumentum omni denudatum ornamento [133]. Я зробив би з неї два таких томи, як цей, — додав єзуїт.
І в пориві натхнення він ляснув долонею по фоліанту святого Іоанна Златоуста, під яким угинався стіл.
Д'Артаньян здригнувся.
— Авжеж, — сказав Араміс, — я віддаю належне принадності такої теми, але водночас мушу признатися, що вважаю її непосильною для себе. Я обрав інший текст. Скажіть, любий Д'Артаньяне, якої ви думки про нього: «Non inutile est desiderium in oblatione». Це означає: «Певний смуток личить тому, хто приносить жертву Богові».
— Схаменіться! — вигукнув єзуїт. — Цей текст межує з єрессю; майже таке саме положення є в «Augustinus», книзі єресіарха Янсенія [134], яка рано чи пізно буде спалена рукою ката. Стережіться, мій юний друже; так можна дійти до лжевчення, так можна занапастити душу, мій юний друже!
— Можна занапастити душу, — луною озвався кюре, сумно хитаючи головою.
— Ви порушили питання про свободу волі, яка є диявольською спокусою. Ви підійшли впритул до єресі пелагіанців і напівпелагіанців [135].
— Але ж, панотче… — спробував заперечити Араміс, приголомшений зливою аргументів, що ринули на нього.
— А як ви доведете, — не давши Арамісові докінчити, урвав єзуїт, — що треба сумувати за світом, коли приносиш себе в жертву Богові?
Вислухайте таку дилему [136]: Бог є Бог, а світ є диявол. Сумувати за світом — значить сумувати за дияволом; такий мій висновок.
— І мій також, — сказав кюре.
— Змилосердьтеся!.. — знову заговорив Араміс.
— Desideras diabolum [137], нещасний! — вигукнув єзуїт.
— Він сумує за дияволом! О мій юний друже, — простогнав кюре, — не сумуйте за дияволом, благаю вас!
Д'Артаньянові голова пішла обертом; йому здавалося, що він потрапив до божевільні і що зараз збожеволіє так само, як і ті, кого він бачив перед собою. Але він мусив мовчати, бо зовсім не розумів їхньої мови.
— І все-таки вислухайте мене, — сказав Араміс з ввічливістю, за якою можна було вловити ледь відчутне роздратування. — Я не кажу, що сумую; ні, я ніколи не вимовлю цих слів, які не відповідають духові істинної віри…
Єзуїт звів руки до неба, кюре зробив те саме.
— Але погодьтеся принаймні, що не варто приносити в жертву Богові те, що вже набридло вам самим. Скажіть, Д'Артаньяне, хіба це не правда?
— Та правда ж, хай йому чорт! — вигукнув юнак. Кюре і єзуїт аж підскочили на своїх стільцях.
— Моя відправна точка — це силогізм [138]: світ не позбавлений принадливості, я залишаю світ — отже, приношу жертву. Ще в Святому Письмі сказано: «Принесіть жертву Богові».
