ЯСа<щеяябр на дві свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінету. У височині ледве манячить жиран-доля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано.
Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. ї Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —
— «розстрілять»,
завше мнеться, завше розписується так: не ім’я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф4, хвостик.
Я:
— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно):
~ Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячим і непевним голосом, каже:
Я з вами, докторе, не згодний.
Ви зі мною не згодні? — і грохіт хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...
— «о.«Розстрілять»???
І мати тихо, зажурно дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б’є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.
...Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п’ють пожадливо, хижо.
Я думаю «так треба».
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д., і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —
— «розстрілять»,-
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
«Але який вихід?»
— Який вихід?? — І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
— Але я не бачив виходу!
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: «коли доктор — злий геній, зла моя воля* тоді дегенерат є палач із гільйотини».
Але я подумав:
— Ах, яка нісенітниця? Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала у тьмі* чекаючи.
...Свічі танули.
Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
...До розстрілу присуджено,
— шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіатське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник» Тагабат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече маузер і виходжу з княжого дому, Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів —
тьма на моїй совісті!!!
— Тьма?
І я здавлюю голову.
.„Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю маузера й запалюю свічу.
...— Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я:
— Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя.
Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці5!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я.
Ні, с а ме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі*
ї тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.
— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
її
...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинувсь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.
