Заручені - Мандзони Алессандро

— Синьйоре курато [15], — звернувся до нього один, уп'явшись очима йому в обличчя.

— Чого ви зволите? — швидко відповів дон Абондіо, підводячи очі від книги, що так і зосталася розгорнутою в його руках, наче на підставці.

— Ви маєте намір, — підхопив другий з погрозливим і гнівним виглядом людини, котра заскочила свого підлеглого на спробі вчинити шахрайство, — ви маєте намір завтра повінчати Ренцо Трамальїно з Лючією Монделлою.

— Власне кажучи...— тремтячим голосом відповів дон Абондіо, — власне кажучи, ви, синьйори, люди світські й чудово знаєте, як у нас це робиться. Бідняк курато тут ні при чому. Вони самі облагоджують свої справи, а потім... потім ідуть до нас, як ото ходять до банку по гроші, ну, а ми вже... ми — служителі громади...

— Так от, — мовив йому браві тихенько, проте це звучало як урочистий наказ, — затямте собі: цього вінчання не повинно бути ні завтра, ані будь-коли.

— Але ж, синьйори,— відказав дон Абондіо лагідним і чемним голосом людини, котра бажає умовити нетерплячого співрозмовника, — коли ваша ласка, уявіть себе лишень на моєму місці. Якби ця справа залежала тільки від мене... але ж ви чудово знаєте, що мені з цього не буде ніякого пожитку...

— Годі, — урвав його браві, — якби справа вирішувалася балаканиною, то ви б нас за пояс заткнули. Нічого ми більше не знаємо і знати не хочемо. Вас попереджено, і ви нас зрозуміли.

— Але ж ви, синьйори, люди вельми справедливі й розумні.

— І все ж,— урвав його цього разу другий, що досі мовчав,— і все ж вінчання не буде, бо інакше...— тут він вибухнув соковитою лайкою,— інакше той, хто його вчинить, не встигне в цьому й покаятись, бо буде ніколи...— і він знову вилаявся.

— Тихше, тихше,— знову озвався перший,— синьйор курато звик до шляхетного обходження; ми теж люди шляхетні й не збираємось заподіювати йому зла, якщо він виявиться розважним. Синьйоре курато! Преславний синьйор дон Родріго, наш патрон, високо шанує вас.

Ім'я це майнуло в свідомості дона Абондіо, наче спалах блискавиці в нічну негоду,— спалах, який на мить осявав все довкола і тільки посилює жах. Він мимоволі низько вклонився й промовив:

— Якби ж ви мені були бодай натякнули...

— Натякати тому, хто знає латину! — безцеремонно й зловісно розреготався браві.— Діло ваше. Та головне, не пробовкайтесь, адже ми зробили попередження виключно задля вашого добра, а то... гм... буде те саме, що сталося б, якби ви ото здійснили це вінчання... То що нам переказати від вас синьйорові дону Родріго?

— Моє найбільше шанування...

— Цього мало.

— Готовий, завжди готовий до послуху!

Мовлячи ці слова, він і сам не знав, чи дає обіцянку, а чи тільки каже так, про людське око. Браві сприйняли або ж принаймні вдали, що сприймають його слова серйозно.

— От і гаразд! На добраніч, синьйоре курато,— сказав один з них, ідучи з товаришем геть.

Дон Абондіо, який кілька хвилин тому ладен був пожертвувати оком, щоб уникнути всяких з ними розмов, тепер хотів продовжити бесіду й переговори.

— Синьйори...— почав був він, закриваючи молитовник обома руками, але ті, не зваживши на його звернення, подались дорогою туди, звідки він прийшов, і віддалилися, наспівуючи пісеньку, яку я не стану тут наводити. Бідолаха дон Абондіо на мить завмер з розкритим ротом, ніби заворожений, а потому побрався тією з двох стежечок, котра вела до його будинку, через силу переставляючи одну за другою свої, мовби здерев'янілі, ноги. Що ж до самопочуття дона Абондіо, то ми зрозуміємо його краще, коли скажемо дещо про курато та добу, в яку йому випало жити.

Читач досі, певно, постеріг, що дон Абондіо від народження не мав левового серця, а до того ж ще з дитячих літ переконався в тому, що найтяжче всього в ті часи доводилось тварині, в якої не було ні пазурів, ні ікол. А йому аж ніяк не хотілося, щоб його проковтнули. Сила закону ані найменшою мірою не боронила чоловіка спокійного, лагідного й неспроможного тримати в остраху інших. Не те щоб бракувало законів і покар за насильства, чинені окремими особами. Навпаки, закони вивергалися потоками; злочини в них перелічувано й деталізовано з незвичайним багатослів'ям; покари, і так до безглуздя надмірні, могли, в разі необхідності, іще збільшуватися в кожному окремому випадку сваволею самого законодавця та сотні виконавців; судочинство було скеровано лише на звільнення судді від усього, що могло б перешкодити йому винести звинувачувальний вирок: наведені нами уривки указів проти браві — невеликий, але яскравий взірець цього. Разом з тим,— а значною мірою саме тому,— всі укази, повторно проголошувані та посилювані кожною новою владою, правили тільки за високомовне свідчення повного безсилля їхніх авторів. А якщо й здійснювався якийсь безпосередній вплив, то він виявлявся насамперед і в посиленні пригнічення, що його й так зазнавали мирні й слабкі люди від баламутів, і в збільшенні насильства та підступах з боку останніх. Безкарність була систематична й грунтувалася на підставах, яких укази не зачіпали або ж не могли порушити. Такими були привілеї деяких класів, почасти визнані законом, почасти терпимі й замовчувані або ж безпідставно заперечувані, але в яких ці класи були дуже зацікавлені й відстоювали їх з ревною прискіпливістю. Отож ця безкарність, зробившися об'єктом погроз та нападок з боку указів, щоправда, безсилих її зруйнувати, природно боронячи себе, повинна була при кожній погрозі, при кожному натиску вдаватися до нових зусиль та нових вигадок. Так воно й було насправді: після проголошення указів, скерованих на приборкання негідників, останні, спираючись на свою дійсну силу, вишукували нові, більш підхожі способи, щоб чинити й далі саме те, що заборонялось указами. Ці укази могли гальмувати кожен крок, могли заподіювати всілякі неприємності добромисному чоловікові, безсилому й позбавленому будь-чиєї протекції, бо ж, поставивши собі на меті тримати в руках кожну окрему особу, щоб попередити або покарати будь-який злочин, вони підкоряли кожен порух такої особи свавільній примсі всіляких виконавців. Навпаки, той, хто, наготувавшися вчинити злочин, вживав заходів, щоб вчасно сховатися в монастирі чи в палаці, куди сбіри [16] ніколи не посміли б ступити й ногою; хто, без інших пересторог, просто носив ліврею [17], яка накладала на марнославні інтереси якої-небудь знатної родини або й цілого прошарку обов'язок захищати його,— той був вільний у своїх діях і міг тільки посміюватись над усіма громовими указами. Та й серед покликаних виконувати ці укази одні за народженням належали до привілейованого середовища, інші залежали від нього як клієнти,— і ті й ті через своє виховання, інтереси, звички та наслідування засвоїли засади цього середовища і дуже остерігалися порушити їх задля клаптика паперу, розклеєного на кожному розі. А люди, котрим було довірено саме виконання указів, хоч би вони були навіть безстрашні, як герої, слухняні, як ченці, й готові до самопожертви, як мученики, однаково не могли б довести справи до кінця, бо кількісно були в меншості порівняно з тими, за ким мали б стежити; надто велика була для них і ймовірність того, що їх покинуть ті, від кого абстрактно чи, так би мовити, теоретично виходив наказ діяти. А опріч цього вони в більшості випадків належали до наймерзенніших і найзлочинніших елементів своєї доби: до дорученого їм діла ставилися з презирством навіть ті, хто мав би боятися їх, і саме їхнє звання було лайкою. Тож цілком природно, що замість ризикувати, а тим паче ставити на карту своє життя в такім безнадійнім заході, вони продавали вельможам своє невтручання в їхні справи, ба навіть потурали їм, залишаючи за собою право виявляти свою мерзенну владу й свою силу в тих випадках, коли їм не загрожувала небезпека, тобто сказати просто, утискували людей мирних і беззахисних.

Хто намірився кривдити інших і щохвилі побоюється, що скривдять його самого, той, природно, шукає собі спільників і соратників. Тим-то в ті часи було високо розвинене прагнення окремих осіб триматися певних угруповань, створювати нові й сприяти якомога більшому посиленню того кола, до котрого належали самі. Духовенство піклувалося про підтримку й розширення своїх пільг, знать — своїх привілеїв, військові — своїх особливих прав. Торговці, ремісники об'єднувалися в цехи та братства, юристи складали лігу, навіть лікарі мали свою корпорацію. Кожна з цих маленьких олігархій була сильна по-своєму; в кожній з них окрема особа, залежно від свого впливу та хисту, діставала змогу використовувати в особистих інтересах об'єднані сили багатьох. Більш сумлінні вдавалися до цієї можливості лише задля самозахисту; хитруни та лиходії користалися з неї, щоб здійснювати свої злочинні заміри, на які їм би забракло власних засобів, та забезпечити собі безкарність. Проте сили різних цих спілок були дуже нерівні, а надто на селі: знатний і багатий негідник, оточений ватагою браві та селянами, котрі за споконвічними родинними традиціями звикли й були зацікавлені або й просто вимушені вважати себе ніби підданцями й солдатами свого патрона, мав таку владу, якій жодна інша група в даній місцевості не могла протистояти.