— Маруда чортова! — вилаявся вслід владика й перехрестився: — Прости, господи, на чорнім слові…
I всі замовкли знов.
Сиділи біля печі, голоднісінькі, принюхуючись до знадливих пахощів киплячого козацького борщу, хто — з жаданням, хто — з цікавістю, а хто — зі страхом.
— Добрий буде борщ, — знову не раз і не два казав пан єпіскоп.
— А звісно ж, добрий, — помовчавши з хвилину, всякий раз відповідав Козак Мамай.
Мудрий борщ кипів уже в ключ; сичав, стікаючи на черінь.
Бушував буйний вогонь, і бліде обличчя старого єпіскопа зашарілось, наче од вітру та сонця.
На лиці матінки ще відбивався страх: як то її синок? Чи ж він спроможеться ковтнути бодай ложку цієї нелюдської страви?
Мамай думками залітав кудись далеко…
Та й усі вони, мовчавши там, біля печі, міркували — кожен про своє, а всі заразом — про одне, про війну.
Михайлик, о, Михайлик думав не про своє несподіване сотниківство, ні, — він уже не думав і про вранішню свою біду, про зраду панни Подолянки, мислі його повертались раз по раз до некованих коней, до кашоварських казанів своєї сотні, до нестачі пороху та куль.
Михайликова неня, хоч і думала про те, чому її синок, котрому так стало щастити, чому він журиться? Що скоїлося з ним цеї ночі, поки матінка, стомившися, проспала хвилину, коли він подався був кудись без неї, — і, про все про це думаючи, Явдоха без жалю картала себе за необачність, але ж найбільше турбував її тепер той самий сотниківський клопіт: чи ж добре нагодували козаків, чи ж перуть вони там зараз сорочки, чи ж полагодили підстрелену сьогодні гаківницю?
Русявий велетень Іванище, збентежений тим, що в нього в кузні вже кінчається запас заліза, подумував над тим, чи не можна б перекувати на зброю залізну огорожу, що чудовим візерунком оточує господу пана Купи…
Мамай з Іваненком коли-не-коли перекидалися словом-двома та й знову задумувались над тією справою, котру вони мали негайно розпочати: над шуканням заліза, селітри та інших скарбів.
А владика… він думав чи не зразу про все, про що належить думати перед завтрашнім боєм заклопотаному воєначальникові…
Згадавши про щось вельми важливе, єпіскоп плеснув у долоні й гукнув до дверей:
— Гей, тамі
Але ніхто не відгукнувся.
— Отче Зосимо! — знову покликав Мелхиседек.
За яку хвилину ставши на порозі, куценький ченчик повагом уклонився:
— До розказу, владико.
— Знайди мені в городі спудея Прудивуса. I того вченого… пана Романюка!
— Де ж їх шукати, ваше преосвященство? — спиняючись по кожнім слові, спитав монах, і це баріння, і вся ота нудотна длявість його мови, тихоплавність рухів — усе це вже доводило владику замалим не до сказу, а взяти собі якогось іншого келійника він не зважувався з причин, що про них ми розкажемо згодом. — Де? Шукати де? — повторив монашок і знову вклонився його преосвященству.
— Мерщій!
— Я й так — мерщій, владико.
— Одним духом!
— Я и так — одним духом, владико.
— Приведи їх до мене. Іди!
— Іду, владико.
I куций поволеньки подибав до порога, неначебто ніс на голові цебро, в якому клекотів, паруючи, який-небудь окріп, смола, а чи козацький мудрий борщ.
— Мені теж потрібен той Прудивус, — роздумливо мовив Мамай і зняв з казана покришку, щоб помішати довгою куховарською ложкою щиру козацьку страву.
22
Спудей Прудивус на ту пору — в шинку «Цур дурня в чарку», в задній кімнаті, де в шинкарочки Насті Певної стояли в запасі барила та сулії, він тут прощався з товаришами-спудеями, які й досі не вирішили — йдуть вони з ним чи лишаються в Мирославі, прощався з поклонниками своєї кебети, що їх немало він придбав тут, показуючи добрим людям безжурного наймита Климка, прощався і з похмурим та заклопотаним Гнатом Романюком, прощався і з веселим сьогодні французиком Філіппом Сганарелем, який завше бував у журбі веселим і в радощах — сумним.
От йому й зараз було весело, тому що було сумно, як і всім оцим людям, котрі прийшли сюди попрощатися з лицедієм Прудивусом.
Він його вперше побачив, Пилип-з-Конопель, учора в час вистави, і зразу ж полонила душу запорожця щира вдача цього, самим богом обдарованого кумедіянта, і талант його, і сміливість, що помагали кепкувати з кривди, зла й неправди, хоч би хто носив їх у собі, хоч би й такий навіть страшний та небезпечний чоловік, як пан Пампушка-Стародупський, що його Прудивус нещадно висміяв учора перед громадою цілого міста.
I пан Романюк, і Пилип, і Йван Покиван, і Данило Пришийкобиліхвіст, і запорожці, що були тут, і ремісницька челядь, і прийшлі селяни, хоч і сиділи вони на барилах з оковитою, ніхто не хильнув у той вечір ні чарки: всі слухали, як славно читає щось Пилип-з-Конопель із товстенної ненаської книги.
Заприязнившися з веселим французом, Прудивус іще вчора просив почитати, перекладаючи, а то й переказуючи, хоч трішки з товстенного романа Шарля Сореля «Кумедний життєпис Франсіона», бо одне з численних його видань Пилип возив у тороках — разом з «Комічним романом» Скаррона, з українським словником Памви Беринди та з французьким «Описом України» де Боплана.
Слухавши звечора початок «Франсіона», який заполонити міг би й не таке легке серце, як у Тимоша Прудивуса, спудей каш так захопився читанням, кумедними пригодами, всіма дотепами й непристойностями тої книги, що ладен був би й свій відхід до Києва відкласти, коли б не тягли його з Мирослава дві обіцянки: понести по Вкраїні листа до українського простолюду, що його вчений гуцул саме зараз для нього переписував, сівши в куточку тієї комірчини, а також і присягання Олексієві Ушакову — знайти по той бік озера вагітну дружину славного гармаша.
Вже пора була й кінчати читання пригод Франсіона, та Прудивусові все ще кортіло послухати — бодай сторінку, а потім ще та й ще, поки сам Філіпп Сганарель, стомившись, не сказав «годі».
— Годі-таки! — підвівся й Прудивус. — Пора вже мені, панове-товариство, рушати пора! — і він поклав у торбу дві товстенні книги, телячою шкурою обшиті, папушу тютюну, вінок цибулі, книша, баклаг з оковитою, мішечок із пшоном, в олії смаженим, та вузлик солі.
Спудеї, козацтво та й усі, хто був тоді в тверезій корчмі, вручали на дорогу, хто що мав — «аб амо пекторе», од щирого серця, всяке манаття й припас, а спудей тільки рукою відводив, не брав та й не дякував, такий був збентежений близькою розлукою з товаришами.
— Ти ж ладнався нам кумедію скомпонувати? — сумно зауважив Іван Покиван. — Про Адама та Єву кумедію? Ну?
Прудивус тільки змахнув рукою, не нагадуй, мовляв, — і, кінчаючи пакуватись, вкинув у торбу рушника та чисту сорочку, бо без того православний нікуди не рушить.
Так тужно було бідоласі лишати товариство в обложеному городі, що й не думав він про небезпеку, яка чигала за містом, турбувався тільки про долю спудеїв, що лишаються тут, про долю рідного міста, про старого батенька свого, про Омелька, що голуб його повернувся додому без листа, і Прудивус мало не плакав, а вже змінити нічого не можна було, бо він мусив-таки рушати.
— Що ж я там скажу, в нашій альма-матер? Ergo, базікатимуть в Академії, що Тиміш Прудивус покинув товариство в біді…
— Звісно ж, базікатимуть, — охоче погодився Данило Пришийкобиліхвіст.
— А ти не зважай! — загарливо заперечив Іван Покиван, сам не помітивши, як у нього в руках туди-сюди неуважливо літають дрібні речі, що були напохваті. — Іди собі до Києва. А ми боронитимем Долину зубами й кулаками, «унгуібус ет ростро», як казав Горацій… Іди собі!
— Скажуть же, що я втік од війни.
— У самісіньку пельку ворогові? 3 тими листами? — спитав Філіпп Сганарель.
— Тебе ж, дурного, схоплять! — занепокоївся Покиван, хапаючи товариша за лікоть.
— Помре Адам — ні богу, ні нам, — притис до себе його руку Прудивус.
— Та й прилюдно голову зітнуть… — бідкався Йван.
— Прилюдно ж! — жартував Прудивус. — «Корам попульо!»
— «Ін секуля секульорум!» — на віки вічні!
— «Амен!» — озвався з кутка Гнат Романюк і, посипавши пісочком своє, нарешті скінчене, писання, Куди він протягом дня раз у раз додавав якісь нові слова, вручив цупкі аркуші Прудивусові. — Щасти боже! — і, підійшовши до спудея, старий гуцул обняв його і по-ксьондзівському поблагословив: — Тільки будь обережний, сину мій!
