Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович

—Ах, як турчала мені в вуха ця сирена в столичних штанях, як вона зваблювала мене, хоч не треба було й зваблювати, бо з–за полярного кола я готова була йти пішки будь–куди, втікати, рятуватися, затуляючи очі від мертвих спалахів північного сяйва, пісні Візбора й Пахмутової, тувдра, олені, аеродроми, геологи, болото, чергові комсомольські й партійні гавкуни на трибунах, щоб викрикувати гасла для ідіотів, даздравствуеть–пусьжівоть, генерали й адмірали, які точно знають, скільки грамів пороху й заліза треба, щоб убити людину, а хто знає, що треба молодій жінці, у якої душа рветься вище небес, а тіло шматують дикі пристрасті, жінка лише зовні схожа на чоловіка — голова, дві руки, дві ноги, вертикальна постава, насправді ж це зовсім різні істоти, як кажуть китайці: шкіра тигра й леопарда така сама, як у собаки й вівці, але не така шкура, хто з чоловіків знає, що треба справжній жінці? — таких одиниці, Хомухін був саме такий, він сказав: «Вам треба бути не тут, а в Москві, в столиці, бо це оточення не для вас». Я подумала: чергове базікало, поїде й забуде, але він не забув, влаштував так, що мого атомного старлейта справді перевели до столиці, за три роки він став (фантастика!) капітаном другого рангу, хоч я зву його «морським майором», ми одержали двокімнатну квартиру на вулиці Чкалова біля Курського вокзалу, я з провінційної дурки вискочила в головні спеціалісти союзного міністерства, і все це тільки за так звані карі очі, мені навіть здалося, що я нічим не пожертвувала, а здобула майже все, відчайно кинувшись у столичні вири, я готова була платити найдорожчим, втрачати те, що всі жінки вважають своєю найбільшою цінністю, тобто тіло, але згодом виявила, що доводиться втрачати душу, ось тут я й пропала, і вже ніщо мене тепер не порятує. — А гідність? — нагадав їй Шульга. — Може, ти покажеш, де вона в мені ховається? — гірко засміялася вона. — Моє тіло — ось воно. А так звана гідність? Її вигадали чоловіки, і вигадали для себе. Хомуха ще торочить про престиж! «Працювати в апараті нашого міністерства — це так престижно, Юліє Никонівно». Супроводити мене у відрядженнях — це надзвичайно престижно… І він тягне мене на Кавказ, до Середньої Азії, там усі ці чорні мужчини пожирають мене поглядами, потай поцмакують: ах, який щасливчик товариш Хомухін, ах, яка женщина, ах, ох, а того й не знають, що для Москви головне зовсім не в жінці, хай вона буде навіть міс краси, а головне в самій ідеї супроводу, ескорту, супутниках, обрамленні. Сатурн і його кільця — ось що головне в Москві. Вам не видно цього навіть з Києва, а що вже там казати про Кавказ або Середню Азію… Сатурн і кільця… — Коли б я знав, що тебе треба шукати в астральних світах, я б давно кинув енергетику і став астрономом, пішов до Всехсвятського або Барабашова хоч і підмітальником у їхніх обсерваторіях… — А хто це такі — Всехсвятський і Барабашов? — Наші великі астрономи. — Боже, ти такий великий, а я ніби мала дитина. То філософи, то астрономи… Коли ти спробував залицятися до мене з допомогою філософії, я подумала: ой, який же божевільний чоловік, але потім подумала, що ніхто ніколи до мене ще так не звертався, всі кидаються на моє тіло, а тут — до моєї душі, скажи правду: невже ти хотів моєї душі, а не мого тіла? Чи, може, ти й не чоловік, а диявол? — Коли хочеш знати, жіноче тіло завжди заповнювало всю мою уяву, але не просто жіноче тіло, а тіло твоє, в усіх твоїх з’явленнях переді мною, починаючи з Ташкента, а душа — це форма тіла, це та іскра, яка запалює в тілі вогонь гріха і вогонь святості водночас. Коли б навіть Адам не согрішив, Бог однаково б утілився в людині. Бог не може обійтися без нас, як і ми без нього. Він повинен втілитися в людині так само, як людина повинна обожествитися. Для мене Бог — це жінка, що зветься Юлією, може, тому так тяжко, так болісно і безнадійно я йду до тебе ціле життя, і не можу дійти, і відстань між нами не тільки не знищується, а навіть не зменшується, не скорочується, мов у тій безнадійній античній притчі про Ахілла і черепаху…

Вона втішала його: тепер московська черепаха приповзе до київського Ахілла, нарешті доповзе, попри всі розумові спекуляції античних мудреців, жди! Він ждав, і не міг діждатися, демони знемоги шарпали й шматували йому душу, він уже не вірив, що знов колись побачить Юлію і триматиме в обіймах її золоте тіло; не повірив навіть тоді, коли вона подзвонила і сказала, що приїздить, що вирвала у Хомухи відрядження і до Києва, і до Львова, в «Інтеренерго», і Шульга повинен її супроводжувати, бо це ж його парафія, і вона така щаслива, і…

Вона подзвонила вранці, а по обіді покликав Шульгу міністр і сказав, що завтра приїздить Хомухін з командою, в готелі «Жовтневому» вже замовлено «люкс» і три «напівлюкси», а тоді Шульга полетить з начальством до Львова, треба там організувати поїздку в Карпати до гуцулів, може, полювання, як захоче начальство, то хоч і на ведмедя, ну, як водиться, сувеніри, здається, з Хомухіним буде дама, то для дами відповідно…

Шульга мало не закричав міністрові в обличчя: черепаха! Не дама, а московська черепаха, а він не Шульга, а київський Ахілл на безнадійному калиновому мості… Але міністрам у обличчя кричати не годиться, Шульга згідливо кивнув головою, і ніякі найточніші вимірні прилади не змогли б показати, що діялося в його душі.

Юлія відчувала свою провину і в ресторані за сніданком, поки Фелікс водив Хомухіна до туалету мити руки, спробувала виправдатися: в останню мить Хомуха передумав і вирішив «очолити» її поїздку, ще й по–єзуїтському спитав: «Ви не проти, коли я буду вас супроводжувати у вашому відрядженні?»

«Ти повинна вирватися тут від нього, — сказав Шульга. — У Львові не знаю, чи вдасться, а тут ми повинні щось придумати». — «Але що, що?» — «Поїдемо вночі до мене додому». — «Фелікс помітить і донесе! Цей гад все бачить навіть крізь сон. Наші номери знову поруч». — «Тоді давай поїдемо кудись ніби в справах. У район, у глибину. Щоб Хомухін туди не захотів…» — «Але він не відпустить мене! Він попреться й до чорта в зуби!..» — «Ага, а на атомні станції він їздить?» — «На атомні?» — «Ну, я скажу, що хочу показати тобі Чорнобильську атомну, і скажу, що там у нас не все гаразд з радіацією. Як він щодо радіації?..» — «Ти не повіриш, але він боїться побувати навіть у Обнінську, хоч там станційка на якихось п’ять тисяч кіловат, ти геній, Шульга, ми втечемо від Хомухи в радіацію, і вже там… але він знайде мене й там… Фелікс простежить кожен наш порух…» — «Хай простежує! Я пошлю свого водія Миколу з машиною до Чорнобиля, там у нього теща, хай поїсть вареників із сметаною, а на другу годину ночі щоб прибув до мене додому, і тоді я завезу тебе до готелю. Всі міліцейські пости, коли цей гад Фелікс щось запідозрить, доповідатимуть про те, коли моя машина (тобто я з тобою) пройшла в напрямку атомної і коли повернулася, а тим часом…»

Вона не повірила, коли побачила його помешкання.

—Це справді твоя квартира?

—А чия ж? Ось мій одяг. Ось книжки. Фотокартки. Батько й мати. Сестра. Я малий. Я на фронті. Дурень, а тоді студент. У польових експедиціях… У закордонних поїздках…

—І жодної жінки поруч з тобою! Невже ти не брехав мені, коли казав, що ніколи не одружувався?.. Але в тебе й житло… В ньому нічого від жінки… Навіть ліжка немає, самі дивани…

—Не муч мене, — прошепотів він. — У нас так мало часу! Зроби, як тоді у вагоні! З волоссям своїм… Зроби!

—А чого в нас ще мало? Чого в тебе мало, Шульга?

—О Господи! Тебе мені мало! Мало, мало і вічно буде мало!

—Що ти пропонуєш?

—Ну, я все розумію… Я вже безнадійно старий, а ти… Ти в самому розквіті… Але… Невже ти не змогла б?..

—Що?

—Ну, я не знаю, як про це… Мені ще ніколи не доводилося… Ти, звісно, скажеш, що Москву на Київ Ніколи не…

—Київ — це фантастично золота казка, а Москва — просто всесоюзний смітник. Там підмітають тільки Красну площу і вулицю Горького, а решта — суцільний смітник…

Шульга вхопив її руки, притиснув собі до грудей.

—Чуєш, як калатає моє змучене серце? Кинь усе і переїзди сюди, до мене, назавжди, на все життя!