— Так. Не буду лукавити, ви приймаєте парафію в убогому стані. Парафіяни до церкви не ходять, нічого не жертвують, храм напівзруйнований. Тут купа роботи. Сподіваюся, це вас не лякає.
— Я й не такого не злякаюся, превелебний Льюїсе, ось побачите.
Льюїс усміхнувся. Він уже потрапив під уплив сильної, привабливої особистості свого молодого співрозмовника.
— Ви одружений? — запитав він.
— Ні, превелебний. Поки що парубкую.
Новий священик Келлерґан півроку згаяв на те, щоб зайти в кожен дім, познайомитися з парафіянами і переконати їх у неділю повернутися на лави храму Маунт-Плезант. Потім роздобув грошей на нову покрівлю й, оскільки сам у Кореї не служив, то підтримав війну, розгорнувши реадаптації для учасників бойових дій. Потім парафіяни полагодили залу, що прилягала до церкви. Потроху життя громади пожвавилося, храм набув колишньої величі, і Девіда Келлерґана почали вважати новою зіркою Джексона. Впливові парафіяни сподівалися, що він стане політиком. Казали, священик міг би очолити муніципалітет. А далі, можливо, претендувати на місце в конгресі. І навіть стати сенатором. У нього були для цього всі дані.
Якось увечері, наприкінці 1953 року, Девід Келлерґан вечеряв у генделику біля храму. Як завжди, сидів за шинквасом. Раптом молода жінка поруч, якої він спершу не помітив, обернулась до нього і, впізнавши, всміхнулася.
— Доброго вечора, отче, — сказала вона.
Він трохи силувано всміхнувся.
— Даруйте, ми знайомі?
Вона засміялася, і світлі пасма її волосся розсипалися по плечах.
— А я ваша парафіянка. Мене звуть Луїза. Луїза Бонвіль.
Збентежившись од того, що не впізнав її, Келлерґан зашарівся. А вона засміялася ще дужче. Він закурив, намагаючись опанувати себе.
— Можна цигарку? — запитала вона.
Він простягнув їй пачку.
— Отче, ви ж нікому не скажете, що я курю? — запитала вона.
Він усміхнувся.
— Не скажу.
Луїза була донька одного видатного діяча з їхньої парафії. Вони з Девідом почали зустрічатися і незабаром покохали одне одного. Всі в місті казали, що вони дуже гарна пара. Влітку 1955-го вони побралися. Обоє аж сяяли від щастя. Мріяли мати багато дітей, принаймні шістьох, трьох хлопчиків і трьох дівчаток, веселих сміхотливих малюків, які би вдихнули життя в дім на Лавер-стріт, куди подружжя нещодавно перебралося. Та Луїзі ніяк не щастило завагітніти. Вона радилася з декількома лікарями, та нічого не допомагало. Аж наприкінці 1959 року лікар сповістив їй радісну новину: вона була вагітна.
12 квітня 1960 року в центральній лікарні Джексона Луїза Келлерґан привела на світ свою першу і єдину дитину.
— Дівчинка, — сказав лікар Девідові Келлерґану, який занепокоєно ходив туди-сюди коридором.
— Дівчинка! — сяючи від щастя, вигукнув отець.
І побіг до дружини, яка пригортала до грудей дитя. Він обняв її й глянув на немовля. Очі дівчинки були ще заплющені; волоссячко мало бути світле, як у матінки.
— Назвемо її Нолою? — запитала Луїза.
Панотець подумав, що це дуже гарне ім’я, і погодився.
— Ласкаво просимо на білий світ, Ноло, — сказав він доньці.
Усі наступні роки родину Келлерґанів ставили за приклад із будь-якого приводу. Добрий тато, ніжна матуся, гарне дівча. Девід Келлерґан не шкодував себе: він аж кипів задумами і проектами, а дружина в усьому його підтримувала. Влітку вони по неділях їздили відпочивати до громади Нової Церкви Спасителя: Девід Келлерґан тісно приятелював із пастором Льюїсом, з яким познайомився дощової днини майже десять років тому. Всі, хто бували тоді в Келлерґанів, захоплювалися їхнім родинним щастям.
*
— Ніколи не бачив я щасливіших людей, — казав Лью-їс. — Девід і Луїза дуже любили одне одного. Їх наче Господь створив одне для одного. Вони були чудові батьки. І Нола — надзвичайна дівчинка: жвава, чарівна. Побачивши ту родину, кортіло й самому одружитися, вони вселяли невичерпну віру в майбутнє роду людського. Таке втішне видовище. Надто у клятій Алабамі з її расизмом.
— Та все пропало, — мовив Ґегаловуд.
— Так.
— І чому ж?
Запала мовчанка. Пастор Льюїс спохмурнів. Знову підвівся і пройшовся кімнатою, бо не міг усидіти на місці.
— Нащо все це ворушити? — запитав він. — Стільки літ минуло…
— Що саме ворушити? — запитав Ґегаловуд. — Про що ви кажете?
— Пане Льюїсе, що сталося 1969 року?
Пастор обернувся до великого хреста, що висів на стіні. І сказав:
— Ми виганяли з неї диявола. Та все обернулося не дуже добре.
— Що? — запитав Ґегаловуд. — Про що ви кажете?
— Про дівчинку… Про Нолу. Ми виганяли диявола. То був жах. Гадаю, диявол глибоко проліз у неї…
— Що ви маєте на увазі?
— Пожежу… Оту нічну пожежу. Все сталося не так, як розповів поліції Девід Келлерґан. Він справді був біля парафіянки, яка відходила. І коли повернувся близько першої ночі, побачив, що дім горить. Але… як вам сказати… Все сталося не так, як він розповів у поліції.
30 серпня 1969 року
Джеремі Льюїс міцно спав і не чув, як подзвонили у двері. Відчинила його дружина, Матильда, і відразу ж розбудила. Була четверта ранку. «Джеремі, прокинься! — казала вона зі слізьми на очах. — Біда!.. Отець Келлерґан тут… Пожежа… Луїза… Луїза загинула!»
Льюїс схопився з ліжка. Келлерґан сидів у вітальні, безтямний, страшний і заплаканий. Донька була поруч. Матильда забрала Нолу і вклала її спати в кімнаті для гостей.
— Девіде, що сталося? — запитав Льюїс.
— Пожежа… Дім згорів. Луїза загинула. Загинула!
Девід Келлерґан уже не мав сили стримуватися, він зайшовся сльозами. Його аж трясло. Льюїс налив йому велику шклянку віскі.
— А Нола? З нею все гаразд? — запитав він.
— Дякувати богові, все добре. Лікарі її оглянули. Травм немає.
Льюїс глянув на нього мокрими очима.
— О боже, яка трагедія! Яка трагедія! — він співчутливо поклав долоні йому на плечі.
— Не втямлю, що сталося, Джеремі. Я був коло парафіянки, яка помирала. Коли повернувся, дім уже горів. Полум’я охопило все.
— Це ви врятували Нолу?
— Джеремі… Мені треба щось вам розповісти.
— Що? Кажіть, не приховуйте, я слухаю!
— Джеремі… Коли я підійшов до будинку, все було в огні… Горів увесь другий поверх! Я хотів піти по дружину, та східці вже зайнялися! Я нічого не зміг удіяти! Нічогісінько!
— О боже… А як же Нола?
Девіда Келлерґана мало не знудило.
— Я сказав, що піднявся нагору, витяг Нолу, та не зміг повернутися по дружину…
— І це неправда?
— Так, Джеремі. Коли я прийшов, дім палав. А Нола… Нола сиділа на ґанку і співала.
Уранці Девід Келлерґан пішов до доньки у кімнату для гостей. Він вирішив пояснити їй, що мати померла.
— Люба, ти пам’ятаєш, що було вчора? Пам’ятаєш вогонь?
— Так.
— Сталося дещо дуже серйозне. Дуже серйозне і дуже печальне, ти сумуватимеш. Коли спалахнув вогонь, мама була в своїй кімнаті й не зуміла вибігти.
— Так, я знаю. Мама померла, — сказала Нола. — Вона була огидна. І я підпалила її кімнату.
— Що? Що ти кажеш?
— Я увійшла до її кімнати, вона спала. Я подумала, що в неї дуже огидний вигляд. Бридка мама! Ох і бридка! Я захотіла, щоб вона вмерла. Тоді я взяла сірники на комоді й підпалила штори.
Батько попросив її повторити те, що вона сказала. Нола всміхнулася і повторила. Тієї миті Девід Келлерґан почув, як рипнула мостина, і обернувся. Пастор Льюїс зайшов поглянути, як почувається дівчинка, і чув їхню розмову.
Вони замкнулися в кабінеті.
— Це Нола підпалила дім? Нола вбила свою матір? — Льюїс отямитися не міг.
— Не так голосно, Джеремі! Вона… вона каже, що запалила дім, але це не може бути правдою!
