Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 117
— А мені спали на думку такі рядки, — тихо промовила Уля і продекламувала:
Хочу забыть чувство надежды — укрепляю веру.
Пусть дым в салоне — я обгоняю ветер,
Ухожу от погони, но от себя не сбежать… [21]
— Нік відчував, що то його останні пісні, — сказав Геннадій, — недаремно ж такі назви — «Вічна дорога» і «Осінь».
Розділ 87
Богдана Стефанівна полегшено видихнула — нарешті митниця позаду, і автобус, у якому вона поверталася додому, заїхав на територію України. Здавалося б, така сама місцевість, однакові дерева, луки, річки — і все одно є відчуття своєї землі, рідної, не чужої. Від напливу емоцій у Богдани Стефанівни заспівала душа, хвиля радості наповнила все єство. Скільки часу вона мріяла про таку мить! Надія повернутися на батьківщину не покидала її навіть тоді, коли здавалося, що в неї не лишилося жодного шансу.
Автобус хитнуло на вибоїні — і жінка притисла до грудей хвору праву руку. Вона прикрила очі — й спогади знову полинули з пам’яті. Згадалася циганка Роза, нахабна, зухвала і зла. Саме вона спочатку здалася Богдані Стефанівні такою гостинною і привітною, коли жінка не знала, де переночувати. Циганка запросила до себе, і за наївність Богдана Стефанівна мало не заплатила життям. Напіврозвалена хата десь у Підмосков’ї на дві кімнати і більше десятка циган та їхніх дітей, вічний галас, сварки, дим від цигарок. І все те можна було б стерпіти, якби не один день, який змінив її подальшу долю. Жінці дали виспатися, нагодували, вклали спати, а вранці вона в сумочці не знайшла ані грошей, ані мобільного телефона, ні документів. Роза запропонувала пройти в сарай, де нібито сховала її речі, щоб діти не розтягли. Там на Богдану Стефанівну чекали двоє кремезних чоловіків, дерев’яний стіл, на ньому — пляшка самогону.
— Пий, — наказав циган, — чим більше, тим краще.
— Я взагалі не вживаю спиртне, — запротестувала жінка.
— Доведеться випити, — сказав чоловік.
Її силоміць поклали на стіл, прив’язали мотузкою руки і залили в рота пекучу рідину. Вона плакала, благала, вмовляла — все марно, напували аж поки перед очима жінки все розпливлося і вона збайдужіла до насилля. Як крізь сон вона чула, як їй оголили праву року, а рота заткнули кляпом. Один точний сильний удар топорищем по руці, шалений, пронизуючий біль — і зникло кудись усе жахіття. Жінка прийшла до тями, коли їй на обличчя Роза хлюпнула води.
— Болить, — простогнала Богдана Стефанівна.
— Доведеться потерпіти.
— Води, — попросила жінка.
— Воду треба заробити. Досить ніжитися в ліжку — пора на роботу.
— Яка робота? Я не можу ворухнути рукою.
— Це добре, — посміхнулася Роза, — буде виглядати правдоподібно.
— Що вам від мене треба?
— Зараз тебе відвезуть у пішохідний перехід, — пояснила циганка, — там будеш просити милостиню.
— Стати жебрачкою?!
— Так зароблятимеш на харчі, а ввечері тебе привезуть сюди, і я тебе нагодую. Дати драла навіть не думай — наші люди завжди поруч, вони будуть підходити до тебе, і ти віддаватимеш їм гроші.
Перші дні були найжахливіші. Навіть зламана рука так не боліла, як обпікав сором. Іноді жінка від болю та недоїдання непритомніла, і тоді люди ставали щедріші і подавали більше. З роботи в переході її перевели на приміські електрички, але й там кожного разу з сусіднього вагону за нею пильнували. Іноді їй дозволяли зателефонувати доньці, але тільки сповістити, що в неї все добре. Потім Роза сказала, що її діти гралися з телефоном і десь його загубили. На жаль, Богдана Стефанівна не знала напам’ять номер телефону Насті і втратила з нею зв’язок остаточно.
Жінка постійно обдумувала план втечі. До міліціонерів звертатися годі було й думати — щодня вони підходили до чоловіка, який забирав зібрані гроші, і циган відраховував правоохоронцям певну суму. Втекти не було можливості, але надія її не покидала. Жінка вірила, що така нагода може випасти зовсім неочікувано, і це давало їй сили виживати.
Одного дня вона зайшла в електричку, а циган, який мав її пильнувати, затримався на платформі, підвернув ногу і не міг на неї опертися. Електричка рушила, везучи Богдану Стефанівну без звичного супроводу. Вона зібрала трохи грошей, вийшла на проміжній станції і пересіла в електричку, яка йшла в інший бік. Жінка знала, що її порятунок у руках однієї людини. Усе залежало від того, чи зможе вона її знайти — від останньої зустрічі минуло майже сорок два роки.
Богдана Стефанівна добре пам’ятала адресу, де колись мешкала, але зараз селище у Підмосков’ї годі було впізнати. Сучасні будинки на кілька поверхів за високими парканами або металевими огорожами ніби змагалися поміж собою у вишуканості та дизайні. Чим ближче жінка підходила до будинку, тим більше хвилювалася. Вона навіть уявити боялася, що з нею буде далі, якщо людина, на яку вона покладає надію, або не живе на старому місці, або відмовиться допомогти.
Будинок дуже змінився. З двоповерхового він перетворився на триповерховий, розрісся вшир, осучаснився дахом з червоної металочерепиці та зовнішнім оздобленням. Богдана Стефанівна здоровою рукою натиснула на кнопку дзвінка. Загавкав собака, і за хвилину відчинилася хвіртка.
— Знову жебраки! — невдоволено сказав незнайомий кремезний молодик. — Чи вам тут медом намазано? Що тобі винести?
— Тут мешкає Сергій Андрійович? — спитала жінка.
— Ну, і що з того?
— Мені потрібно його бачити.
— Що-о-о?! А Папу Римського тобі не треба? — скривив невдоволено обличчя.
— Я маю до нього розмову.
— Мій господар не розмовляє з жебраками.
— Я прошу вас доповісти про мене, — чітко промовила жінка, — якщо ви не сповістите про мене, матимете неприємності.
— І як я маю про тебе доповісти?
— Скажіть, що його хоче бачити дружина.
Очі в чоловіка полізли на лоба, він стенув плечима, але пішов доповідати. За мить він уже просив вибачення у жінки в брудному старому одязі, яка була схожа на безхатька…
Якби вони зустрілися десь випадково на вулиці, то не пізнали б одне одного. Коли жінка назвалася його дружиною, Сергій Андрійович одразу впізнав у змученій жінці свою колишню дружину Богдану. Час жорстокий, він наклав відбиток на їхні обличчя, пооравши зморшками, змінив поставу, але не міг змінити очі та голос. Вони дивилися одне одному в очі, і за мить у пам’яті пронеслися спогади. Він, показний, гарний, в костюмі та при краватці, волею випадку потрапив у Прикарпаття. Вона, синьоока донька гір, чиста, як джерельна вода Карпат, не могла пройти повз увагу красеня Сергія. Кохання з першого погляду спалахнуло в молодих серцях. Швидко зіграли весілля, і наречений, завідувач промислового відділу райкому партії, привіз молоду дружину у великий будинок поблизу Москви. За кілька днів у Богдани закралася підозра щодо роботи чоловіка, але кохання сліпе, воно хоче бачити лише красу, відчувати на тілі лагідні руки і пристрасні цілунки. Серед розкоші і кохання народилася донька Анастасія.
Подружжя було щасливе до однієї рокової ночі. Богдана заколисала немовля і вкотре виглянула у вікно. Удень вона бачила, як охоронець чоловіка кілька разів бігав у старий покинутий сарай, який повинні були незабаром знести. Надвечір до чоловіка завітала компанія чоловіків бандитської зовнішності, вони зачинилися в гостьовій кімнаті, де перебували досі.
Богдана не мала звички пхати носа в чоловічі справи, тим більше підслуховувати, але того разу вона, попри свої життєві принципи, підійшла тихенько до дверей, звідки доносилися чоловічі голоси та реготання. Кількох хвилин їй вистачило, щоб зрозуміти: її Сергій не має ніякого відношення до райкому партії, він — звичайний азартний гравець у карти. Напевно, картяр був з нього непоганий, про це свідчили і великий будинок, і розкіш у ньому, і чорна «Волга-24». Відкриття шокувало Богдану.
