— Хіба що…
— Хіба що станеться диво, письменнику. Хіба що ми докопаємося, що ж робив учора ввечері Квінн і куди так поспішав. Його дружина каже, що заснула об одинадцятій. Затримали його опівночі. Отже — через годину. Ми принаймні знаємо, що він був десь за містом. А де?
Ґегаловуд вважав, що нам залишається тільки одне: поїхати туди, де затримали Роберта Квінна, і спробувати з’ясувати, звідки і куди він прямував. Сержант навіть дозволив собі розкіш витягнути на місце затримання патрульного Форсайта, у якого був вихідний. Ми зустрілися з ним за годину, на виїзді з Аврори, і він привів нас до потрібного місця на шляху в Монберрі.
— Отут, — сказав він.
Дорога йшла поміж чагарями, геть прямо. Нам це нічого не давало.
— Розкажіть докладно, що сталося? — попросив Ґегаловуд.
— Я їхав із боку Монберрі. Патрулював, як завжди. Аж перед носом у мене вискочило це авто.
— Як це — вискочило?
— На перехресті, метрів за п’ятсот-шістсот відціля.
— На перехресті? З якою дорогою?
— Не можу сказати, що там за дорога, та перехрестя є, і там світлофор. Знаю напевно, бо то єдиний світлофор на цій ділянці шосе.
— Отой? — запитав Ґегаловуд, дивлячись удалину.
— Той, — кивнув Форсайт.
І тоді мене наче струмом ударило.
— Це дорога до озера! — вигукнув я.
— До якого озера? — запитав Ґегаловуд.
— Там шосе перетинається з дорогою, що веде до озера Монберрі.
Ми дійшли до перехрестя, подалися дорогою до озера і метрів за сто опинилися на паркувальному майданчику. Береги були геть розмиті нещодавніми дощами. Довкола — суцільна багнюка.
Вівторок, 11 листопада 2008 року, 8 година ранку
Колона поліційних авто зупинилася на майданчику біля озера. Ми з Ґегаловудом трохи посиділи в його машині. Побачивши фургон водолазів, я запитав:
— Сержанте, ви певні, що чините правильно?
— Ні. Але вибору в нас немає.
То була наша остання карта, кінець гри. Роберт Квінн, звісно ж, побував тут. Грузнучи в грязюці, він дістався до води і щось туди жбурнув. Принаймні за нашою версією.
Ми вийшли з авто і підійшли до водолазів, які готувалися до занурення. Командир дав їм кілька вказівок, потім перебалакав із Ґегаловудом.
— Що ми шукаємо, сержанте? — запитав він.
— Та все. Все, що завгодно. Документи, зброю. Не знаю. Щось, що пов’язане зі справою Ноли Келлерґан.
— А ви знаєте, що це озеро — справжнісінька вигрібна яма? Може, все-таки точніше скажете?..
— Думаю, ваші люди зметикують. Я поки що не знаю, що то може бути.
— А на якій глибині?
— Коло самого берега. На відстані кидка. Думаю, вірогідніше з того боку озера. Підозрюваний був геть у багні, щока подряпана, певне, його зачепило низькою гілкою. Він хотів заховати ту річ там, де її не знайдуть. То, гадаю, подався на протилежний берег, там суцільні чагарі, все в ожиннику.
Розпочалися пошуки. Ми стали коло води, неподалік від стоянки, і дивилися, як водолази занурюються в озеро. Було дуже холодно. Минула година; жодних результатів. Ми трималися біля командира водолазів, прислухаючись до поодиноких сповіщень по рації.
О пів на десяту Ґегаловудові зателефонував Лансдейн і почав репетувати мов навіжений. Він так галасував, що навіть я почув.
— Скажіть, що це неправда, Перрі!
— Що неправда?
— Ви викликали водолазів?
— Так.
— Та ви з глузду з’їхали! Ви самі собі копаєте яму! Я можу вас усунути з посади за такі дії. Я призначив на п’яту годину прес-конференцію. Ви там будете. І самі заявите про припинення слідства. Самі будете спілкуватися з журналістами. Я більше вас не прикриватиму, Перрі. Годі вже!
— Добре, пане Лансдейне.
Він роз’єднався. Ми мовчали.
Минула ще година; пошуки так само нічого не дали. Ми з Ґегаловудом і далі стовбичили на березі, хоч було і холодно. Аж раптом я сказав:
— Сержанте, а що як…
— Замовкніть, письменнику. Прошу вас, помовчіть. Не хочу слухати ні ваших запитань, ні ваших сумнівів.
Ми зачекали ще. Раптом рація командира водолазів зашкабарчала по-новому. Щось сталося. Водолази виходили з озера; на тім боці панувало неабияке пожвавлення, всі подалися до берега.
— Що там коїться? — запитав Ґегаловуд.
— Вони знайшли! Знайшли!
— Що знайшли?
Метрів за десять від берега водолази знайшли кольт тридцять восьмого калібру і золотий ланцюжок із написом «НОЛА».
Опівдні того ж таки дня я сидів за дзеркальним шклом у Головному поліційному управлінні штату і слухав зізнання Роберта Квінна, якому Ґегаловуд пред’явив револьвер і золотий ланцюжок, знайдені в озері.
— Ви для того туди їздили вночі? — майже лагідно запитав він. — Щоб позбутися цих доказів?
— Як… як ви їх знайшли?
— Гру закінчено, пане Квінне. Для вас вона вже добігла кінця. Чорний «монте-карло» — у ньому були ви, так? Авто від дилера, ніде не числиться. І ніхто б до вас не дістався, якби вам не спало на думку фотографуватися з ним.
— Я… я…
— Навіщо, га? Навіщо ви вбили дівчинку? І ту нещасну бабцю?
— Не знаю. Наче це і не я вчинив. Як по правді, все випадково сталося.
— Як це сталося?
— Нола йшла узбіччям, я запропонував її підвезти. Вона погодилася і підсіла до мене… А потім… Ну, мені було так самотньо… Я хотів погладити її по голові… Вона втекла в ліс. Мені треба було її наздогнати, попросити, щоб нікому не казала. А потім вона забігла до Дебори Купер. І мені довелося… Бо вона ж би все розповіла… Це… це було якесь затьмарення!
Він зомлів.
Після допиту Ґегаловуд зателефонував Тревісові й сповістив, що Роберт Квінн підписав щиросерде зізнання.
— О п’ятій відбудеться прес-конференція, — сказав він. — Мені не хотілося, щоб ви про все дізналися з телевізора.
— Дякую, сержанте. Я… Що сказати дружині?
— Не знаю. Але швидше попередьте її. Новина буде, як вибух бомби.
— Зараз скажу.
— Пане Довне, чи могли б ви приїхати до Конкорда, щоб дещо з’ясувати з приводу Роберта Квінна? Не хочу хвилювати вашу дружину чи свекруху.
— Авжеж. Я зараз на службі, маю виїхати на дорожню пригоду. І мені треба поговорити з Дженні. Краще я приїду ввечері або вже завтра.
— Спокійно приїздіть завтра. Сьогодні вже нема куди поспішати.
Ґегаловуд натиснув «відбій». Вигляд у нього був спокійний.
— І що тепер? — запитав я.
— А тепер пропоную пообідати. Гадаю, ми з вами це заслужили.
Ми попоїли в кафетерії Головного управління поліції, Ґегаловуд про щось думав і не доторкнувся до їжі. Справу він поклав біля себе на столі й розглядав фото Роберта з чорним «монте-карло».
— Щось не те, сержанте?
— Та наче все те. Просто не розумію, нащо Квінн узяв із собою револьвер… Каже, зустрів Нолу випадково, просто собі їхав. Та він або заздалегідь усе обдумав, і щодо авто, і щодо зброї, або справді натрапив на неї випадково, і тоді я не втямлю, чому в нього був із собою той револьвер і де він його взяв.
— Гадаєте, він усе ретельно спланував і не в усьому зізнався?
— Може, й так.
Він і далі тримав у руках світлину. Підніс її до очей, щоб розглянути детальніше. І раптом щось помітив. Погляд його відразу змінився.
— Що сталося, сержанте? — запитав я.
— Газета…
Я підвівся і, обігнувши стіл, теж глянув на фото. Він тицьнув пальцем на ятку з газетами на задньому плані, біля входу до «Кларксу». Якщо придивитися, там можна було прочитати заголовок на першій шпальті:
«Ніксон іде у відставку».
— Річард Ніксон пішов у відставку в серпні 1974-го! — заволав Ґегаловуд. — Світлину не могли зробити в серпні сімдесят п’ятого!
— А хто ж тоді написав фальшиву дату на звороті?
— Хтозна. Та це означає, що Роберт Квінн бреше. Нікого він не вбивав!
Ґегаловуд вибіг із кафетерію і, перестрибуючи через дві сходинки, побіг угору. Я мчав за ним коридорами до самісінької в’язниці. Він звелів привести його до Роберта Квінна.
