Тьотя Шура, вдова дідового двоюрідного дядька, була нашою притчею во язицех. Вона постійно плутала мене з сестрою, сестру з мамою, а маму з кузиною в Каневі. Зрештою, це можна було й зрозуміти — тітці було десь в районі 90 вже, чи що. Прогресуючий старечий маразм. Але цей природний діагноз моїй бабці видавався, як мінімум, страшною образою, котру вона, за найменшої нагоди, використовувала: — Це вже маразм у неї старчєскій! Склероз! Криша їде — і що ти здєлаєш…
Хата з тьотьою Шурою була в селі під Черкасами. "І у хату тьотя Шура, з горем пополам, оформила на мою бабцю як законну вдячність за майже 20-річний догляд її, її курей, котів, картоплі, дерев і кущів. А, була ще тьотя Маруся. Сестра тьоті ІІІури. Але вона померла, чого сама тьотя Шура робити явно не збиралася. Прости мене, Господи. Я, моя мама, бабця і дід-Петро не те, щоби бажали їй смерті. Ми просто розмірковували над вічними бінарними поняттями. А тьотя Шура була куди цинічнішою і практичнішою за нас:
— Пєтя, — казала вона дідові. — Ти би щ учив мене юшку варити, як ти умієш. А то и помреш, і нічо мені од тебе не останеться.
— Чи ви здуріли, тьотя Шура? — дідові аж випав молоток із рук. — Я ж на пятнадцять год молодше вас!
Тьотя Шура підступно відмовчувалася.
Взагалі— то, з дідом вона поводила себе, я зразкова піонерка. Мовчала, не бідкалася, а запитуючи абсурдні питання, швидко вгамовувалася, не отримавши на них жодної відповіді,
З бабцею все було не так. Ой, як же все інакше було з бабцею!
— Ви хто? — час від часу, разів так зо п'ять на день, любила запитати тьотя Шура.
— Як — хто? Я Ліда.
— О. А муж у тебе є? '
— Є.
— А його як звать?
— Пєтя.
— А, це той Пєтя, що в Іркутську з нами через дорогу жив? Він іще з Марусіним чоловіком юшку варив.
— Тьотя Шура! Чи ви вже вобщє не соображаєте? Коли ви в Іркутськ переїхали, тьоті Марусі чоловік уже п'ять год як на войні погиб. А Пєтя — тож ваш племінник!
— А. Ясно. Тільки не кричи на мене… — і тьотя Шура починала плакати.
— Чого ви плачете? — лякалася бабця-Ліда.
— Ти зі мною така зла! Чого ти мене віддала в цю больницю? От зараз прийде доктор, я на тебе пожалуюсь.
— Який доктор? Яка лікарня? Ви ж у себе вдома! — вже ледь стримується бабця.
— Ага. Дома… — Тьотя Шура на півхвилини замовкає. — А коли ми звідси підемо?
— Куда?!
— Додому!
Бабці здається, що вона от-от або сама трісне, або трісне чимось важким тьотю Шуру. Та, як ні в чому не бувало, починає пакувати свої шмутки і «збиратися додому». І так по 5-6 разів на день.
Бабця, тусуючись коло неї зранку до вечора, страшенно схудла.
— Подивися, чи в неї не жовті білки! — плаксиво казала мені мама в телефон.
Білки в бабці-Ліди були в порядку. Та й сама вона була більше в порядку, ніж завжди — худоба їй личила. Злість на обридлу тьотю Шуру робила її молодшою.
Спливали дні.
Якось бабця, почувши в телевізорі чергову подробицю касетного скандалу [42], сапаючи картоплю, ділилася враженням із дідом, а заодно і з тіткою Шурою. Остання — пасивний учасник (до неї особисто ніхто не звертався), проте доволі активний опонент. Тоді її старече божевілля ще тільки починало набирати обертів. Тьотя Шура мочила кори тільки так.
— А шо-шо? Шо за запісь, ти кажеш? — перепитувала вона.
— Та! — відмахувалася бабця, продовжуючи корисні рухи сапкою, — касета така. Там Кучма матюкається і каже, щоб журналіста убили.
(На щастя, слова «убили» тьотя Шура не дочуває, тому її розкрутка версії події не активується. Натомість її розбирає ностальгія):
— Да, помню я, помню, а як же… Ото колись було, заміняла я одну вчительку младших класів. У понеділок… А по деревах тоді кругом портрети Кучми висіли. Ой, скільки ж їх було! Да, в понеділок. І учєнікі тоді всі дуже матюкалися…
— Тьху на вас, тьоть Шура, та ви на пенсію тридцять п'ять год назад вийшли. А вчительку ту, може, й сорок год назад як заміняли. То про Кучму тоді ще ніхто і чуть не чув, то як же його на дереві могли повісить?
Тьотя Шура дивиться з підозрою і неприязню. Тоді починає схлипувати, при цьому її велетенська волохата родимка на носі рухається в такт схлипам.
— Ти мене всєрьйоз не принімаєш… Тобі би тільки спорити…
І повертається до бабці і городу задом, а до села передом.
А й справді, навіщо з нею сперечатися? Ідея ж хороша. Мені ті портрети колишнього ПРЕЗИДЕНТА (о, як я мріяла в дитинстві так-во написати слово «фашисти»!) взагалі уявляються повітряними зміями, що зачепились за крони дерев Червоної Слободи. Тільки замість хвостиків у тих зміїв — учнівські матюки.
Лєті, наша пєсня, впєрьод (і назад?)…
Tut nebo kolioru staroi zapranoi chornoi futbolky i zvidty postiyno schos' lyye: htos' ii vykruchuye pislia chergovogo prannia. Ya nikoly ne roztulayu shtory, bo take vboge svitlo hirshe za shtuchne.
(I.D.)
Як зауважити той нетривкий момент, коли графік наших стосунків сягає найвищої точки і починає йти на спад? Чому ми вперто хочемо зробити з квадратичної параболи косинусоїду?
Типу, ну от зара трохи погано, а потім буде ліпше, а потім погано тощо тощо? Все би тут було нічого, та тільки графік цей більш справедливим буде щодо нашого особистого шляху. Коли йдеш по дорозі сам один. Стосунки в даній функції не задаються…
І взагалі, якщо закрити очі для дорогії як такої, якщо уявити собі зовсім якийсь інший спосіб руху, можна буде, імовірно, поділити 144 на 233 і отримати СПІРАЛЬ. А вона всюдисуща, ви знаєте.
Моя канадійська приятелька (зрештою, ніяка вона не канадійська, просто застрягла офігенна українська дєвучка в докторантурі північноамериканського континенту) пише мені неперевершені листи:
«В мене тут був друг, що мене хотів, аж сцяв. і це заважало нам кататися на його машині до моря ночами збирати ракушки і пити каву від такої романтики. А моїй сусідці зривало башку від циклу
«прищі не їбуть».
Коротше, я їм влаштувала сімейне щастя. Однак радіти за них не можу, тому що тепер замість мене катати ночами до моря під дощем або в гори, він її трахає за стінкою. Ги-ги. Таке, коротше, їм дуже добре від того, що нарешті вони можуть спокійно послати мене нахуй і не єбати собі мозок, мені добре, що я — ніхто з них.
Хочу машину, квартиру, піаніно і кота».
А потім іще:
«Вчора лазила знов по стінці, в смислі rосkclimbing…»
Я непродертими очима читаю її листа і йду бадяжити собі напій-роздуплятор. Кава «Горіння мого ранку» — пересмажена кава з підгорілим молоком. Пекуче гаряча. Обпалюєш собі язик і ясна, потім довго заживають. Зате прокидаєшся надійно — готовий до нового дня-унісекс. (Цікаво, чи дні нормальних людей)таки різняться статево. Ну там, понеділок — то мужик з похмілля, середа — кар'єристка, п'ятниця — курва, а неділя — жінка бальзаківського віку...)
Я в вакуумі. Я в вакуумі. Я в вакуумі.
Якби у нього запустити справжньої самотності, можна було би чекати терапевтичного ефекту.
Я чекала в гості Майнеса. Ну, це так просто сказати — чекала в гості. А насправді тому передувало багато речей. По-перше, Аскольд зник із мого життя, звивши собі тимчасове гніздо в ненависному мені місті «москва». По-друге, я вже встигла відвиснути на своїй свободі і самотності (бувають, знаєте, такі несамовиті вибухи радості й життєвої енергії, коли ви раптом прокидаєтеся в ліжку без того, іншого, вашого «партнера», «коханого», «коханця», «бой-френда», «чоловіка», «узурпатора», «мого» (о, це назвисько смішить мене більше від інших), «скотини, що півжиття мені зіпсула і кровці попила») та й таки не спромоглася вилізти з глибокодупної депресії, що спіткала мене з самого початку. Власне, через ту депресію Аскольд і відіслав мене під три чорти, показавши перед тим, де купуються квитки на потяг. Але ж чого під три чорти? Я собі поїхала до любого Києва, де течуть молочні ріки і вулиці мощені золотом. А він залишився у непривітній і гореносній Москві, куди я зареклася повертатися.
