Трохи пітьми - Дереш Любко

– Боже ж ти мій, – хитає головою Йостек у лицемірному зачудуванні. Він скидає окуляри і протирає їх краєм сорочки. – Все, народ, я йду спати. Бачу, всесвіт в надійних руках і можна трохи перепочити.

Ми переводимо погляди на Йостека. Я перемінюю ногу, на якій сиджу, бо лише зараз відчуваю, як та затерпла.

– Дослухайте до кінця, Йостеку, вже трохи. Може, після того ви будете менше цуратися мене. Це ж моя сповідь.

Йостеку явно неохота, але він залишається.

– Я, Йостеку, може, значною мірою саме для вас це й розказую. Чому? Тому що ви можете з цього витягнути щось мудре. Тому що я, на вашу радість, не пройшов випробування. Десь на двадцять шостий, може, день я вже був розчавлений голосами, які переповнювали мою голову. Голоси, а точніше Голос, не покидали мене ані вдень, ані вночі. І врешті, я наказав Голосові замовкнути. Зараз я не можу пояснити, як це я наважився на таке… Але я різко наказав Голосу закритися. Тут же змовкли й сам Голос, і всі його відлуння. Тоді академік Вернадський уточнив, чи я підтверджую свою відмову від подальшої передачі інформації… Ну, і я… Зрештою, ви ж свідомі того, що коли людина виснажена, вона готова на вчинки, які ніколи б не зробила в нормальному стані. Ситий голодного не розуміє. Звинувачувати себе в тому, що я здався, немає сенсу, але все одно… Все одно не покидає відчуття зради найсвятішого…

Старого намагається заспокоїти Жанна:

– Ти просто не витримав, з ким не буває, якщо…

– Ні, Жанно! – люто викрикує Алік. – Це не той випадок, коли можна сказати: мовляв, не витримав, з ким не буває. Це не той випадок. Я здався! ЗДАВСЯ! Ти відчуваєш різницю між не витримав і здався?

Жанна злякано мовчить. Алік пом'якшується й посміхається.

– Після того я провалився в сон без сновидінь. Спав сім днів! А як прокинувся, зрозумів, що постарішав за цей час на сім років. Коли зникли голоси, я втратив усе, що до того мав. Я втратив знання вітру. Втратив знання хмар. Я не міг керувати не те що стихіями, я не міг керувати, пробачте, сечоспусканням. Став мішком із кістками. Але найстрашніше – я забув своє істинне ім'я. Я би все міг стерпіти, крім цього. Коли ти знаєш своє ім'я, то знаєш, навіщо ти. Ти розумієш, що все має певний сенс. І що все зле поправиме. Коли ти забуваєш ім'я, ти просто губиш себе. Але втрата себе – ще дурниці. Набагато гірше ось що. Я зрозумів, що більше не стану хранителем. Ніколи. Мене ніхто не покарає, тому що Господь усім дав свободу волі, й Він милосердний.

Можливо, знайдеться інша людина, котра стане хранителем. Але… Чи достатньо добре я пояснив вам, що означає стати хранителем? Чи усвідомлюєте ви, які це масштаби?

Алік знову заплющив очі й підвів обличчя до зоряного неба, пригадуючи цитату:

– «Мур воно мало великий і високий, мало дванадцять брам, а на брамах дванадцять янголів та ймення написані, а вони – імення дванадцятьох племен синів Ізраїля». Тепер розумієте? Одне з імен на брамі могло бути моїм ім'ям… Я мав бути янголом, що стереже одну з брам.

Старий замовк. Якийсь час панує тиша.

– На що ви, Аліку, розраховуєте? Що ми отак візьмемо і повіримо? – гмикає Йостек. – Теж собі придумали! Хранителі раси. Квантовий перехід! Та ви хоч маєте елементарне уявлення, що таке квантовий перехід? Ви фізику в інституті вчили? Ненавиджу, коли людям у голові вінегрет. Ненавиджу.

– Приймати мої слова чи не приймати – ваша справа, Йостеку. Я не Господь, я від вас віри не вимагаю. Я, може, й сам собі вже не дуже вірю. Я багато втратив. Багато що забув… Забув стільки, що починати все спочатку немає сил. Знаєте, в чому різниця між мною і вами, Йостеку?

Йостек мовчить, дивиться на Аліка спідлоба. Нарешті буркає:

– Ну, і в чому?

– Для вас буття вимірюється в кращому разі кількома десятиліттями. Я ж вибув із гри на тисячі, тисячі реінкарнацій. На так довго, що починаю осягати значення слова «назавжди».

Йостек мовчить, його щоки пашіють.

– Зубастік, а до нас як ти потрапив? – питається Лорна.

– Я молився до космічного Розуму, щоби мені було показано вихід із ситуації. І одного дня, коли я повіз у місто продавати рибок, я зустрів молодих людей. Думав, баптисти. Вони запросили мене на каву. Я невідь-чому погодився… Вони мені й розповіли про цей фестиваль, ще й дали запрошення з картою. Я зрозумів, що мої молитви були почуті. І просто скористався шансом утекти.

– Аліку, я зрозумів, у чому річ! Це дух академіка Вернадського опромінив вас єрусалимськими вібраціями через торсіонну гармату! – пирхає Йостек. – 3 вами точно чокнутись можна… Аліку, я вам при всіх серйозно кажу: ви – чокнутий.

– Я знаю, – каже Алік і допиває залишки холодної кави. Він хоче додати ще щось. Але надто довго не може підібрати слів. І тому просто мовчить.

Я щоранку прокидаюся о тій самій порі – коли ще сіро і вогко. Вчора ми лягли, здається, не раніше третьої, але все одно заснути зараз вже не зможу. Десь близько обіду мене розморить, і я посплю ще пару годинок.

Десь над ранок мені наснився сон, від якого почуваю себе загидженим. Як і всі сни, що приходили останнім часом, він був темним і важким, із гнітючим відчуттям безвиході. Я був не сам, зі мною був хтось мовчазний і молодий. Мені здалося, що ми – мешканці Парижа кінця 19-го століття, ймовірно богема. Поети. Або художники. Була ніч, мій мовчазний приятель у сюртуку завів мене в якийсь темний двір. Ми підійшли до якихось дверей, і товариш постукав. Двері трохи прочинилися, і пляма жовтого світла виповзла в довколишню пітьму. Я почувався вельми непевно в цьому районі. Товариш щось стиха проказав недобрій старій, котра не пустила нас далі порогу. Жінка кивнула і зникла. Знову вона з'явилася, штовхаючи поперед себе дівча років дванадцяти, у світлому платті, з розпущеним волоссям. Я хочу роздивитися обличчя дівчинки. Спершу воно виглядає симпатичним, та вже наступної миті складається таке враження, ніби дівча недоумкувате. Ми йдемо темним двором у стайню чи то, може, виходок. У тім приміщенні чомусь горить мутна електрична жарівка. Дівча стає переді мною на коліна, витягує з матні мого члена і бере його до рота. Я відчуваю її дрібні, рідкі, колючі зубки. Витягую члена з її губ і бачу, що з ним щось негаразд. Якийсь біло-сірий шанкер вкриває ледь не цілком головку. Мені стає огидно від місця, від дівчиська з дебілуватими очима, від самого себе. Дівчинка дивиться на мене знизу догори риб'ячими лупаками. Спересердя б'ю дівча по щоці долонею й виходжу.

Зараз, після сну, продовжую носити в серці почуття огиди до себе.

Вилажу із намету. Я спав цілу ніч сам, Віка так і не з'явилася. Небо сьогодні зовсім інше: затягнуте пеленою хмар. Здивовано глипаю на Жанну.

Не втямлю, чого це вона так рано прокинулась. Ладно я – у мене сни довбануті. А їй чого? Сидить біля погаслого вогнища, закутана в куртку з капюшоном. Капшук оторочений поганково-синюшним синтетичним пухом. Лице зібране у грудку болісних рисок, губи різко бліді. Мене від Жанни вивертає. Якийсь тухлий душок витає довкруж неї.

Жанна курить. Дивно, учора я не помічав її з цигаркою.

Раптом здогадуюся: вона спати й не лягала. Така змучена, чого не поспати? Що їй так муляє?

– Доброго ранку, – вітаюся я, ще й підіймаю долоню. Жанна злякано зиркає на руку, кутики рота здригаються і пробують прогнутися в посмішку. Кидаю погляд в імлу, понад пасмо. Жанна викликає у мене відчутний дискомфорт у грудях, наче звідти відкачують повітря. А ще – нудоту, цілком реальну нудоту, як при перших ознаках отруєння. Тому розчиняю це гнітюче відчуття у спогляданні холодного краєвиду.

Жанна дивиться на мене, але не бачить у мені, крім тривожної нудьги, більше нічого. Вона смокче сигарету, аж чути, як шкварчить сирий тютюн. Видно, почала палити зовсім недавно: затягується і тут же видихає.

Стягую светра, всідаюся навпроти Жанни. Вона кидає короткі погляди, не наважується глянути на мене прямо. Я не можу намацати зоровий контакт – все вона з'їжджає десь очима. Це дратує – складається враження, ніби вона чекає, коли я, нарешті, почну її принижувати. За такі нечестиві підозри хочеться від душі дати цій здохлячці по шиї.