Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель

Роберт невдоволено скривився і підійшов до «шведського столу».

— Тільки нічого не чіпай тут, Бобусику!

— А це що за смаколики?

— Це не смаколики. Це вишуканий аперитив. Найвищий шик.

— Але ж ти казала, що ввечері сусіди кликали нас на гамбургери! Четвертого липня ми завжди ходимо до сусідів їсти гамбургери!

— Ми й підемо. Тільки згодом! І не подумай розповідати Гаррі Квебертові, що ми їмо гамбургери, як ті простаки!

— Таж ми і є простаки. Я люблю гамбургери. Ти сама в шинку торгуєш гамбургерами.

— Бобусику, ти геть нічого не розумієш! Це зовсім інше. А в мене, до речі, великі плани.

— Я не знав. Ти мені нічого не казала.

— Я не про тебе кажу.

— Чому ти мені нічого не кажеш? Я тобі кажу все. Ось, до речі, в мене по обіді весь час живіт болів. Страшенні гази. Мені навіть довелося замкнутися в кабінеті й стати рачки, щоб попукати, так було боляче. От бачиш, я все тобі кажу.

— Ану годі, Бобусику! Ти мене тривожиш!

Знову з’явилася Дженні, вже в іншій сукні.

— Надто парадна! — вигукнула Тамара. — Треба щось красиве, але буденне!

Скориставшись тим, що дружина відвернулася, Роберт Квінн умостився в улюбленому фотелі й налляв собі віскі.

— Хто дозволив тобі сідати? — закричала Тамара. — Ти все зашмаруєш! Знаєш, як довго я тут усе витирала? Йди ліпше передягнися, хутчій.

— Перевдягатися?

— Вдягни костюм, не можна ж зустрічати Гаррі Квеберта таким нечепурою!

— Ти дістала шампанське, що ми зберігали для врочистих випадків?

— А це і є врочистий випадок! Чи ти не хочеш, щоб наша дочка вдало вийшла заміж? Ніж ото дурно чіплятися, йти перевдягайся. Він ось-ось прийде.

Тамара попхала чоловіка до східців, щоб той таки не ухилився. Аж згори спустилася Дженні, заплакана, в трусах і без ліфчика і, схлипуючи, заявила, що все скасує, бо вона так не може. Скориставшись нагодою, Роберт і собі заскиглив, що хоче читати газету, а не вести світські дискусії з великим письменником, що він усе одно не читає книжок, бо від них його хилить до сну, тож він не знає, про що з ним балакати. Була за десять шоста: десять хвилин до побачення. Всі троє стояли в передпокої й сперечалися, аж пролунав дзвоник у двері. В Тамари мало серцевий напад не стався. Він тут. Великий письменник прийшов раніше.

У двері подзвонили. Гаррі пішов одчиняти. На нім був лляний костюм і літній капелюх: він збирався їхати до Дженні. За дверми стояла Нола.

— Нола? Що ти тут робиш?

— Взагалі, кажуть «добридень». Чемні люди, як зустрічаються, кажуть одне одному «добридень», а не «що ти тут робиш».

Він усміхнувся.

— Добридень, Ноло. Вибач, я не сподівався тебе побачити.

— Гаррі, що відбувається? Відтоді, як ми їздили до Рокленда, від вас нічогісінько не чути. Цілий тиждень ані звісточки! Я погано поводилася? Чи вам було неприємно? Ох, Гаррі, мені так сподобався той наш день у Рокленді! Просто казка!

— Я нітрохи не гніваюся, Ноло. І мені теж сподобався наш день у Рокленді.

— То чому ви не озивалися?

— Через книжку. В мене було багато роботи.

— Мені б так хотілося бути з вами щодня, Гаррі. Всеньке життя.

— Ноло, ти янгол.

— Тепер ми це можемо. Я вже не ходжу до школи.

— Чому ти не ходиш до школи?

— Уроків немає, Гаррі. У мене канікули. Ви не знали?

— Ні.

Її личко засяяло з утіхи.

— Це було б чудово, правда? Я подумала і вирішила, що могла б піклуватися про вас просто тут. Вам ліпше працювати вдома, а не в тому гаморі, в «Кларксі»… Ви могли би писати на терасі. Океан такий красивий, він вас надихав би, я певна! А я стежила б, щоб вам було зручно і затишно. Я добре піклуватимуся про вас, від усієї душі, обіцяю, я зроблю вас щасливим! Гаррі, будь ласка. Дозвольте мені зробити вас щасливим.

Він побачив, що вона принесла з собою кошик.

— Це для пікніка, — сказала вона. — Для нас, на вечір. У мене навіть пляшечка вина є. Я подумала, ми могли б улаштувати пікнік на березі. Це так романтично.

Він не хотів романтичних пікніків, не хотів бути з нею поряд, не хотів її: він повинен її забути. Він уже шкодував про ту суботу в Рокленді: повіз п’ятнадцятирічну дівчинку в інший штат, не спитавшись дозволу у її батьків! Якби їх зупинила поліція, могли б подумати, що він її викрав. Це дівча його погубить, вона має зникнути з його життя.

— Не можу, Ноло, — насилу мовив він.

Вона страшенно засмутилася.

— Чому?

Він повинен сказати їй, що в нього побачення з іншою. Їй буде гірко це чути, але вона мусить збагнути, що їхнє кохання неможливе. І все-таки він не зважився і збрехав:

— Мені треба їхати до Конкорда, побачитися з видавцем, він завітав туди з приводу Четвертого липня. Буде нецікаво. Я волів би лишитися з тобою.

— Можна я поїду з вами?

— Ні. Ти там знудишся.

— Ви дуже гарний у цій сорочці, Гаррі.

— Дякую.

— Гаррі… я кохаю вас. Від того самісінького дня, коли йшов дощ і я побачила вас на березі, я шалено закохалась. Я хотіла б бути з вами до кінця життя!

— Облиш, Ноло. Не кажи так.

— Чому? Адже це правда! Я й однісінького дня не можу прожити без вас! Коли вас бачу, життя здається мені кращим! А ви ненавидите мене, так?

— Та ні! Звісно ж, ні!

— Я знаю, що ви вважаєте мене бридкою. І що в Рокленді вам було зі мною нудно. Тим-то ви й не подавали звісток про себе. Думаєте, що я мала, дурненька і нудна бридуля.

— Не мели дурниць. Добре, ходімо, я відвезу тебе додому.

— Скажіть мені «люба Ноло»… Скажіть іще раз.

— Не можу, Ноло.

— Прошу вас!

— Не можу. Цих слів не можна промовляти.

— Але чому? Боже мій, чому? Чому нам не можна любити, якщо ми кохаємо одне одного?

— Ходімо, Ноло, — повторив він. — Я відвезу тебе додому.

— Але ж, Гаррі, нащо жити, якщо ми не маємо права на любов?

Він мовчки провів її до чорного «шевроле».

Вона плакала.

У двері дзвонив не Гаррі Квеберт, а Емі Пратт, дружина начальника поліції Аврори. Вона була розпорядницею літнього балу, одної з найголовніших подій у міському житті; цього року бал мав відбутися 19 липня, тож зараз вона ходила по сусідах. Почувши дзвінок, Тамара випровадила чоловіка і напівголу доньку нагору і, відчинивши, з полегшенням побачила за дверми не почесного гостя, а Емі Пратт із лотерейними білетами для балу. Того дня розігрувався тиждень відпочинку в чудовому готелі на острові Мартас-Віньярд, в Массачусетсі, де відпочивало чимало зірок. Коли Тамара дізналася, який буде головний приз, в неї аж очі заблищали; вона придбала дві пачки білетів і, хоч задля пристойності треба було запропонувати гості (яку вона до того ж дуже поважала) апельсинового соку, вона швиденько витурила її за двері: була вже за п’ять шоста. Дженні встигла заспокоїтися і спустилася вниз у зеленій літній сукенці, що дуже їй личила; за нею зійшов і батько в костюмі-трійці.

— То був не Гаррі, а Емі Пратт, — насмішкувато сказала Тамара. — Я знала, що то не він. Бачили б ви себе, порозбігалися мов зайці! Ха-ха! А я знала, що то не він, бо це чоловік високого польоту, а люди високого польоту зарано не приходять. Це ще менш ґречно, ніж запізнюватися. Май на увазі, Бобусику, бо ти завжди боїшся запізнитися на свої зустрічі.

Годинник у вітальні вибив шосту, і вся родина Квіннів вишикувалася коло дверей.

— Головне, поводьтеся природно! — благально вигукнула Дженні.

— Ми дуже природні, — відказала матінка. — Правда, Бобусику, ми природні?

— Авжеж, кицюню. Тільки в мене, здається, знову гази: почуваюся, немов скороварка, що от-от вибухне.

За декілька хвилин Гаррі подзвонив у двері Квіннів. Він висадив Нолу на якійсь вулиці неподалік від її домівки, щоб їх не побачили разом. Покинув її в сльозах.

*

Дженні розповіла мені про вечір Четвертого липня, для неї то були чудесні хвилини. Вона схвильовано змальовувала ярмарок, їхню вечерю, феєрверк над Конкордом.