Голодна весна - Кирій Іван Іванович

Підступив до неї, обійняв, заглянув у очі.

– Мамо, не треба хвилюватись, я ще нарву акації… А вона до мене блідими, пошерхлими губами:

– Ось і напекли, синку, кльоцків… І покуштували… Навіщо він отак, га? А ще партійний…

Очі в неї наповнюються, наповнюються слізьми і нарешті не витримують – плачуть.

Якийсь час я стримую себе, хочу заспокоїти матір. Але де там! І в самого сльози на очах. Мені жаль матір, кльоцків. Навіщо ж, справді, так учинив голова? Адже мати трудиться в колгоспі. І сьогодні ж збиралася йти на буряки. А він… Хіба не знає, що ми голодні? Хіба в нього немає душі?

Відчуваю, як жаль мій переростає в зло. Сльози вмить висихають на очах, міцно стискаються кулаки. Негідник! Та як він смів матір кльоцками дорікати? Погрожувати? Батько з села втік! А що ж йому тут, з голоду вмерти? Навіщо ж хліб від нас зимою забрали до зернини? І не тільки в нас! У всіх людей у селі! Тепер вони вмирають прямо в полі, на роботі!

Я не кажу цих слів. Не викрикую їх уголос. Я думаю так. Чи приблизно так.

Мовчить і мати. Далі витерла сльози, взяла з-під печі віник у руки.

Я догадуюся, що вона хоче робити: вимести мокречу з печі, прибрати біля неї. Кажу їй, що все те зроблю я, а вона нехай іде вже на роботу, щоб не вернувся, бува, знову той…

– Ні, я сама швиденько, – відказує мені лагідно мати й вимітає з-під комина воду з попелом, потім замітає біля печі, згортає ту кашу на заслінку й дає мені: – Винеси надвір.

Поки я виносив, мати дістала з печі розквашені на сковороді кльоцки й поставила на лаві.

– Викинеш і це потім, а сковороду вимиєш і поставиш сохнути. Нічого, синку, – голос у неї тремтить, – ми увечері ще спробуємо спекти, там трохи муки залишилось.

Я обіцяю все зробити, як вона велить, а також нарвати ще цвіту акації. Багато-багато.

Мати бере за дверима в сінях сапу, старий мішок, щоб було на чому посидіти, відпочиваючи, і спішить із двору.

Дивлячись їй услід, я думаю, як у неї зараз важко на серці.

З глибокою образою в душі пішов того сонячного травневого ранку і я до школи. Йшов і не помічав, як чарівно блищала під промінням сонця на траві густа роса, не бачив, як жваво літали в повітрі ластівки, а на кущах бузини пурхали і цвірінькали горобці. Не звертав уваги і на приємний медовий, аж у горлі лоскотало, запах цвіту акації, яким пропахло все село.

Ішов до всього байдужий, а в голові товклася одна думка: за що, за що він нас із матір'ю образив, голова?

А в класі з портрета на стіні на мене знову пильно, ледь примруживши гострі очі, дивився товариш Сталін.

Немов запитував: «Ну що, наївся кльоцків?»

Та мені більше не хотілося говорити з ним подумки.

Мені хотілося якнайшвидше одержати листа від батька.

Розділ вісімнадцятий. ТЯЖКІ ДНІ

Я так більше і не нарвав запашного цвіту акації, як обіцяв матері. Того злощасного дня, якого нас відвідав голова колгоспу Муляренко, пішов дощ і не переставав цілу добу. А після дощу в квіточках акації з'явилося повно якоїсь дрібнюсінької мошкари. Немов хтось потрусив нею акацієві китиці. Отож їсти цвіт було бридко та й сушити на муку теж не виходило, боялися. Від мошкари цвіт швидко зіпсувався, зів'яв і весь осипався додолу.

А невдовзі після того в селі спалахнула малярія, і від хати до хати, з кутка на куток поповзла чутка: це від тієї мошкари. Хоч Павло Іванович пояснив нам у школі, що малярію ймовірніше могли занести комарі, котрі так і називаються – малярійними, і що малярія – хвороба небезпечна, передається від хворої людини здоровій, а тому ми повинні часто мити руки, не ручкатися, вітаючись, не дихати один одному в лице.

В числі перших у нашому класі, що захворіли на малярію, опинився і я.

Якогось дня, на останньому уроці, мені стало спершу млосно, потім ніби обсипало жаром і почало лихоманити. Та так, що я не міг приховати цього. Я весь тремтів, аж цокотів зубами і хапав гарячим ротом повітря.

– Е-е, так у нас малярія, – підійшов до мене Павло Іванович і звелів моєму сусідові по парті Василеві Данику пересісти до когось із товаришів. – Нехай він посидить сам, – пояснив йому про мене. – А потім зняв із себе піджак і накинув на мої плечі. – Зігрійся.

Коли мене перелихоманило, я віддав учителеві піджак, вибачившись. Мені було незручно перед ним за свою слабість.

Павло Іванович поклав мені руку на плече.

– Слухай уважно. Тепер тебе буде лихоманити щодня о цій порі. У зв'язку з цим не приходь більше до школи. Вчився ти добре, ми тебе й так переведемо у наступний клас. Завтра ж обов'язково звернись у лікарню, треба, щоб оглянув лікар і дав хіни. Вона гірка, але ти щоб пив. Це допоможе перебороти хворобу.

Наступного ж дня ми сходили з матір'ю в Турівську лікарню. Пішли зранку, щоб до обіду, коли мене почне лихоманити, справитись, адже Турівка від нашого села – три кілометри.

Мене одразу прийняв симпатичний, товстенький лікар у пенсне з коротенькою білою борідкою (дітей приймали поза чергою), підтвердив мою хворобу (малярія) і дав два десятки порошків хіни.

– Оце хап вип'є, – сказав матері, – і повинно допомогти, у нього ще рання стадія. – Потім повернувся до мене: – Тільки щоб пив, чуєш? Бо як запустиш – буде гірше.

Я пообіцяв, що питиму, ми подякували йому з матір'ю й пішли.

Ой, яка ж гірка була та хіна! Мені здавалося, що немає нічого в світі гіркішого від неї.

Проте я помилявся. Гіркота від хіни у роті і в горлі швидко проходила, її можна було змити водою, запивши порошок, чимось заїсти, скажімо, корінцем якоїсь бур'янини, але гіркота і біль у шлунку від голоду трималися постійно.

Голод же наступав на нас з кожним днем все активніше й активніше. В колгоспі перестали давати макуху, вийшли всі запаси, жінкам-полільницям буряків варили там же, в полі, якусь бовтанку з прілого проса, а хто не ходив на роботу, старі, хворі й малі, ті мусили самі собі шукати їжу.

А де її було знайти? Жито на людських городах (хто посіяв латочку восени) ще тільки починало колоситися, городина ішла в ріст (хто посадив), у садах бубнявіли яблучка, груші, сливи. Ті вишні, які мали дозріти якнайшвидше і вже навіть з одного боку почали червоніти, були обнесені й з'їдені за один день, і ми тепер ждали шовковиць, перебиваючись рогозою. По рогозу в болото ходили всі, хто міг ходити, переважно дітлашня, хлопці й дівчата. Рвали її оберемками, їли самі, там же в болоті, й несли оберемками додому рідним.

Ходили по рогозу й ми з Галькою. Мені через малярію лізти в болото було не можна, і Галька ходила сама. Ми теж наїдалися її самі, а потім несли, скільки дужали, додому. Галька – Парасці, я – матері.

Мати щодня верталася з буряків пізно ввечері, бідкалася, що заженуть їх, жінок, ті буряки у могилу, бо не встигли вони завершити шарування, як уже настала пора проривки, а проривка в сто крат важча від шаровки.

Приходила стомлена до знемоги, аж учорніла, питала, чи немає від батька листа, як я себе почуваю, мила ноги у ночвах і лягала в постіль, бо завтра рано вставати. Вона завжди була неохоча до розмов, а втомлена взагалі більше мовчала, не розповідала мені майже нічого.

А одного вечора полягали ми спати, вона пригорнула мене до себе й заговорила:

– Немає вже сил моїх, синку. І рук і ніг не чую, так болять. Хоч би ноги не почали пухнути, бо тоді кінець. Усі, хто починає пухнути – вмирають. Сьогодні з нашої ланки Дунька Даникова, з Воловиці, на буряках умерла. Ноги як колоди були і лице брезкле. І в другій ланці жінка з Окопу вмерла, діток двійко залишилося. Теж пухла була. Страшне діється, синку. – І пригортає, пригортає мене до себе, і рука, відчуваю, у неї тремтить від напруги, а потім сльози впали мені на щоку гарячі. Заплакала мати.

Я став заспокоювати її:

– Не треба, мамочко. У нас все буде добре… Ми… ми не опухнемо… Ось побачиш… Скоро батько пришле листа, і ми… поїдемо до нього…

З цією надією ми й заснули.

А вранці другого дня, після того як мати пішла на буряки, до мене заявилась Галька.