Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич

Зате я розумію, що пишучи «Середмістя», ти став на слизький шлях класицизму.

Аж так? Можливо. Можливо, що навіть не можливо, а точно. «Середмістя» — це книжка, в якій мене вперше ловить за яйця проминання часу. Я почав писати ці вірші, коли мені було 25, а фактично завершив десь у 27. Якоюсь мірою це моя прихована біографія. Тобто це насправді не вірші, а події. «Колискова першого дня» — це перше побачення з Тарасом, якого ми щойно привезли з пологового і звідси передчуття весни, запах перших пролісків у западанні сутінків. «Опівнічний політ з Високого Замку» — це одна з моїх зрад, але швидше лірична — з тих, коли сексуальне збудження ближче до світанку виявляється просто ідіотським непорозумінням. «Її пальтечко радісне й червоне» — це про Софійку, по середах увечері я зазвичай приводив її з дитсадка. Я вичікував у передпокої, поки вона однією з останніх тихенько вислизала з-за столу, їх там вічно годували вареною рибою з тертим буряком, цього неможливо було їсти, хіба що розмазати по тарілці. «Футбол на монастирському подвір’ї» — це наші з Ніною блукання у старому Чернігові. А «Серпень. Дністер» — це ми з Мідянкою в гостях у Вано Пеника, в його селі над Дністром, там і справді сильно відчувається тисячолітня спека, а з лопухів так і лізуть усякі археологічні уламки. Я в ті роки шалено любив поезії Філіпа Ларкіна, звісно, в російських перекладах, бо українських ще не було, і десь часом підхоплював його інтонації. Джон Сідгартга казав про Ларкіна very fucking poet, він одного разу спиздив для мене в публічній бібліотеці міста Ноттінґам книгу його вибраних віршів. Але це так, мимохідь. Джон Сідгартга ще постане перед нами, я сподіваюся. Ти ж запитаєш про нього, правда?

Правда.

Так от, «Середмістя» — це подальше відкривання Франика. Його, «Середмістя», архітектура і весь цей спориш на уламках кераміки — це дальше занурення у своє місто. Звичайно, там залишається ще досить багато Львова, «Три балади», наприклад. Але передусім це Франик, міфологізація простору, в якому я так чи інакше мусив намацати свої улюблені вузли сполучень. Виявилося, що цей простір уже переважно описаний, але фрагментами і лише на рівні чернеток, якихось етюдів, начерків. У ті часи мені щоразу траплялися люди з першоджерелами. Від них я позичав переписані їхніми ж руками таємні зошити — шматки Баронча, виписки з Шарловського. Однак передусім я читав з будинків, дерев і каменів. Я пізнавав усе нових і нових типів, вони здалися мені вже навіть не типами, а архетипами, паралельно присутніми у кількох інших вимірах, це стало моїм черговим зайобом — писання їхніх портретів, угадування в кожному з них нескінченних шарів і нашарувань. З одного боку ми були друзями і багато разом пиячили, переважно в майстерні Олега Заставного, в глибині одного з таких типово франиківських подвір’їв, де тебе абсолютно накриває всією колишньою містечковістю. Гаслом тих часів, отже, мені видається «Ми пили в Олеговій майстерні». Ми пили попри антиалкогольний указ і повсюдно порозставлювані на таких, як ми, пастки медвитверезників. Ми пили і зачаровувалися навзаєм. З іншого боку я намагався відчитати в кожному з них його власну гіперметафору. У «Середмісті» таких віршів є, здається, чотири: «Циган Василь», «Фульмен», «Фотопавло» і «Ярослав Ґарсія Лорка».

Ого! Хто цей останній?

Ти потрапляєш у десятку, коли запитуєш саме про нього. Ярослав Довган! Поет і мій кум, а також кум і мій поет. Ми ще не знались, а до мене вже гнало хвилю: Довган, Довган, Довган. Гандов, як сам він пізніше себе назвав. З ним вийшло трохи так, як із двійниками. Не знаю, чи тобі доводилося таке пережити, мені доволі часто. Ти йдеш яким-небудь містом і раптом бачиш, як тобі назустріч суне хтось, кого ти знаєш. Хоч міг уже років з десять не траплятися. Ти не встигаєш навіть здивуватись, а твій знайомий уже зовсім близько, і тут ти розумієш: це ніякий не знайомий, ця людина просто надзвичайно схожа на твого знайомого, такий собі двійник. І в усьому цьому не було б нічого містичного, якби хвилин через шість-сім після цього тобі таки справді не зустрічався той самий знайомий — цього разу вже дійсний. Я думаю, що наші знайомі просто висилають поперед себе всіх тих двійників. Це так, ніби вони готують нас до зустрічі із собою. Траплялося?

Не звертав уваги. Але цікаво.

Так от — з Ярославом Ґарсією вийшло аналогічно. Я його ще не бачив, а вісті про нього вже надходили. Вони зводилися до трьох речей: перша — він учився в московському Літінституті, друга — він пише цілком дивні вірші, яких у нас ніхто й ніколи друкувати не візьметься, третя — його дружина естонка. Чомусь усі без винятку мені це підкреслювали: його дружина естонка. Тож коли в лютому 85-го він вітром перемін увірвався до газетного цеху і викликав мене на перший спільний перекур, я по-дурному запитав його слухай, а твоя дружина справді естонка? На п’ятій хвилині розмови ми вже чулися так, ніби стали найближчими на світі дружбаками. Втім, я можу й перебільшувати. У кожному разі з того дня в моєму житті з’явився хтось, із ким я цілком і дощенту відкривався. І відривався теж. Думаю, це було взаємно. Ми потребували один одного, ніби якісь, курва, коханці, але значно сильніше. Ми не просто безліч разів пиячили, удвох і в ширшому колі, ми передусім давали один одному — книжки, вірші, поезію, сигарети, фантазії, історії, божевілля, спокій, еротизм, аскезу, чай, сміх, каву, певність, гумор, подив, дні, вечори, ночі, спогади, перекази, силу, вічність, шал, безсоння, безглуздя, безсмертя. Наші риб’ячі гороскопи зобов’язували. Ми влаштовували собі дивовижні середи з постійною зміною місць і просторів, пішими переходами з однієї криївки до іншої, ми вели за собою роз’ятрені загони тимчасових співучасників і — все одно — на завершення мандрів лишалися тільки удвох. Загалом це могло тривати й до ранку, хоч я найбільше любив, щоб лише до першої-другої. Наша остання розмова десь на роздоріжжі під останню ж таки сигарету виявлялась, як правило, суцільною психоделікою. Розширення свідомості визначало неосяжність душі та останніх обіймів. Минув рік — і я попросив його стати хрещеним батьком мого сина. Відтоді він мені кум. Ти цього не знаєш, але можеш мені повірити — це важливо. Я певен, що він ще не раз нагадає про себе в нашій з тобою розмові — то річковим риб’ячим сміхом, то мавп’ячою гримасою з якихось гущавин.

А ми рухаємося далі, так? Скільки часу загалом ти пропрацював у друкарні?

Півроку перед військом і чотири з половиною роки після. Ха, п’ять років рівно! Мені завжди здавалося, що сім. Я звільнився влітку 89-го. Але я знаю, звідки береться це відчуття, начебто цілих сім років. З довгих ночей. Мої робочі зміни часом тривали не по 7–8, а по 12–13 годин.

Увесь час когось ховали?

Не тільки. І не стільки. А перш усього тому, що Горбі виявився до біса говірким, активним і непередбачуваним. До того ж, він ніколи не читав з папірця. Тобто його виступи з безліччю алогічних імпровізацій розвалювали ТАРС, цензуру, інформвідділи і вносили цілковитий хаос у всі наші виробничі процеси. Іноді довжина телетайпових поправок до його промов була втричі довшою, ніж самі промови. Зрозуміло, що через цього знакового добродія я недорахувався тисячі сновидінь. Усі ми, а передусім лінотипістки і метранпажі, тобто увесь передовий загін робітничого класу, дещо недолюблювали його за цю самозакохану балакучість. Хоч тепер я згадую ті ночі зовсім по-іншому: там був якийсь момент істини, в чеканні, курінні, порожнечі за вікнами, в усіх цих дірах на шпальті, скривлених лінійках, панічних світанкових підверстуваннях. Ну і, звичайно, наші з Васюном нічні роз’їзди. У паузах ми ганяли містом на його мотоциклі. Здається, ИЖ. Точно не «Ява» — ИЖ. Васюн був наймолодший серед метранпажів, того ж приблизно віку, що і я. Раніше він бив худобу на м’ясокомбінаті, тож називав себе бійцем 5-го розряду. Він був жилавий, крикливий і нікого не боявся, бо мав довідку з психіатрії. Він там перебував на обліку і часом казав я можу тебе вбити й мені не буде нічого. Мені він цього не казав ані разу — ми поверхово здружилися і вночі полюбляли куди-небудь разом рвонути. Часом це була колійова їдальня, її тримали відчиненою цілодобово, і там можна було о другій ночі нажертися теплим робітничим їдлом, не спускаючи при цьому ока з різношерстої цілодобової публіки — станційної, деповської, привокзальної: машиністів з помічниками, диспетчерів, шляховиків, колійовців, комірників, ревізорів, контролерів, головних контролерів-ревізорів, старших прийомоздавачів, молодших гайкозакручувачів, заслужених болтотримачів, шміровозів, шулерів, міліціонерів, циган, пасажирів, гебістів, солдатів, зеків, повій.