***
З конспектів Ірми Коник, практична міфотворчість:
***
Новина справила на Дафну та Бояна належне враження. Добре, що на той час Герда вже встигла зібрати манатки і поїхати, а то ще невідомо, чи відпустили б її неушкодженою. Хоча Дафна, як постраждала сторона, мала найбільше підстав для обурення, лаявся в основному Боян — зло, розпачливо і без задоволення. Дафна мовчала. Певно, їй тяжко і соромно було повірити в те, що пан Арт, з яким у неї склалися такі романтичні взаємини, був причетний до цього глузливого викрадення. Ще й тавро поставили, як злочинниці… або як хазяйській худобі. Не хотіла б я бути на її місці…
Нарешті Боян трохи оклигав після свого нападу нецензурного буйства і вирік цінну пропозицію — знайти Томаша і вибити з нього (в прямому чи переносному сенсі) правду про місцезнаходження Евана. Ідея була просто геніальна, однак, як всякий ідеал — нездійсненна. Іронія ситуації полягала в тому, що Томаш від’їхав цього ж таки вечора разом з Гердою і ще кількома особливо боязкими студентами, що не витримали саспензу. Звертатися по допомогу до викладачів вже наче як не випадало.
А тим часом починалася друга доба з того моменту, коли стало відомо про зникнення Евана. Залишалося лише сподіватися, що умови його утримання достатньо гуманні, втім, пригадуючи дафнину "вуздечку" і залізний ланцюг, залишалося лише сподіватися, що ми знайдемо його до того як… До того як станеться щось незворотне. Ми вирішили нести варту, обстежуючи будівлю і територію Школи на предмет ознак якоїсь підозрілої активності.
Першим блукати школою випало Бояну; ми з Дафною залишились в її кімнаті думати про вічне, чекаючи на свою чергу. Дафна нарешті проковтнула принесений мною анальгін і тепер сиділа, загорнувшись в свій тартановий плед, насуплена й нещасна, мов горобчик у негоду. В кімнаті у Дафни оселився бентежний дух переїзду — сусіднє ліжко було зібране, стіл, котрий до того був похований під кучугурою гердиних канцтоварів, бовванів незатишно чистою поверхнею. Все це створювало атмосферу очікування, передчуття змін…
Я не знала про що говорити, тож в кімнаті панувала м’яка як губка, тиша, в якій розчинявся навіть звук дихання та делікатне тенькання маленького настільного годинника. Не було чути звичного для цього часу шуму — кроків, розмов, сміху; взагалі було таке відчуття, наче наша Школа в облозі, і з хвилини на хвилину відбудеться напад. Біда була в тому, що ворог був не ззовні, а всередині, і це викликало тиху клаустрофобічну паніку, адже, принаймні цього вечора, нам звідси не вибратись…
Якщо наші професори справді вирішили вдатися до таких ненормативних педагогічних методів, як викрадення і тортури, то, боюсь, мали рацію ті, хто від’їхав сьогодні ввечері. Втім, ми ж не могли залишити Евана — хтозна, до чого викрадачі додумались на цей раз — середньовічні тортури мали досить широкий асортимент… Крім того, поки ми не з’ясували, що з ним сталося, ми не могли вести переговори з іншою стороною — у них автоматично була б — реальна чи декларована — перевага у вигляді заручника. Та і невідомо, скільки серед нас таких запроданців, як Герда і Томаш… Як не крути — ми і справді були в облозі.
Нарешті, коли я вже готова була дертись на стіну від хвилювання і безпорадності, до кімнати увірвався Боян. Забігши досередини, він озирнувся, потім прочинив двері і оглянув коридор. Очевидно впевнившись, що там нікого немає, він обережно закрив двері на замок і лише потім обернувся до нас. Ми з цікавістю спостерігали за його еволюціями.
— Що сталося, Боян? — підкинулась на ліжку Дафна, — Бачив щось?
Він кивнув, намагаючись впоратись з диханням.
— Ага, бачив. Я був в адміністративному копусі…
— Психований авантюрист… — схвально прошепотіла я, — Твоя Яна мала рацію!
Боян кисло всміхнувся, присідаючи на крісло.
— Так от. Я тихенько став в холі за портьєрою, сподіваючись почути хоч щось путнє. І таки почув. Ольберт і Бамбузл влаштували справдешній італійський скандал, при чому пан Ольберт вимагав припинити проект, говорив, що звернеться в якісь інстанції, а Бамбузл бушував, погрожував йому, сказав, що якщо пан Ольберт намагатиметься зірвати проект, то з ним "будуть змушені попрощатися". Сказав, що декан лише чекає на привід… І все б нічого, але місця за портьєрою було дуже мало, та й давно її, видно, чистили, тож, стоячи там писком в портьєрі я вдихнув трохи пилу. Ну і ледве не чхнув. Втім, професори цього не помітили за своєю сваркою… принаймні, Бамбузл. А от пан Ольберт, коли вже йшов звідти, проходячи повз мене, промовив якусь абсолютно дику фразу. Вона не стосувалася їхньої дискусії з Бамбузлом, але, якщо це було розраховано на мене, то я цього теж не зрозумів. Поки я стояв там, намагаючись допетрати, що то було таке, Бамбузл, схоже, зробив якісь висновки. Крізь щілинку між портьєрами я побачив, що він вирушив в мою сторону. Ну, думаю, все… Але тут повертається пан Ольберт і пропонує Бамбузлові зайти разом до декана і обговорити ситуацію. Той зі скрипом погоджується. Як тільки вони вийшли з холу, я — ноги в руки і бігцем сюди. Воно, певно, можна було і не бігти, але я таки перестрашився, коли Бамбузл рушив до мене. Мені весь час здавалося, що хтось йде за мною… Нерви ні до чорта.
