Мої Дікамерони - Логвин Юрий

Я, ні на що не зважаючи, ходила до школи. А після школи бігала до госпіталю допомагати тітці. І вчилась добре, як то важко не було. Коли приходжу одного ранку до школи – а від школи тільки уламки стін стирчать та обгорілі балки від даху і по всій вулиці літають обгорілі листки від зошитів та підручників. Уночі був німецький наліт. Я чула, як десь упала бомба. Та й гадки не мала, що єдина бомба, яку тієї ночі скинув німець на місто, потрапила саме в нашу школу. Значить – нема нашої школи! Що робити? Пішла я в госпіталь. От і стала санітаркою у свої п’ятнадцять років. І до кінця війни, до самого Бреслау, була санітаркою.

– Важко було дивитись повсякчас на людські муки?

– Ні, швидко звикла. Молодість до всього швидко звикає. От страшно і важко було, коли наші напивались. Скільки через ту пиятику людей загинуло, скільки людей! Особливо страшно було в Новоросійську, коли німця виперли. Там така історія. Коли німець захопив Новоросійськ, то водогін наші забули перекрити. І німці весь час з-під крана пили воду. І вже, може, за місяць до звільнення Новоросійська на Кубані схаменулися. Надіслали якогось дідугана з водоканалу і таких от дівчаток, як ото я була санітаркою. Вони знайшли ту заслонку у водогоні й перекрили воду. Коли викурили німця, то не могли пустити воду в Новоросійськ, бо той старий і ті дівчата кудись поділись. Ні напитись, ні пожежі гасити. Усе там і горіло кілька днів. Спека від пожеж, їдкий дим, що легені роздирає й очі виїдає. Кіптява по всьому місту. Та до всього на винних складах німець лишив цілу цистерну отруєного вина. Скільки людей сконало в нелюдських муках, скільки людей! Це було страшно! І ще було страшно в армії лишатись. Як скінчилась війна, як оголосили капітуляцію, я все кинула й дременула на схід. Пішки, на буферах, на дахах, у тамбурі, на машинах, на підводах. Усі патрулі обійшла. Усіх обминула: і «Смерш», і патрулі, і КПП проскочила, і повз прикордонників проскочила. Нікому не далась. Видно, я вдалась у діда, хоч на бабу, кажу вам, геть схожа. А дід з усіх родичів мене більше любив. І це ім’я мені вибрав, як у цесарівни Анастасії. Бувало, чогось починаю ревіти, а він мене пригорне за плече, струсне легенько й каже: «Не плач, козачко! Ти не бидло, ти, Анастасіє, із козаків». І в мене зразу сльози висихали. Да-а-а… Добрі були часи, крепко, дуже крепко тут жили люди! Та потім понаїхало всякої кацапні, хохлів, всяких хаців. Немає життя козакам! Та й скільки тих козаків лишилось… Ой, щось я із вами розбалакалась… О, дивіться, і автобус нам подано.

Гальмує автобус. Я киваю головою на незрячу маму й малого поводиря: «Допомогти?» Анастасія хитає головою і тихо каже:

– Не треба. Юрочці це не подобається.

В автобусі ми з санітаркою Анастасією не розмовляємо, бо музичка лабає на всю потугу. Робити зауваження водієві – марна справа.

Сліпа з сином не сідають, а стоять біля задніх дверей. Ті, хто заходять, штовхають їх, але вони вперто тримають стійку.

Біля санаторію з автобуса ми з Анастасією виходимо разом та зразу розділяємося. Вона йде в медчастину, а я – до свого боксу. Не втримуюсь, озираюсь. Хлопчик обережно веде сліпу маму похилою стежкою до моря.

Отож іду до свого прихистку. Моє помешкання – маленький, але виграш. Плачу тільки за їдальню. Уже і літній, і оксамитовий сезон скінчилися.

Ні московського начальства, ні їхніх бахурів і похлібників немає. Тому серед усього сліпого братства тільки зрідка когось побачиш зрячого, щоб не був чиїмсь поводирем. Хто якщо не здалеку, то самотужки добувається. А хто з дальніх земель, той із поводирем.

Я встигаю закинути свої речі, коли вже починається обід. Хоча обід починається, багато людей запізнюється – ловлять кожну мить дивного, геть не по сезону, тепла й лагідного моря.

Люди йдуть і йдуть, хто прокладаючи собі дорогу паличками, хоча весь час звук сигналу для сліпих, мов метроном стукає-клацає по всій довжині переходів і коридорів.

Після Міші в череді людей пізнаю своїх старих знайомих – чоловіка і жінку. Уже старі. Благенько вдягнені. На сірому злинялому піджаку в чоловіка висять дві медалі. Одна партизанська. Торік я з ним обідав за одним столом. Чогось мене понесло запитати в старого, де він партизанив. Та відповідає мені його жінка і поводир одночасно – у неї одне око ціле:

– Він погано чує. Він у приміських лісах партизанив. У мене теж є нагорода. Тільки я її не ношу.

– Ви теж були партизанкою?

– Ну, в мене було особливе завдання…

– Правда?

Стара жінка підозріло мене свердлить одним оком, вивертає якось голову. Певно, щоб краще мене розгледіти.

– Мене заслали в тил, щоб я… з німцями гуляла…

– Що ви кажете? – радію я, що взнаю щось новенького про антифашистське підпілля.

– А де це саме було і в якому році? – зовсім лагідно питаю.

І раптом стара відсахується від мене, наче від мари, й скрипучим голосом із притиском:

– А хто ви такий, щоб я вам про це розповідала? Які ваші документи – покажіть!

У скрипучих звуках починають прорізуватись металеві нотки. Цур йому та пек! Більше з цією парою я ніяких розмов не веду…

За моїм столом уже сидять двоє дебелих дядьків. Один років п’ятдесяти, другий добре старший. Їх не було аж два дні, і я необережно голосно питаю:

– І де це ви так довго гуляли?

Молодший від моїх слів втягує голову у свої широченні плечі. І починає нею поводити, наче прислухаючись до якоїсь небезпеки. Другий теж покрутив головою й говорить потихеньку, чистою українською мовою, нахилившись до мене:

– Ви ж зрячий? Я ж не помиляюсь, так?

– А як ви взнали? – уже тихо йому відповідаю питанням на питання.

– По тому, як ви йшли. Так ходять лише зрячі. І добре зрячі.

– Ваша правда – зрячий.

– А що ви тут робите, вибачайте?

– Я оформлювач. Там всякі стенди, діаграми, газети і всяке таке…

– То ви не з їхнього начальства? Бо я чую, що ви нашою балачкою розмовляєте.

– Я з Києва й до начальства ніякого стосунку не маю.

– Правда? Ну тоді ми вам скажемо, – говорить молодший. – Ми баяністи. І оце на весіллях у станиці грали, бо вже Покрова настала – почалися по станицях весілля.

Цього хоч і не годиться питати, але тут ніби якесь віконце відчинилося і я питаю:

– Ви звідкіля?

– Я із Старонижньостеблівської, а він – із Нововерхньостеблівської.

Поки офіціантка, яку всі називали «Зайчик», не прикотила до нас візок із другою стравою, я пригощаю моїх співтрапезників контрабандними сигаретами. Вони нюхають тютюн і, задоволено посміхаючись, ховають сигарети в нагрудні кишені.

– Я бачу, що очі у вас обох неушкоджені, але бачу, що ви нічого не бачите.

– Ні, – якось ніби винувато й виправдовуючись говорить молодший, – трохи бачу – так трохи світла. Відрізняю у ясний день якісь абриси. І ще відрізняю день і ніч.

Старий мовчить.

– А від чого у вас? – питаю у старшого.

– Від контузії. На війні. Усю війну пройшов – і не за-че-пи-ло! А в самім кінці вибух! На батареї! І світ відібрало!

– А в мене з дитинства, через колгосп. Спочатку бачив поганенько. А тоді все гірше та гірше. Десь у років двадцять стало так, як зараз.

– А від чого воно у вас?

– Я й кажу, від колгоспу… Як почали у нас у станиці колгоспи заводити, то не всі туди пішли. Ну й з того почався голод. Почали люди конати. За мною ніякого догляду немає. Бо мій батько був собі «буксир». Ходив із командою таких, як і він «буксирів», по хуторах. І я, геть малий, помандрував і собі по людських куренях. Може, мені тоді було років п’ять-шість. І нічого мені не страшно. Люди мертві лежать. А я межи ними ходжу й повзаю, і нічого мені не страшно. Добре пам’ятаю, як в одних мертвих людей узяв такі малесенькі гарненькі зелені пляшечки… Може, від них… Може, від голоду. Бо поки мій батько, активіст-«буксир» розкуркулював по дальніх хуторах, до нас прийшов інший «буксир» зі своєю бригадою. І витрусили в нас геть усе. Навіть намочену квасолю на посів вигребли!.. Батько, як вернувся та взнав нашу біду, кинувся до того «буксира» і каже: «Я такий же “буксір”, як і ти! Віддай все, що забрав!» А той каже: «Нічево нє дам тєбє, хахол! Всьо конфіскованноє возврату нє подлєжіт. Закон для всех єдін!»