Оголений нерв - Талан Світлана

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 117

Настя дістала із заднього сидіння свою сумочку, перевірила, чи на місці гаманець, почала складати пакети. Позаду неї припаркувалося авто. Вона боковим зором помітила, як водій вийшов з автомобіля і рушив в «Абсолют». Настя почула, що відчинилися передні дверцята, і відчула на собі чийсь погляд. Вона повернулася й побачила спочатку дуло автомата, направлене в її бік, а потім молодого чоловіка в камуфляжі. Настя була не ляклива, але завмерла, втупившись очима в круглий отвір дула, направленого на неї. Кожна нервова клітинка всередині неї здригнулася і завмерла, а по спині пробіг холод страху. З тієї круглої дірочки віяло холодом смерті, з неї будь-якої миті могла вилетіти металева куля у кілька грамів, яка здатна відібрати найдорожче у людини — її життя. Так, саме холодом віяло від автомата, який тримав чоловік.

Трохи отямившись від страху, який скував по руках і ногах, Настя знайшла в собі сили відірвати погляд від смертоносного металу і подивитися на його власника. То був ще молодий чоловік. На його обличчі — нахабна зверхність, ніби перед ним не така ж, як він, людина, а нікчемна істота, яка тремтить від страху, яку можна залякати зброєю або навіть позбавити життя. «Вона — ніхто, я — господар становища», — говорила його посмішка. Настя насилу відірвала погляд від хамовитої пики, тихо зачинила дверцята, боячись гахнути ними, сполохати людину зі зброєю і отримати ні за що кулю в потилицю, і поволі пішла геть. Ноги стали неслухняними, руки тремтіли, і від того пакети, які вона не встигла покласти в сумочку, тріпотіли, як на вітрі. Відійшовши на безпечну відстань, вона озирнулася. До автівки вже повертався водій із блоком цигарок у руках. Настя швидко пішла через дорогу і, коли зайшла до «Сільпо», відчула, що ноги почали її слухатися, хоча в колінах ще тремтіли. Вона зробила закупи, розрахувалася на касі, підійшла до столика, щоб перекласти продукти в пакети. Неподалік неї була колона, на ній — дві прозорі скриньки.

Поки складала продукти, помітила, як до однієї скриньки постійно підходили покупці й кидали в неї гроші, а до другої ніхто не поклав і копійки. Обвішавшись важкими пакетами, Настя підійшла ближче до скриньки, яка була вщент наповнена купюрами. «Пожертви для армії ополченців» — прочитала вона і побачила, як бабця підійшла до скриньки, перехрестила її й засунула туди стогривневу купюру. Біля іншої, порожньої скриньки — фотографія малюка і прохання батьків допомогти зібрати кошти на операцію по заміні спинного мозку дитини. Настя зітхнула, поставила на стіл пакети, дістала з гаманця п’ятдесят гривень і вкинула в порожню скриньку. «Господи, що робиться? — думала вона, йдучи до машини. — Що сталося з людьми? Вони ладні віддати останні гроші зрадникам, бандитам, окупантам, але не готові врятувати життя немовляті».

Розділ 37

— Нарешті ми всі зібралися разом! — радісно мовила Настя, коли приготування було закінчено.

— Мамо, тато, бабуньо! — Геннадій дістав коробку. — Це від мене та Оксанки вам подарунок.

— Що це? — спитала Настя.

— Знаю, що ти давно мріяла про хороший блендер, тож ти тепер його маєш.

Настя подякувала, поцілувала сина в щічку.

— А це від мене вам усім! — сказала Іванна, віддаючи матері запаковані в прозорий папір чашки. — Знаю, що у нас чашки мають здатність швидко розбиватися, тож вирішила, що згодяться.

— Тепер можна бити скільки завгодно? — пожартувала бабця. — Твоя мати робить це залюбки!

— Мамо! — подивився на неї Валерій з осудом.

— А це, Настю, тобі від мене особисто! — свекруха вручила новеньку каструлю. — У твоєї улюбленої відпала ручка, тож я купила точнісінько таку!

— Дякую вам, мамо, — сказала Настя.

— Ти не ображайся на мене, коли зачепила лихим словом, — продовжила свекруха, — я не зі злоби, ти ж знаєш, що я тебе люблю.

— Я вас також усіх люблю, — підтвердила Настя, — і дуже рада, що ми знову зібралися разом за сімейним столом у день нашого професійного свята. Валерику, відкорковуй шампанське, будемо святкувати.

— А я вас усіх разом сфоткаю! — Геник пішов за фотоапаратом.

Кілька фотоспалахів — і всі заходилися куштувати страви. Настя нетямилася від щастя. Здавалося, що всі її тривоги надумані, створені уявою від нервового напруження, що все добре, родина разом, усі усміхнені та щасливі — все, як раніше, як завжди. Свекруха, яка свого часу вдосталь не мала змоги наїстися олів’є і вважала, що свято не може настати без нього, із задоволенням їла салат своєї молодості. Геник уподобав салат із курячої грудки з ананасами — йому потрібно дотримуватися дієти. Валерій із задоволенням смакує котлети з картопляним пюре, а Іванна за обидві щоки наминає смажені свинячі реберця.

— Чебурек, — звертається до неї усміхнений Геник, — залиш кісточки собачкам.

— Обійдуться! — сміється Іванна.

Усе добре! Головне, що родина знову разом, а все решта — другорядне. Коли всі будуть ось так разом, буде легше здолати життєві негаразди. Настя не помічає, що перед нею порожня тарілка, вона постійно пропонує скуштувати то одне, то інше і насолоджується миттєвістю сімейного щастя.

— Синку, чому не прийшла Оксанка? — поцікавилася Настя.

— Вона сьогодні на роботі, але передавала всім вам вітання, — відповів син.

— Візьмеш їй шматочок торту.

— І я візьму! — сказала Іванна, витираючи губи серветкою.

— Звичайно! — задоволено відповіла Настя.

— Тоді всім велике спасибі! — Іванна встала з-за столу. — Мені час.

— Як час? — У Насті все всередині опустилося. — Ми ще будемо довго сидіти, лялякати, потім пити чай із тортиком. Куди ти поспішаєш?

— До своєї подруги.

— Ще встигнеш, — Настя всміхнулася, — куди вона подінеться?

— Може, у вас ай лав ю? — Геннадій підморгнув і штовхнув жартома сестру ліктем у бік.

— Що ти хотів сказати?! — Іванна не на жарт образилася.

— Що-що? Спитав, може, між вами кохання, — уточнив Геник, продовжуючи усміхатися.

— Ти хотів сказати, що я лесбіянка?! — спалахнула Іванна. — Нехай би було і так! Краще бути лесбіянкою, ніж фашистом, як ти!

— Що?! Що ти сказала? — Геннадій сполотнів.

— Те, що чув! — кинула йому зле сестра.

— Діти, прошу вас, перестаньте, — Настя підвелася. Вона дивилася схвильовано то на сина, то на доньку. — Прошу вас, не треба.

— Ні, мамо, треба! — Іванна підвелася і зле зиркала на брата. — Ви тут йому зад лижете, а мені страшно жити з ним під одним дахом!

— Доню, що ти верзеш? — Настя розгублено кліпала очима.

— Я кажу правду! — в Іванниних очах було полум’я злості. — У цьому домі останнім часом оселилася брехня. Ми вдаємо, що хвилювалися за нашого майданутого, а насправді ми всі ненавиділи Майдан і всіх, хто там був! — уже кричала дівчина. — Нас хвилювало лише те, щоб його не вбили, і ні краплі більше. Тобі, братику, ніхто цього не казав? Не сповістили, як вас тут усі ненавидять? То я тобі розкажу! Наші двері могли спалити за тебе, і ми згоріли б тут живцем! А ти вважав себе героєм? Ти — зрадник! Справжні герої зараз стоять на блокпостах, щоб нас не повбивали твої правосєки!

— Я не розумію… Що з тобою, Іванно? — сказав розгублено Геннадій.

— Не розуміє він! — вигукнула дівчина. — Мене виселили з кімнати, бо синок, бачте, поранений повернувся! А хто тебе туди посилав? У революцію хотів погратися? А отримав кулю! А як тепер, коли ополченці прийшли, жити з тобою під одним дахом? Можеш мені пояснити? Чекати, поки нас усіх тут через тебе постріляють? Ні, я не хочу помирати! Я йду з вашого гадючника. Назавжди!

— Іванно, — бабця схопила її за руку, — не йди нікуди, я поїду на літо жити на дачі, будеш сама в кімнаті.

— Ви так нічого не зрозуміли? — Іванна висмикнула руку, за яку вчепилася бабця. — Цей «герой» доведе вас до того, що всіх тут ополченці перестріляють.

— Вони ж визволителі, — промовив Геннадій з іронією.

— Діти, давайте зараз заспокоїмося і все з’ясуємо, — сказала Настя. — Валеро, чому ти мовчиш?

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 117