Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель

Гаррі неохоче послухався Лютерових наполягань і погодився їхати за ним до Конкорда. Западала ніч. Вони дісталися до величезного Стернового маєтку, і Калеб мовчки провів Гаррі в дім, на простору терасу. Елайджа Стерн у легенькому халаті сидів за столом і пив лимонад. Угледівши Гаррі, відразу ж підвівся і рушив йому назустріч з очевидним полегшенням на обличчі.

— Нехай йому всячина, любий Гаррі, я вже гадав, що вас ніколи не знайдуть! Дякую, що прийшли сюди о такій пізній порі. Я вам телефонував, навіть лист написав. Щодня посилав до вас Лютера. І хоч би що! Куди ви поділися?

— Мене не було в місті. А що сталося?

— Я все знаю! Все! І ви хотіли приховати від мене правду?

Гаррі похолов: Стерн знав про Нолу.

— Про що ви? — пробурмотів він, щоб затягнути час.

— Про Гусячу бухту, про дім, нехай йому чорт! Чому ви мені не сказали, що мало не повернули дім через гроші? Мені сповістили про це з бостонської агенції. Сказали, що ви з ними домовилися завтра привезти ключі, — ось чому все так терміново! Мені необхідно було з вами побалакати! Страшенно шкода, що ви зібралися їхати! Мені не потрібні гроші за оренду, я хочу підтримати ваші письменницькі плани. Хочу, щоб ви залишалися в Гусячій бухті, скільки потрібно буде, щоб закінчити роман, як ви на це дивитеся? Ви казали, що та місцина вас надихає, то нащо звідтіля їхати? З агенцією я вже все владнав. Я дуже ціную мистецтво і культуру; якщо вам добре в цьому домі, поживіть там іще декілька місяців! Я пишатимуся, що допоміг у створенні великого роману. Не відмовляйтеся, серед моїх знайомих небагато письменників… Я справді вважаю своїм обов’язком вам допомогти.

Гаррі впав на стілець, полегшено зітхнувши. Він одразу ж погодився на пропозицію Елайджі Стерна. То була нагода, якої він і не очікував: прожити ще декілька місяців у Гусячій бухті й скінчити свій роман, користуючись натхненням, яке дарує йому Нола. Якщо не смітити грішми і не платити за дім, йому цілком вистачить, щоб прожити. Він іще трохи посидів зі Стерном на терасі, поговорив із ним про літературу, аби лиш не здатися нечемним своєму доброчинцеві: він хотів лише одного — якнайшвидше повернутися до Аврори, побачити Нолу і сповістити їй, що він знайшов вихід. Потім йому спало на думку, що вона, може, вже побувала в Гусячій бухті, не попередивши. А що як побачила замкнені двері? А що як утямила: він дременув, він ладен був покинути її? Всередині у нього все аж стиснулося, і щойно з’явилася можливість піти, він чимдуж помчав до Гусячої бухти. Швиденько відімкнув дім, повідчиняв віконниці, ввімкнув воду, газ і електрику, порозкладав речі на свої місця й усунув сліди своєї спроби втекти. Нехай Нола ніколи не дізнається про це. Нола, його муза. Без неї він нічогісінько не міг.

— Отак, — сказав Гаррі, — я зміг лишитися в Гусячій бухті і писати далі. Власне, впродовж наступних тижнів я тільки те й робив — писав. Шалено писав, гарячково, не знав ні дня, ні ночі, забував про голод і про спрагу. Писав без упину, аж в очах щеміло, аж рука боліла, голова, все. Аж нудило, так писав. І весь час Нола про мене дбала. Приходила доглядати за мною, годувала мене. Вкладала спати, водила на прогулянку, як бачила, що я геть знесилився. Скромна, непомітна, повсюдна: завдяки їй усе було можливе. А головне, вона передруковувала рукопис на машинці, маленькому портативному «ремінгтоні». І частенько забирала з собою частину рукопису — прочитати. А наступного дня коментувала. Зазвичай вона дуже хвалила мене, казала, що текст прекрасний, що вона ніколи не читала таких чудових слів; її великі закохані очі додавали мені виняткової віри в себе.

— А що ви сказали їй про дім? — запитав я.

— Що я кохаю її понад усе на світі, що я хотів лишитися поруч із нею, тож зумів домовитися з банкіром про подальшу оренду. Цю книжку я зумів написати завдяки їй, Маркусе. Я більше не ходив до «Кларксу», майже не бував у місті. Вона опікувалася мною, вона всім клопоталася. Казала навіть, що я не зможу сам купувати харчів, бо не знаю, що мені треба, тож ми їздили по продукти разом, у віддалені супермаркети, де можна було поводитися спокійно. Коли вона бачила, що я пропустив обід чи вечеряв шоколадними батончиками, то дуже гнівалася. Ох, як же гарно вона гнівалася… І як мені хотілося, щоб вона так ніжно гнівалася завжди, у моїй творчості, в моєму житті…

— То ви справді написали «Початки зла» за декілька тижнів?

— Так. Мене охопила справжня творча гарячка: більше такого ніколи вже не було. Чи кохання її породило? Безперечно. Як на мене, коли Нола зникла, разом із нею пропала і частка мого таланту. Розумієте тепер, чому я вмовляю вас не хвилюватися, коли виникають проблеми з натхненням?

Охоронець оголосив, що час відвідин спливає, і звелів закінчувати.

— То ви кажете, Нола брала рукопис із собою? — швидко перепитав я, щоб не втратити нитку розмови.

— Вона брала з собою те, що передрукувала. Читала і казала про свої враження. Маркусе, той серпень сімдесят п’ятого — це був справжнісінький рай. Я був такий щасливий! Ми були такі щасливі… Та мене все одно переслідувала думка, що хтось про нас знає. Той, хто здатний наквецяти на дзеркалі ту гидоту. І оцей хтось міг стежити за нами з лісу і все бачити. Від тієї думки мені ставало недобре.

— Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня — чому?

— Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?

— Так.

— Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.

— Не турбуйтеся.

— Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б’ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, — наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.

— Звільнити?

— Звільнити від зла. Щось таке, наче хрещення. Ісус на Йордані чи що. Спершу я не міг повірити, та докази були очевидні. Тоді я запитав: «Хто ж із тобою таке робить?» — «Мама». — «А тато не втручається?» — «Він замикається в гаражі і вмикає музику, дуже гучно. Він завжди так робить, коли мама карає мене. Не хоче чути». Нола не могла більше, Маркусе. Я хотів розібратися з цією бідою, побалакати з Келлерґанами. Це треба було припинити. Але Нола благала мене нічого не робити, казала, що матиме страшенні неприємності, що батьки завезуть її кудись і ми ніколи більше не побачимося. Але так не могло тривати далі. І ось десь наприкінці серпня, числа двадцятого, ми вирішили, що треба звідціля забиратися. Негайно. Потайки, звісно ж. Ми призначили від’їзд на тридцяте серпня. Хотіли дістатися до Канади, перетнути кордон у Вермонті і податися хоча б до Британської Колумбії, оселитися в дерев’яній хатинці. Прекрасне життя на березі озера. І ніхто ніколи не дізнався б.

— Тим-то ви й хотіли втекти?

— Так.

— Чому ви хочете, щоб я нікому не казав?

— Це лише початок історії, Маркусе. Бо згодом я дізнався жахливу річ про Нолину матір…

Тієї миті нас урвав охоронець. Час уже скінчився.

— Поговоримо про це наступного разу, Маркусе, — підводячись, мовив Гаррі. — А поки що нікому це не розповідайте.

— Обіцяю, Гаррі. Скажіть лиш одне: що ви робили б із книжкою, якби втекли?

— Ну, став би письменником у вигнанні. Або й узагалі не став би. Тоді це було несуттєво. Важлива була тільки Нола. Нола була для мене цілим світом. Решта не мало значення.

Я був приголомшений. Ось який шалений план вигадав Гаррі тридцять років тому: втекти до Канади з дівчам, у яке він так безтямно закохався. Поїхати з Нолою, жити самотою на березі озера; він і не підозрював, що вночі вона зникне і її вб’ють, а книжка, яку він написав за рекордний термін і від якої він ладен був відмовитися, стане одним із найбільших бестселерів другої половини століття.