Оголений нерв - Талан Світлана

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 117

На камеру лунали заклики «від імені всіх жінок-матерів» до миру з Росією, яка «завжди була нам сестрою», та прохання до Нацгвардії «покинути нашу територію і не стріляти в наших дітей».

«Добре, що я не погодилася, — подумала Настя, — а то довелося б тікати, зіпсувавши сценарій».

Вона розтоптала недопалок і пішла до супермаркету.

…Котлети з курятини ще не охололи, коли повернулися з дачі чоловік та свекруха.

— Так рано? — спитала Настя. — Думала, що ви там до вечора будете.

— Рано, рано! — невдоволено сказала свекруха. — Добре, що не пізно! Ти ніби не чула, як бахкає?

Лише тепер Настя помітила, що свекруху всю трусить, як листок на осині.

— Щось трапилося? — стривожено запитала Настя.

— Не бачиш, що їй зле? — грубо кинув Валерій. — Дай заспокійливе та напої чаєм. Мені теж накапай чогось.

Настя всадила жінку на стілець, відчинила вікно, подала ліки. У свекрухи дрібно тремтіли пальці, коли вона взяла склянку в руки, очі були червоні, ніби вона щойно плакала.

— Мамо, вам вже краще? — запитала Настя, напоївши жінку теплим чаєм з м’ятою.

— Ага! — кивнула. — Кляті «нацики»! Хай їм пусто буде! Як почали снарядами пуляти по дачах, аж земля гула!

— Звідки ви взяли, що то стріляла Нацгвардія?

— Чому ти нікому не віриш? — визвірився на неї чоловік. — Людина тобі розказує, а ти… — Махнув рукою і вийшов.

— Ще вранці зайшов до нас на дачу сусід, Петрович, — продовжила розповідь свекруха, — ти ж його добре знаєш, голова нашого дачного кооперативу. Він розповів, що снайпер постріляв рибалок, які ловили рибу на Боровій. Скажи мені, за що вбито тих людей? Чим вони завинили?

— Снайпер чий?

— Ти знову за рибу гроші! — обурилася жінка. — Нацгвардії, чий ще?

— Мамо, ось ви сердитеся на мене, але ж поблизу Борової блокпости не Нацгвардії, а ополченців.

— І я тобі про те! Хотіли поцілити в наших захисників, а попали в мирних рибалок!

Настя не стала заперечувати і доводити, що снайпер за п’ятнадцять кілометрів не дострелить, нехай буде її шмаркля довша, втім, не стрималася:

— Усіх попереджали, що не можна ходити на річку, небезпечно.

— На річку не можна, а на дачі, які підходять до річки, виходить, можна? Та я не про це. Погомоніли ми з Петровичем, пішов він до себе, а ми з Валеркою заходилися поливати городину. По обіді розклали багаття біля будиночка, поставили варити кашу, а воно як гахне! Я з переляку зі стільця мало не впала! Куди нам бігти? Побігли в будиночок, а воно десь неподалік знову рвонуло. Раз, вдруге, аж земля гуде. Я й молитву «Отче наш» з переляку не могла почитати. Кажу Валерці: «Біжімо до Петровича, у нього погріб є».

— Потрібно було з самого початку обстрілів піти до нього в укриття.

— Не перебивай, слухай далі! — наказала свекруха. — Побігли, а воно як рвоне на подвір’ї сусіда, аж у нашому будиночку вікна повилітали. Ми назад! Я вже і з життям, і з усіма вами простилася, а воно стихло, якось одразу — раз! — і тиша.

— Ну й слава Богу! — зітхнула Настя. — Вікна побиті, то пусте.

— Якби ж то одні вікна! — очі в жінки помокріли. — Валерка каже: піду подивлюся, що в сусіда. Я за ним! Кажу: «Якщо судилося померти, то згинемо разом». Навпроти в будинку також вікна повилітали, поруч дача, так там паркан рознесло, а посеред городу — вирва від вибуху. Заходимо на подвір’я Петровича, а там півбудинку розвалено, а він, бідненький… — свекруха заплакала. — Лежить весь у крові біля входу в погріб…

— Живий хоч?

— Дихав, коли ми підійшли, але нас не впізнав, напевно, больовий шок був, — жінка витерла хусточкою очі. — Ногу йому відірвало по коліно, то я ледь не зомліла з переляку, а Валерка молодець, не розгубився, якусь мотузку схопив і перетягнув ногу, щоб кров зупинити. Викликав «швидку», але поки ті доїхали… Помер Петрович у мене на очах.

— О, Господи!

— Люди помітили карету «швидкої допомоги», прибігли, кажуть, що і там, і там є поранені, тож усіх позбирали. Кому на місці допомогли, кого повезли з собою, а мені довелося самій телефонувати синові Петровича. Ось такі, Насте, невеселі у нас справи.

— Я вас більше не пущу на ту дачу, — сказала Настя, — хай вона горить синім полум’ям!

— А я й сама більше туди ні ногою, — сумно промовила жінка.

— Ось і добре. Проживемо без неї. З дачі зиску, як з козла молока. Є в селі город, нам вистачить врожаю з нього.

— Вам вистачить, — з відчуженим виразом обличчя промовила свекруха. — Мені вже нічого не потрібно.

— Що ви маєте на увазі?

— Їду я звідси. Назавжди.

— Куди?!

— Не зможу жити тут після всього, що побачила.

— Не треба приймати рішення зопалу, — сказала спокійно Настя. — Зараз ви схвильовані, стривожені, налякані. Усе минеться, ви заспокоїтесь, і все буде добре. Тут ваше житло, сусіди, близькі, врешті-решт, тут ваша родина. Як ми без вас? — всміхнулася Настя.

— І вам раджу не чекати, поки укропи зрівняють місто з землею, а збирати речі й тікати.

— Я і Геннадій нікуди не їдемо, ви знаєте про наше рішення.

— Поклич Валеру, — попросила жінка.

Прийшов чоловік, сів поруч з матір’ю, обняв її за плечі.

— Сину, ти не передумав? — спитала жінка Валерія.

— Поки що, мамо, я лишаюся тут, — відповів він. — Я не звільнений із роботи і не маю можливості звільнитися. Моя трудова книжка на роботі, у відділі кадрів, і я не можу її забрати. Я можу поїхати, а нас викличуть на роботу, мене не буде, тож звільнять за прогули. Як тоді я влаштуюся на роботу?

— Бідний мій сину, — зітхнула свекруха із таким стражденним виразом обличчя, ніби зараз збиралася померти. — Ні дихнути, ні перднути, життя нема, й не виїдеш. Подзвони Іванні, може, вона поїде зі мною?

— Мамо, я їй щойно телефонував.

— І що вона каже?

— На роботу влаштувалася, тож нікуди не поїде.

— На роботу? — в один голос запитали жінки.

— А ви вважаєте, що Іванна ледащо? — промовив незадоволеним голосом Валерій.

— Де вона працює? Ким? — спитала Настя.

— Сказала, що поки не може розповісти.

— То нехай зайде до мене, — попросила жінка, — хочу з нею проститися.

— Мамо, ви й справді кажете так, ніби зібралися от-от померти, — сказала їй Настя.

— Вона обіцяла зайти, коли буде час, — чоловік відвів погляд.

— Насте, мені потрібні гроші, — звернулася жінка до невістки.

— Забирайте. Щоправда, я трохи витратила сьогодні.

— Ти вважаєш, що мені вистачить тих копійок на все життя?

— Куди ви зібралися їхати?

— Поїду до доньки, а там видно буде.

— Там вистачить на дорогу.

— На дорогу?! — верескнула жінка. — Ти мені виділяєш копійки на білет в один кінець?!

— Мамо! Як можна?

— Усе життя складали гроші докупи всією родиною, а мені, виходить, даси лише на дорогу?

— Насте, у нас є спільні заощадження, — сказав Валерій, наголосивши на слові «спільні».

— Ви маєте на увазі ті гроші, які ми відкладали для купівлі житла Генику?

— Так! Долари! — мовила свекруха зухвало, відчувши підтримку сина.

— Але ж… Ми й так багато витратили на лікування, — сказала вкрай розгублена Настя. — Витратити їх легко, а от зібрати…

— Ти ні в що ставиш життя моєї матері! — закричав Валерій. — А якщо її вб’ють так само, як Петровича?!

— Моє життя нічого не варте, — схлипнула свекруха.

— Дай мамі грошей на життя! — наполягав Валерій.

— Ви хочете забрати гроші, які ми стільки років збирали? — ледь чутно спитала Настя.

— Не всі, — відповіла жінка. — Ми збирали втрьох, то й поділити потрібно на три частини. Мені чужого не треба, своє заберу.

— Але ж… Про окреме житло тепер забути?.. А як Іванна? Її також треба довчити. Взагалі-то, ми з чоловіком заробляли більше… — Настя розгублено щось говорила, не до кінця усвідомлюючи, що настав час змінити плани, а вона не готова до цього. Потрібно розпрощатися зі світлою мрією придбати синові житло, на яке накопичували роками, економлячи на всьому, але як наважитися своїми руками віддати мрію?

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 117