Фортеця для серця - Печорна Олена

Ознакомительная версия. Доступно 17 страниц из 81

Смайлик підморгнув у відповідь. А жінка замріяно зітхнула. Невже це сталося з нею? А як приверзлося? Ось її Бувальці. Півень кукурікає на буді, Мурко дрімає, мукає в повітці Ромашка й жує торішнє літо. Чи так буває? Клопочеться коло грубки бабця, готуючи онучці найсмачніші страви. Прибігає тітка Дуся, оглядає засмаглу з голови до ніг, усміхається й нічого не питає. Ані слова.

Телефонує Віка, а вже назавтра приїздить з усім сімейством, щоб перевернути село догори дриґом. Баби мало з лавок не перекидаються, а потім хитають головами: мовляв, ото встряла дівка, бо ж чоловік — інвалід. Коли ж дізнаються, звідки, хто, скільки заробляє, туркочуть уже інше: «Оце так спобігла жениха! Диви, і хлопченя нагуляне йому як рідне». А Богданчик сміється безтурботно, немає йому поки що діла до дорослих пересудів, куди цікавіше, наприклад, ганяти Мурка.

Ось і тепер Віка спостерігала у вікно, як котище задерся аж на яблуньку й нявчав повчально, проте науки Богданчик, очевидно, не розумів, натомість хапав палицю й ставав навшпиньки, щоб дістати бодай до кінчика хвоста. Леся всміхалася. Вона теж усе бачила, бо саме малювала. Подруга пильно розглядала ще невикінчене полотно з мушлею, у яку піймався океан. А потім таки не втрималась і запитала. Запитання крутилося на язиці вже мало не півмісяця, а то й більше. Ще відколи Леся поїхала працювати в Карпати.

— Що?

— Що?

— Хто він? Лесю, ну признавайся!

— Віко… я не знаю.

— Тобто?

Леся зітхнула:

— Розумієш… Це Льошин старший брат.

Вічині очі стали круглі, як дві тропічні рибки, що на малюнку.

— Отой, що аж!.. Святі сили!..

— Так.

Віка вражено опустилася на стілець.

— Як, Лесю? Він же за тебе старший, певно, років на п’ятнадцять.

— На сімнадцять.

— Лелечко! І теє… Бандит колишній. Кажуть.

— Головне, ким є тепер.

— А хто він тепер? Олігарх крутий. Власник «Раю». Мережа готелів, кілька банків…

— І звідки стільки інформації?

— Читала про сімейку, коли Льошка на обрії з’явився. А тепер що? Вони ж, Лесю… вони ж… брати!

— Я знаю.

— І що?

— Чекатиму.

— На кого?

— На Вовка.

— На котрого?

— Тьху ти, Віко! Не ріж ти без ножа! І так не сплю, не їм! Он молюся всім куткам!

— А ти йому потрібна? Невже, теє… серед його товариства нема гідної, га? Ми ж, Лесю, миші!.. Руді мишки! Нулі! Ніщо!

— Знаю.

— І що? Невже аж так любиш?

— Сама себе боюся.

Віка спохмурніла.

— Що ж, подружко, ото він і є! Капець!

— Ні. Кохання.

Воно накрило жінку, як ковпак, що крізь нього навіть земля видавалася інакшою… Одягнутою в чекання. Довге. Терпке. Густе. От тільки, шкода, якого воно кольору, не розбереш. Зрештою Леся поклала собі розмалювати дні без Вовка спогадами про Карпати та острів із рожевими пісками. Малювала й розчинялася геть уся, до кінчиків волосся. Часом… відчувала дотики. Їй здавалося, що Володя стоїть за спиною й шепоче: «Мила моя дівчинко…» А потім торкається — і серце пташкою злітає вгору.

— Оце краса!

Рідні захоплено прицмокували язиками й стовбичили коло її картин годинами. Навіть Богданчик зупинявся, забувши про хвостату здобич у подобі Мурка. Ба більше, котище — звісно, з безпечної відстані — теж на них дивився, немов у вікно… Авжеж, у вікно… з іншою реальністю.

— Неймовірно! А що це?

— Океан.

— А оті сніги?

— Карпати.

— Господи, гарно ж як!.. Зараз заплачу.

— Що ти, бабцю!

— Нічого… Так. Аж серце защеміло. Ти малюй, дитинко. Малюй. Воно он бачиш, як виходить. Казка!

— То мій рай.

Бо в кожній лінії, у кожному згині, у кожному відтінку, у кожній найменшій цяточці ховалося кохання.

— Я люблю… — шепотіла вночі й плавала в ніжності аж до ранку.

Він часто снився. Сірі очі — перед її очима, руки, ба навіть шрами — коло неї. Інколи телефонував, і тоді телефон вистрибував у її руках із хвилювання, пальці тремтіли, голос переходив у шепіт.

— Дівчинко моя.

— Твоя.

Тиша ставала гаряча й закипала, бо негодна була дібрати слів.

— Я скоро.

— Скоро?

— Олексій має приїхати завтра з відрядження. І я йому все розповім.

— Мені так страшно.

— Ш-ш-ш-ш… Не бійся.

— А ваша мама? Вона, напевно, прокляне.

— Моя мама мудра.

— А я не знаю, яка моя.

Леся дивувалася своїм бажанням. Не бачитися стільки років, і тепер, саме тепер їй так кортіло зустрітися з мамою. Аж до крику. До темряви в очах. Бо мама. Бо в Лесі кохання-таїна ховається в грудях, про яке не варто говорити, а поділитися хочеться. Певно, мама неодмінно б підказала щось важливе, віднайшла слова, заспокоїла, втішила, а то й просто молилася б за кохання донечки довгими ночами.

Бабуся теж дуже хвилюється, он уже вся зсохлася, стала схожа на сухарик із родзинками. Але бабці хіба все розкажеш? Перша осоромить. Для неї така різниця в літах, брат Олексій і походження — непереборні речі. Ні, ні і ще раз ні! Хто він, а хто Леся? Птахи різного льоту, а вийшло так, що по-справжньому літати можуть тільки вдвох. Лі-та-ти. І серце калатає у дзвони. Чекати. Скільки ще чекати? Як чекати?

Не втрималася й пішла до тітки Дусі.

У бібліотеці було тихо, як у церкві, коли нема жодної душі, а самі образи` й Бог. Зі стіни підморгнула мамина картина. Ота, що з вологим метеликом у траві. Певно, Леся тепер теж така — з тягарями незрозумілої вини на крилах.

— Що, дитино? Ти ж мучишся… Я бачу.

Леся випалила, щоб не передумати:

— Я… закохалася.

Тітка всміхнулася:

— Цього не помітить хіба що сліпий. Значить, час надійшов. Твій час. А ти боялася.

— Тіточко, але воно… аж палить!

— На те й кохання.

— Тривожно на душі.

— Еге.

— А ви кохали?

Жінка кивнула головою:

— Авжеж.

— А хто він?

— Хто? Дівчинко, я про нього жодній живій душі не розповіла. Знала тільки покійна мама, та й то не від мене, а тому, що знала. Але тобі, — жінка тепло глянула, — розкажу, щоб полегшало. Знаю, ти тепер гадаєш, що лише твоя любов непроста, як ребус. Еге? Моя… теж така була. Той чоловік… був старший… значно. Я ж була дівчам тринадцятилітнім.

— Скільки-скільки вам було?

— Отож. Тільки не дивуйся. Бач, кохання має власний час. А годинників життя, на жаль чи на щастя, не переведеш ані вперед, ані назад.

— Ви любили?

— Дуже. Це була хвороба з грубезною карткою приписів. Жоден не допоміг. Навіть час. Тепер легше. Трохи.

— Чому?

— Бо його не стало.

— А де він?

— Він помер. Давно. А я товаришую досі з його дружиною, турбувалася про сина, доки той жив, і ось… розповідаю про любов його онучці.

— Тобто?

Тіточка підперла голову долонями й стала схожа на статую невитраченої ніжності, яку вже встигла вибілити перша сивина.

— Тільки не кажи бабусі. Зоя не повинна знати. Що було, то загуло. Минулося, як сон. І край.

Леся принишкла й намагалася втихомирити дихання, проте в голові стугоніло й гупало.

— Ви хочете сказати… це мій дідусь? Чоловік бабуні?

— Цілком законний. Він привів Зою у свій дім, вона народила йому сина, твого батька.

— А ви?

— Я? А що я? Сусідка, та й по всьому.

— І скільки років… це тривало?

— Багато. Аж до його смерті… Певно, і потім. Почуття не загасиш, як ліхтарик. Признаюся, були такі, що й заміж кликали, але я не змогла… Вірна була. Тільки кому, Лесю? Хіба сама собі і своїй хворобі. Здається, Петро здогадувався. Усе виганяв мене до клубу, до молоді, примусив їхати вчитися. А я… насилу розлуку ту пережила, гадала, смерть собі заподію. Їй-богу! Мені він був потрібен, як повітря. Якщо хоч раз на день не бачила, задихaлася. Правда! Але мамка відмолила, лише з любов’ю моєю вдіяти нічого не змогла… Ні трaви, ні відвари не змінили долі.

— А як?.. Як ви з бабцею?..

— Товаришую? Знаєш, був час, коли мені хотілося, щоб вона померла, однак помер він. Може, небо покарало за грішні думки, га? Думала, що збожеволію з туги. Навіть на могилу доводилося ходити вночі. Бо хто я? Хто? А хотілося бути поруч, у тому місці, де жив. Я почала зазирати до сусідів. Спершу вряди-годи, потім часто, ніби з малим побавитися, а сама всеньку душечку вимащувала в пам’ять. Потай речі цілувала. І сама незчулася, як до Зої звикла, а згодом полюбила, бо він її любив.

Ознакомительная версия. Доступно 17 страниц из 81