Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем

Я дістаю якісь жмакані купюри, віддаю їх Віталіку, після чого той зникає в темряві січневої ночі. Толян веде мене на другий поверх, відчиняє двері і запускає мене всередину.

— Все нормально? — злякано запитую я.

— Все кльово, чувак, — каже Толян, і я розумію, що його депресуха зникає. Варто лише переступити поріг цієї хати, як будь-який тягар звалюється з плечей і зникає в товщі бетонної підлоги.

— Схоже на карцер, — кажу я і роззуваюся.

На кухні сидить Андрюха.

— Привіт, — кажу я.

— Здоров, — відповідає Андрюха. — Я Андрюха, тобто Фріл.

— Ага, — кажу, — зрозуміло.

— У мене завтра іспит із шрифтознавства, тому я буду трохи на своїй хвилі — не думай нічого такого.

— Та я і не збирався, — кажу.

— Де Віталя?

— Віталя? — не розумію я. Чесно кажучи, я взагалі мало що розумів. — А, Віталя, — пригадую я. — Побіг за бухлом.

— Нормально, — каже Андрюха. — Хапонеш?

Він протягує мені пляшку, від якої смердить концентрованою канабісовою отрутою.

— Ні, дякую, — заперечливо хитаю я головою і вмощуюсь на дивані.

Прибігає змилений Вій і з-під куртки дістає дві пляшки портвейну «Зося». Цей портвейн супроводжуватиме мене наступні півтора року.

Ми п'ємо, я розповідаю про своє життя. На мій подив, пацанам цікаво, вони уважно слухають, їх впирає потойбічне життя, їх впирає вся ця система і все те, що коїться за межами їхньої вщент прокуреної квартири. Толян торсає мене за плече, мовляв, це мій друг, він класний чувак. Мені від того всього приємно, да, кажу, я класний чувак, я його друг, хоча ми з ним не бачились вже близько семи місяців, але то все фігня порівняно з тим, що відбувається в цій квартирі.

— А що відбувається? — не розуміють пацани.

— Ну, не знаю, тепла компанія, все так класно.

— Придурок, — кажуть вони, — що класно?

— Ну, — кажу я вже не так жваво, — все.

— Ти дурак, — якось принципово не погоджуються вони зі мною. — Ми стирчимо в цій квартирі вже три місяці, хіба що у Фріла почалася сесія і він іноді звалює, але все це така жорстка буденність, що ти собі просто не можеш уявити.

— А мені подобається. Для мене це відпочинок, я отримую кайф від всього того, що тут відбувається.

— А у нас скоро печінки повідпадають, якщо ми будемо стільки бухати.

Я не заперечую, добре, пацани, буденність так буденність, мені що, я відпочиваю, мене гріють ваші пломенисті серця, цей кислий портвейн, це примарне, а все ж таки відчутне тепло від світла на витяжці. Все чудово, пацани, я з вами, готовий поділити цю буденність, нехай вона пожирає і мене, нехай і мене засмоктує трясовина вашого нікчемного існування. У мене, пацани, вже в печінках сидить ця школа життя, ці сесії, ці київські торгові центри та блискучі автівки, що роз'їжджають містом, давайте забирайте мене, я готовий поділити ваші депресії, ваші болі та прикрості, ваші гедоністичні потуги, ваш драп, врешті-решт.

Далі ми накачуємося портвейном, хтось, здається Толян, біжить до ларька купувати якусь наливку, з Андрюхою ми знаходимо спільну мову на тлі літератури, Вій бідкається, мовляв, у нього було важке дитинство, що його мама не залишила грошей і він вже три місяці як пасує навчання, тому що його просто-таки заманало ходити пішки, і взагалі, Чех, ти нормальний пацан, залишайся з нами.

Приходить Толян, я вже не пам'ятаю, яке зараз число, хоча було вже двадцять шосте січня, моє тіло опиняється на одному з двох матраців, які смердять копченою рибою та пивом, поруч невідомо хто відригує, моє, як мені здавалося, беззмістовне життя наповнюється змістом, голова — гелікоптерами, а груди важким спертим повітрям. Добраніч, пацани.

І вимкніть цей грьобаний репняк…

Наступного ранку, тобто майже дня, ми прокидаємося, я уважно оглядаю територію. Нормальна територія, існувати можна.

— Пацани, — питаю я у пацанів, — скільки ви тут вже?

— Три місяці, - відповідають пацани.

Ми підводимося, хтось валить до ванної вмиватися, хтось взагалі забив на вмивання, хтось уже палить, у когось якісь проблеми зі шлунком.

— Галіма бадяга, — каже Віталя, дивлячись на порожні пляшки з-під портвейну та наливки.

Я, звичайно, нічого не можу вдіяти. Галіма, то й галіма. Далі насувається вихор незрозумілих речей, дій, яких я ніколи не робив. Наприклад, пацани починають жрати смалець та варення.

— Чуваки, — питаю я в них, — це нормально, ось так жрати смалець і варення?

— Нормально, — кажуть вони. — З голодухи ще і не таке будеш жрати.

І справді, їв і не таке, їв цукор, сиру вівсянку, той же смалець, двотижневе молоко, після якого вивертає кишки. Все їв.

Того ранку я вирішую не робити того, що роблять пацани, а особливо що робить Віталік. Він нічого не робить. Він запихає раблеанську столову ложку до банки зі смальцем, одночасно затягується якимись смердючими папіросами, якось вмудряється чухати собі пузо лівою гутаперчевою ногою, я дивлюсь на його пальці. Твою мать, думаю, що це з його пальцями? У Віталіка довгі криві пальці, на яких стирчать жовті і гострі необрізані кігті, як у пантери. Його ноги скоріше схожі на руки, ніж на ноги. Я йому про це говорю і думаю, що він зараз почне ображатися, однак Вій якось дивно посміхається, мружить очі, відставляє подалі банку зі смальцем і так, довго обдумуючи слова, каже:

— Чувак, — каже він, — поживи з моє, у тебе і не таке буде.

— Яке з твоє? — не розумію я.

— Жизнь, — каже Віталя, і я, нічого не розуміючи, штовхаю Толяна, мовляв, Толян, давай, поїхали додому, треба душ прийняти, а то тут, у лігві Вієвім, лігві змієвім навіть гарячої води немає, давай, чуєш, Толіку, збирай манатки, вдягай шкарпетки, розчісуй свою бороду і пішли, вдома у мене бабушка, нагодує нас, домашньої наливочки наллє, а не цієї бодяги, — я з презирством дивлюсь на порожні пляшки, — га, Толянич, давай?

Толянич розвалюється посеред матраца, у нього відпочинок після сну, йому в падло що-небудь робити, йому, очевидно, і жити в падло.

— Мужик, — каже мені Толян. — А ти де?

— Тобто? — не розумію я.

— Ти вже вдома, мужик. Розслабся.

— Я відмовляюся від такого дому, де немає гарячої води.

— А дарма, — каже Толян, і я, запускаючи пальці у волосся, забігаю до кімнати для роздягання, де перечіпляюсь через якісь двері, падаю і розбиваю собі голову.

— Обережно, там двері! — чую чийсь голос і втрачаю свідомість.

У квартирі Віталіка дві кімнати. Дві маленькі, порожні кімнати. Перша — це наша так звана спальня, де ми спимо, іноді їмо, іноді просто сидимо. На підлозі валяються два матраци. Один ми називали общак, тому що він широкий і на нього вміщаються три людини. Зазвичай там сплять троє: я, Вій і Андрюха. Ми стелемо на нього сотню різних ковдр, коців, шаликів, мушликів, барашиків, аби нам було більш зручно спати, а в ніс не бив жахливий жирний сморід. Другий матрац має назву «Толікове місце». Це тому, що на ньому частіше спить Толік. Ще є три подушки, тому комусь із нас завжди доводилось щось майструвати, підминати якісь куртки, светри, ганчірки і на цьому дранті спати. Спати зазвичай було зручно і затишно. Ми завжди висипалися, це, звісно, у тому разі, якщо лягали не пізніше третьої і прокидались не раніше дванадцятої.

Інколи общак стелився на кухні, ми робили кубло і кублилися в ньому, підіймаючи важку пилюку, яка, перемішуючись з цигарковим димом, все більше наближала нас до туберкульозу.

Друга кімната — кімната для роздягання. Так її прозвала Віталікова мама через те, що останній був колекціонером секонд-хендівського дрантя, який навалювався у величезні купи. Коли Віталік хотів одягтися або, навпаки, зняти з себе що-небудь, він йшов до кімнати для роздягання, довго копирсався в горах своїх лахів, щось таки віднаходив і вдягав, не звертаючи уваги на те, що речі явно потребували якогось елементарного прання, не кажучи вже про прасування.