Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель

— До Гусячої бухти.

— Так отож. То був його дім, і він знав, що Лютер там у безпеці. Либонь, і дублікат ключів у нього міг бути. Стерн хоче поглянути, що коїться в Гусячій бухті, і знаходить там Лютера.

30 серпня 1975 року за версією Ґегаловуда

Стерн знайшов «шевроле» коло дверей гаража. Лютер схилився над багажником.

— Лютере! — заволав Стерн, виходячи з авто. — Що ти накоїв?

Лютер був страшенно переляканий.

— Ми… ми пошварилися… Я не хтів жропити їй поляше.

Стерн підійшов і побачив у багажнику нерухому скорчену Нолу зі шкіряною торбинкою на плечі.

— Та ти ж… ти її вбив…

Стерна знудило.

— А то вона пішла б до полішії…

— Лютере, що ти накоїв! Що ти накоїв?!

— Жмилуйшя, допоможи мені. Елі, допоможи.

— Тобі треба тікати, Лютере. Якщо тебе заарештують, потрапиш на електричний стілець.

— Ні, пошалій мене! Тільки не че! Не че! — перелякано заволав Лютер.

Раптом Стерн помітив у нього за поясом колодку пістолета.

— Лютере, що… що це?

— Бабчя… бабчя вше башила…

— Яка ще бабця?

— Ну там, у хаті…

— О боже, тебе хтось бачив?

— Елі, ми ж Нолою пошварилися… Вона не хтіла шлухатишя. Мені довелошя жробити їй поляше. Та вона вирвалашя і побігла, жапігла до тої хати… Я теж увійшов туди, гадав, нікого нема. А натрапив на ту бабчю… Мені довелошя її впити…

— Що? Що ти верзеш?

— Елі, благаю, допоможи!

Треба було позбутися тіла. Не гаючи й миті, Стерн узяв заступ і пішов копати яму. Місце обрав коло берега, де ґрунт був м’який і де ніхто, головне, Квеберт, не помітить перекопаної землі. Він швидко викопав неглибоку могилу і гукнув Калебові, щоб той приніс тіло, але не побачив його. Знайшов аж біля авто: той стояв навколішки, тримаючи в руках стос аркушів.

— Лютере! Що ти тут робиш, чорт би тебе вхопив!

Лютер плакав.

— Це Квепертова книшка… Нола мені про неї казала… Він напишав для неї книшку… Це шудова книшка.

— Неси її туди, я викопав яму!

— Жашекай.

— Га?

— Я хошу шкажати їй, шо я її кохаю.

— Що?

— Напишу кілька шлів. Дай мені рушку. Потім ми її поховаємо і я нажавшди жникну.

Стерн лайнувся, але таки дістав із кишені ручку, простягнув Калебові, й той написав на першій сторінці рукопису: «Прощавай, люба Ноло». Потім побожно поклав рукопис у торбинку, що висіла в Ноли на плечі, доніс її до ями і вкинув у могилу. Вони засипали її і розрівняли землю, накидавши зверху соснової глиці, шишок і моху, щоб усе мало звичний вигляд.

— А що було далі? — запитав я.

— А далі, — відказав Ґегаловуд, — Стерн почав думати, як захистити Лютера. І вийшов на Пратта.

— На Пратта?

— Так. Гадаю, Стерн знав, що Пратт учинив із Нолою. Відомо, що Калеб вештався довкола Гусячої бухти, що він шпигував за Гаррі та Нолою. Він міг бачити, як Нола сіла до Пратта в авто і той змусив зробити йому мінет… І міг розповісти Стернові. Тож того вечора Стерн залишає Лютера в Гусячій бухті, а сам їде до Пратта в поліцію, трохи згодом, годині об одинадцятій, коли припиняються пошуки, він зостається наодинці з Праттом і шантажує його, тобто вимагає дати Лютерові змогу забратися відціля, пропустити його через застави, а за те обіцяє мовчати про Нолу. І Пратт погоджується, бо як іще Калеб зміг би вільно дістатися аж до Массачусетса? Та Калеб відчуває, що його загнали в глухий кут. Йому нема куди їхати, він пропав. Він купує віскі і напивається. Хоче покінчити з усім. І падає з кручі у бухті Сансет. За кілька тижнів авто знаходять, і Пратт приїздить до Саґамора, щоб зам’яти справу, й вилучає Купера з переліку підозрюваних.

— А нащо вилучати Калеба, якщо він уже мертвий? — запитав я.

— Тому що є Стерн. І Стерн знає. Знімаючи вину з Калеба, Пратт захищає себе.

— Тобто Пратт і Стерн від самого початку знали правду?

— Авжеж. Вони поховали цю історію в надрах своєї пам’яті. І вже ніколи не зустрічалися. Стерн позбувся маєтку, продавши його Гаррі, й більше носа не потикав до Аврори. Тридцять років усі вважали, що цю справу ніколи не розкриють.

— Аж раптом виявили Нолине тіло.

— І один упертий писака заходився порпатися в цій історії. Його щосили намагалися зупинити, щоб він не дізнався, як усе було насправді.

— То Пратт і Стерн хотіли зам’яти цю справу, — сказав я. — А хто ж тоді вбив Пратта? Стерн? Побачив, що Пратт ладен розколотися і розповісти правду?

— А це ще треба з’ясувати. Але поки що мовчіть про це, письменнику, — сказав Ґегаловуд. — Не пишіть нічого на цю тему, не хочу, щоб сталося ще одне витікання інформації. Я збираюся докладно вивчити біографію Стерна. Цю версію перевірити буде непросто. Та хай там як, у всіх версій є спільна ланка — Лютер Калеб. Якщо він і справді убив Нолу Келлерґан, то ми матимемо підтвердження…

— Результати графологічної експертизи, — підхопив я.

— Так.

— Останнє запитання, сержанте: чому Стерн намагався так вибілити Калеба?

— Хотів би я знати це, письменнику.

Розслідування вбивства Пратта мало бути складне: поліція не мала ніяких достеменних даних і не могла висунути жодної версії. За тиждень після його смерті ховали Нолині останки, які нарешті віддали батькові. То було в середу, 30 липня 2008 року. Церемонія відбувалася на аврорівському цвинтарі по обіді, під раптовим дощем; людей прийшло небагато. Я не поїхав туди. Девід Келлерґан підкотив на мотоциклі простісінько до могили, і ніхто не зважився зробити йому зауваження. У вухах, як завжди, стирчали навушники, і, як мені сказали, промовив він лише одну фразу: «Нащо її викопали, якщо знову закопують?». І не зронив жодної сльози.

На похорони я не поїхав, бо вирішив зробити дещо на той момент важливіше — подався до Гаррі, щоб підтримати його. Він сидів на майданчику для паркування голий по пояс, під теплим дощем.

— Гаррі, сховайтеся під дах, — сказав я.

— Вони ховають її?

— Так.

— Вони її ховають, а мене там нема.

— Так ліпше… Краще, щоб вас там не було… Через усю цю історію.

— Та начхати мені на те, що люди скажуть! Вони ховають Нолу, а мене там нема, я не можу попрощатися з нею, побачити її востаннє. Побути з нею. Тридцять три роки мріяв я побачити її, нехай і востаннє. Знаєте, де би хотілося мені опинитися?

— На похороні?

— Ні, в письменницькому раю.

Він ліг на бетоні й завмер. Я вмостився поруч. Нас кропила мжичка.

— Маркусе, мені здається, що краще б це я помер.

— Знаю.

— Звідки ви знаєте?

— Друзі таке відчувають.

Ми довго мовчали. Потім я знову озвався:

— Нещодавно ви казали, що ми не можемо більше бути друзями.

— Це правда. Ми потроху прощаємося, Маркусе. Це так, наче ви знаєте, що я от-от помру, і у вас лишилося декілька тижнів, щоб з цим змиритися. Це рак дружби.

Він склав руки навхрест і заплющив очі. Я теж так зробив. І ми ще довго лежали отак на бетонному майданчику.

Того ж таки вечора я подався з мотелю до «Кларксу» поговорити з людьми, які були на похороні Ноли. Ресторан пустував: один-єдиний кельнер спроквола витирав шинквас, але з останніх сил таки натиснув ручку автомата і націдив мені пива. І тоді я вгледів Роберта Квінна, який, забившись у куток зали, жував горішки й розв’язував кросворди в старих газетах, що валялися на столах. Певне, ховався від жінки. Я підійшов до нього, запропонував пива, і він погодився: посунувся на лаві, звільнивши мені місце. То був зворушливий жест: я міг вмоститися напроти нього на будь-якому вільному стільці, та він посунувся, щоб я сів поруч, на одній із ним лавці.

— Ви були на похоронах Ноли? — запитав я.

— Був.

— І як воно там?

— Погано. Як усе в цій історії. Журналістів було більше за родичів.

Ми трохи помовчали, потім він запитав, щоб підтримати розмову:

— А як там ваша книжка?

— Потроху, дякую. Та вчора я перечитав усе і зрозумів, що маю дещо з’ясувати. Зокрема, те, що стосується вашої дружини. Вона каже, що мала текст, який компрометував Гаррі, написаний його рукою, і що той текст дуже загадково зник. Ви не знаєте часом, куди подівся той папірець?