— Джеремі Джонсон? Та де! Його мати не померла! Це він так усім казав, бо в неї був такий темний пух на щоках, наче борода, і всі хлопці кепкували з нього. Ото він і казав, що мати померла, а та жінка — його нянька.
— Що? Ота бородата нянька у Джонсонів — то була його мати?
— Авжеж, мамо.
Я почув, як мати завовтузилася і почала гукати батька. «Нельсоне, ану мерщій сюди! Тут така новина, ти повинен це знати: ота бородата жінка в Джонсонів і є мати! Як це — ти знав? А чому ж мені не сказав нічого?»
— Мамо, все, я роз’єднуюсь. У мене телефонна зустріч.
— Що це таке — телефонна зустріч?
— Це коли зустрічаються і говорять у телефон.
— А чому ми ніколи так не зустрічаємося?
— Телефонна зустріч — це з приводу роботи, мамо.
— А хто цей Рой, синку? Це отой голий чоловік, який ховався у тебе в номері? Ти можеш мені все сказати, я готова вислухати. Навіщо ти зустрічаєшся у телефоні з тим брудним чолов’ягою?
— Рой — це мій видавець, мамо. Ти ж його знаєш, бачила в Нью-Йорку.
— Знаєш, Маркі, я говорила про твої сексуальні проблеми з рабином. Він каже, що…
— Годі, мамо. Я роз’єднуюся. Поцілуй тата.
Телефонна нарада номер 13. З художниками.
Щоб підібрати обкладинку для моєї книжки, влаштували мозковий штурм.
— Може, подати ваше фото? — запропонував Стівен, завідувач відділом.
— Чи Нолине? — поспитав іще хтось.
— А Калеб не підійде? — буркнув третій художник собі під носа.
— А може, лісовий пейзаж поставити? — докинув якийсь асистент.
— Авжеж, щось моторошне, похмуре, це буде непогано, — встряв Барнаскі.
— Може, щось просте і скромне? — врешті запитав я. — Краєвид Аврори, а на передньому плані, як ото в театрі тіней, два розмиті силуети, наче Гаррі та Нола, ідуть по шосе номер один.
— Обережніше з простотою, — застеріг Стівен. — Простота наганяє нудьгу. А нудне погано продається.
Телефонна нарада номер 31. З правниками, художниками та маркетологами.
Я почув голос Річардсона з правового відділу:
— Хочете пиріжок?
— Що? Я? Ні, не хочу, — відгукнувся я.
— То він не вам, — пояснив художник Стівен. — То він Сандрі з маркетингу.
Барнаскі скипів:
— Може, годі жерти і встрявати в обговорення зі своїми «філіжанками кави» та пиріжками? Ми тут чаюємо чи бестселери готуємо?
*
Книжка моя рухалася швидко, зате розслідування вбивства Пратта застрягло на місці. Ґегаловуд залучив кількох слідчих із кримінальної поліції, але й вони нічого не могли вдіяти. Жодних зачіпок, жодної версії. Якось ми з ним говорили про це в одному барі для водіїв далеких рейсів на виїзді з міста, де Ґегаловуд часом відпочивав від усього світу і грав на більярді.
— Оце моє лігво, — сказав він, простягаючи мені кий, щоб розпочати партію. — Останнім часом я часто сюди ходжу.
— Непереливки було, так?
— Тепер уже нічого. Принаймні закрили справу Келлерґан, це важливо. Хоч лайна вилляли на нас більше, ніж я чекав. Найгірше прокуророві, звісно. Бо це ж виборна посада.
— А ви як?
— Губернатор задоволений, начальник поліції теж, одне слово, всі задоволені. Та ще й начальство хоче створити відділ нерозкритих справ і перевести мене туди.
— Нерозкритих справ? Але ж як не маєш ні злочинця, ні жертви, це сумнівне задоволення. По суті — історія мерця.
— Це історія живих. Якщо говорити про Нолу Келлерґан, то батько мав право знати, що сталося з його донькою, а Квеберта ледве не засудили ні за що. Правосуддя повинне мати змогу завершити роботу, навіть через довгі роки після злочину.
— А Калеб? — запитав я.
— Гадаю, в цього чоловіка просто дах поїхав. Знаєте, в таких справах ідеться або про серійного вбивцю — та за два роки до і після викрадення Ноли в окрузі не сталося жодного схожого злочину, — або про тимчасову втрату розуму.
Я кивнув.
— Єдине, що мене непокоїть, це Пратт, — сказав Ґегаловуд. — Хто його вбив? І чому? В цьому рівнянні є невідоме, і боюся, ми його так і не розв’яжемо.
— Ви так само думаєте на Стерна?
— У мене лише підозри, більше нічого. Я вже викладав вам свою теорію: в його стосунках із Лютером не все ясно. Що їх пов’язувало? І чому Стерн не сказав, що в нього пропало авто? Справді дивно. Чи міг він бути непрямим чином причетний до цього діла? Міг.
— Ви не запитували в нього про це? — запитав я.
— Запитував. Він двічі прийняв мене, був дуже люб’язний. Сказав, що йому аж полегшало, коли він розповів про ту історію з портретом. Ще сказав, що дозволяв іноді Лютерові брати чорний «шевроле монте-карло», бо його блакитний «мустанґ» часто виходив із ладу. Хтозна, чи це правда, та пояснення цілком правдоподібне. Все правдоподібне. Я вже днів із десять порпаюся в Стерновій біографії, та нічогісінько не знаходжу. З Сіллою Мітчелл я теж спілкувався, запитував, куди подівся братів «мустанґ»; вона сказала, що й гадки не має. Авто зникло. У мене нічого нема проти Стерна, жодних натяків на те, що він якось причетний до цієї справи.
— Чому такий чоловік, як Стерн, дозволяв керувати собою власному водієві? Потурав його примхам, давав авто… Я тут чогось не втямлю.
— І я, письменнику. І я.
Я поставив кулі на більярдному столі.
— За два тижні маю дописати книжку, — сказав я.
— Уже? Хутко ж ви.
— Та не дуже. Ви, либонь, вважаєте, що книжку я зліпив за два місяці, а насправді я згаяв на неї два роки.
Він усміхнувся.
*
Наприкінці серпня 2008-го я дописав «Справу Гаррі Квеберта», книжку, що за два місяці по тому мала шалений успіх. Я навіть дозволив собі розкіш закінчити її трохи завчасно.
Пора було повертатися в Нью-Йорк: Барнаскі готувався до початку масштабної рекламної кампанії — мали відбутися фотосесії та зустрічі з журналістами. За випадковим збігом я виїхав із Конкорда передостаннього дня серпня. Дорогою заскочив до Аврори, побачитися з Гаррі в його мотелі. Він, як завжди, сидів перед дверима номера.
— Я їду в Нью-Йорк, — сказав я.
— Що ж, прощавайте…
— Не прощавайте, а до побачення. Незабаром повернуся. Я відновлю ваше добре ім’я, Гаррі. Дайте мені кілька місяців, і ви знову станете найшанованішим письменником Америки.
— Маркусе, навіщо вам це?
— Бо ви зробили мене тим, ким я є.
— Та й що? Вважаєте, ви мені заборгували? Я зробив із вас письменника, та оскільки в очах громадської думки я, здається, вже перестав ним бути, ви тепер намагаєтеся повернути мені те, що я вам дав?
— Ні, я вас бороню, бо завжди вірив у вас. Завжди.
Я простягнув йому грубий пакет.
— Що це? — запитав він.
— Моя книжка.
— Я не читатиму.
— Мені потрібна ваша згода на її публікацію. Ця книжка ваша.
— Ні, Маркусе. Вона ваша. У тім-то й річ.
— Яка така річ?
— Гадаю, це чудова книжка.
— То в чому ж річ?
— Це непросто, Маркусе. Колись ви це зрозумієте.
— О боже, то що ж я зрозумію? Скажіть нарешті! Скажіть!
— Колись збагнете, Маркусе.
Запало довге мовчання.
— Що ви тепер робитимете? — запитав я.
— Тут я не залишуся.
— Де це — тут? У мотелі, в Нью-Гемпширі, в Америці?
— Я хочу опинитися в письменницькому раю.
— У письменницькому раю? А це що таке?
— Письменницький рай — це те місце, де ви можете переписати своє життя так, як хотіли б його прожити. Бо сила письменників, Маркусе, в тому, що вони самі вирішують, який у книжки буде кінець. Вони можуть залишити героя живим або убити, можуть змінити все. У письменників у пальцях сила, що вони про неї й самі не підозрюють. Їм досить заплющити очі, й життя поверне назад. Ох, Маркусе, що сталось би 30 серпня 1975 року, якби?..
