У відкритому морі - Капица Петр Иосифович

Біля лазівки в печеру їх зустріли схвильовані Тремихач, Калузький і Кость Чупчуренко. Всі троє були озброєні автоматами.

— Усі цілі? — запитав Тремихач.

— Цілі, — відповів Чижеєв. А коли зіскочив на землю, то ледве не закричав: по всій нозі, немов струм, пройшов гострий біль. У гарячці бою він не помітив, як його поранили.

— Знімайте сідла і відганяйте якнайдальше коней, — наказав Тремихач. — Треба пожертвувати ними. Вас тепер по сліду знайдуть. Доведеться вхід привалити.

Він сам стьобнув дубцем розсідланого Сениного коня.

— Швидше дійте і приходьте сюди. Через три хвилини підірвемо. Тут лишається тільки Калузький.

Молодь, відігнавши коней далі, підібрала сідла і, оглянувши майданчик, чи не зосталося чогось підозрілого, сховалася в проході. Стрілянина наближалася. Світло ракет уже захопило кущі дикої шипшини.

— Кінчилось наше ходіння сушею, — сказав Калузький.

Тремихач зітхнув, підібрав білий папірець, який міг навести на думку, що тут десь є хід, і, по-старечому зігнувшись, зник у сирій імлі проходу. За ним пішов Калузький.

Засвітивши ліхтар, інженер перевірив закладку вибухівки, потім підпалив бікфордів шнур і поспішив по проходу вниз, до сховища за поворотом.

На нижньому майданчику печери друзів зустріла Катя.

— Ой, які прибрані!

— Приодяглися трошки, — не без самозадоволення сказав Восьмьоркін.

Кльоцко, почувши голоси, сів на ліжку. Він уже міг вставати без нічиєї допомоги.

— Де пропадали? — запитав він причіпливим боцманським голосом. Брови в мічмана смішно стовбурчилися, а обличчя було загадкове. Збагни: гнівається він чи жартує?

Восьмьоркін, зметикувавши, що Кльоцко з нагоди одужання має бути в веселому настрої, з підкресленим молодецтвом клацнув каблуками:

— Так що, товаришу мічман, за регулювальників були у фашистів. Гвардії матрос Чижеєв усім парадом командував. Кожній машині з начальством ніжкою човгав і ось так ручкою: «Будьте ласкаві, на міновану дорогу…»

— Чого штани не навипуск? — раптом присадив його Кльоцко. — Коменданта нема, то вже й форму порушувати можна?

— Та ми ж кавалеристи. Інакше незручно.

— Бачу, що не моряками стали, а ковбоями якимись. Живо привести себе в людський вигляд і доповісти як слід.

«Як завжди прискіпується, значить, діло пішло на поправку», подумав Восьмьоркін і відчеканив:

— Єсть доповісти по уставу.

Але не встиг він доповісти. Почувся глухий і протяжний тріск, так ніби хтось нагорі розідрав на шматки цупку матерію. В печеру ввірвався клубок густого й задушливого повітря. Вогні в лампах присіли, потім підскочили, в печері замиготіли фіолетові й червоні тіні.

— Кінчилося ходіння по суші! — повідомив з верхнього майданчика Тремихач. — Прохід завалено. Тепер у нас дорога — море.

Розділ чотирнадцятий

Чижеєва приголомшила звістка про те, що Ніна зникла.

Моряк уявляв собі суворий берег із зловісно навислими брилами скель і чорноту ночі. Він немов бачив перед собою бліде, насторожене обличчя дівчини, її тендітну постать.

Сеня якось аж забув навіть про поранену ногу. Біль його був дрібницею в порівнянні з тим, що він переживав.

«А може, вона жива? Може, спіймали вдень, на людній вулиці? Ну, чорт! А я сиджу кривоногий. Треба щось діяти. Аби тільки не помітили шкандибання».

Чижеєв потай відкликав Катю і шепнув їй:

— Покляніться, що не скажете нікому ні слова.

— Для цього треба знати, про що йдеться, — відповіла дівчина. — Чого ви такі бліді сьогодні?

— Я поранений. Розумієте? Рана легка: наскрізна, дірка в м'якуші. Її треба змазати йодом і перев'язати. Але щоб ніхто не знав.

— Розумію. Якийсь новий божевільний похід?

— Я хочу знайти Ніну, — сказав Чижеєв. — Через ногу мене не пустять.

Дівчина завагалася.

— Покажіть рану.

Зціпивши зуби і кривлячись, Чижеєв стяг чобіт із простреленою халявою. Носок і онуча наскрізь просочилися кров'ю. Кров запеклася, і тому важко було роздивитися рану.

Катя обмацала ногу і нахмурилася.

— Якщо не хочете лишитися без ноги, зараз же йдіть за мною і всякі розмови про таємниці й походи облиште.

— Не піду, — навідріз відмовився Чижеєв. — А якщо ви скажете Тремихачу або мічману, то зробите… недобре, тим що перешкодите виручити вашу подругу.

І він з рішучим виглядом взявся натягати на рану зашкарублу шкарпетку.

Дівчина злякалася; вона сходила по сумку з аптечкою, старанно обмила ногу спиртом, змазала краї ранок і, наклавши м'які тампони, акуратно забинтувала.

— Вам потрібен спокій, — пояснила медичка.

— Від горя ошаленів коротун, — бурчав, позираючи на свого друга, Восьмьоркін. Ніколи ще він не бачив його в такому збудженому стані. — Примочку б йому на потилицю, а ковадло на язик.

Чижеєв не розумів, чому інших не хвилює доля Ніни. Навіть батько, який мав би рвати на собі чуба і вмовляти всіх летіти на виручку, спокійно сів на краю койки до Кльоцка і обмірковував із Калузьким, який режим завести в печері. Жорстокі люди! Війна всіх зіпсувала.

Врешті він не втерпів і, рішуче підступивши до старих, запитав Калузького;

— Як ви з Ніною договорилися? Може, вона не зрозуміла вас, прийшла пізніше? Цілу ніч прождала і ще жде. Треба сьогодні ж переправити Пунчонка і заразом перевірити…

— Але не кваптеся, юначе, — зупинив його Калузький і, як завжди не кваплячись, почав розмірковувати. — Сьогодні патрулі ще розшукують вас. Нишпорять із собаками. Вони можуть опинитися і над урвищем. Якщо катер вискочить з-під скель, він наведе на думку пошукати вас із моря. Ви розумієте, чим це скінчиться? Ми опинимося в кам'яній пастці. І Ніні тоді вже ніхто не зарадить.

— Вікторе Михайловичу, ви теж думаєте остерігатися? — не без ущипливості поцікавився Чижеєв. — А дочка хай однісінька на холоді вночі? Хай загине? В неї ж ні одежини, ні харчів.

— Ось що, товаришу Чижеєв, перестань грати на батьківських почуттях! — різко перервав його розлючений боцман. — Я твою зацікавленість розумію. Годі нам людей марно губити. Ми тут не для того, щоб грати в піжмурки — один одного шукати. Через твою і Восьмьоркінову недисциплінованість дівчина й постраждала. А якби ви прийшли вчасно — сиділа б вона з нами.

Чижеєв заперечив:

— Ми не гуляли. Ми фашистів били.

— Ну то зв'язкового треба було прислати, сповістити. До того ж не ваша це справа по берегу тинятися — для цього є сухопутні люди. Наше діло — море! У морі ми повинні не давати фашистам спокою. А ви ось душу захотіли потішити і дівчину погубили.

Такого святотатського звинувачення Чижеєв не міг простити навіть Кльоцку.

— А не погуляли б ми з Восьмьоркіним на березі, щоб вас розшукати, — сказав він із викликом, — то думаю, і виглядав би товариш мічман інакше. Шкода, що гітлерівці з першого разу пам'ять вибивають.

— А це що? — скипів Кльоцко. — Припинити розмову.

— Єсть припинити, — відповів Чижеєв, темніючи. — Дозвольте йти?

— Ідіть, — сказав мічман офіційно. — Але не кудись там, а в камбуз. Наряд поза чергою даю — посуд мити і чавуни чистити, щоб морський порядок не забувався.

Чижеєв покірно відійшов до цегляної пічки і загримотів сковородами, потім згадав про Пунчонка.

— Тарасе, підійди на хвильку! Будь другом, — пошепки сказав він партизанові. — коли попадеш на берег, пройди тією ж дорогою, де Ніна йшла. Розшукай хоч слід її і дай знати. В боргу буду…

— Розумію, — сказав партизан. — Вважай мене як би самим собою.

Дівчат гнали на північ, не даючи ні підсісти на візок, якого тягнув ослик, ні зупинитися. Лише один раз в дорозі був недовгий перепочинок.

Конвоїрам, видно, набридло йти пішки. Біля якогось селища вони зігнали дівчат з дороги на поле і, зоставивши лише одного охоронника, пішли нишпорити по дворах.