Пан Керстен бадьоро відповів:
— Ліків од цієї хвороби не існує!
— Чи можете щось порадити?
— Єдине: вживайте каву і коньяк. Для підтримки загального тонусу. З погіршенням самопочуття — збільшуйте дозу.
— Скільки?
— Що — «скільки»? — зблиснув скельцями пенсне лікар.
— Які мусять бути початкові дози? — уточнив Патціг.
— Дозування — справа суто індивідуальна, — сухо відповів Керстен. — Самі відчуєте, коли вам досить…
Лотту Крауз тихенько арештували і в єдино надійний спосіб хутенько спорядили на той світ, до її улюблених примар.
Патціга не чіпали. Він збагнув: хоч як це парадоксально, смертельна хвороба врятувала йому життя.
До того ж, на відміну од втаємниченої в державний секрет ворожки, він — «нічого не знав».
Хоч це й дивно, але знання про власну невиліковну хворобу активізувало приреченого кримінального радника, загострило його професійну думку, надало службового натхнення й снаги. З’явилася жадібна пристрасть — штовхати людей в холодні обійми смерті. Ніби постала перед ним «життєва» мета — якомога більше вбити. І кого? Людей, котрі могли б ще довго-довго жити…
А кожний затриманий ворог «третього рейху»— це майже завжди черговий смертний вирок.
І тоді — страта, на якій Патціг неодмінно присутній за своїми службовими обов’язками.
Патціг з дивовижною енергією, як на його напівздохле тіло, заходився виловлювати «хаусгрілле» і пов’язаних з ними людей, що наперед підлягали страті, — від кулі, у зашморзі, під ножем гільйотини. Кожному — своє! Він невтомно розшукував тих, для кого навіть запроторений до концтабору могло вважатися порятунком. Усюди, де пеленгатори засікали «музичні шкатулки», він відряджав на полювання смерть — у Брюссель і Амстердам, у Париж і Ліон, у Гамбург і Марсель, у Берлін і Мюнхен.
Зрозуміло, його влаштовували тільки смертні вироки. Інакше виникали неподобства. Наприклад, коли Еріці фон Брокдорф, графині Брокдорф [9], на суді виголосили строк покарання (подумати тільки — лише строк!), вона зухвало вигукнула на всю залу суду:
— Ха, цей ваш строк я відбуду одною своєю половинкою!
Неподобство!
Присутні реготали. Ідіоти одразу не второпали, який зміст вона вклала у свої «веселі» слова. Строк їй вділили чималий, а вона — лише половинкою… Тобто швидко, не втомиться… Що це, як не вирок фашизму? Як не вирок владі нацистів? Вона передрікала швидку загибель «третього рейху»…
Він із задоволенням пригадав:
«Смерть виключає такі безчинні й зловмисні вихватки. Смерть — це поважно. А то маєш — «половинкою»… Хвала фюрерові, він виправив «судову помилку» і скасував вирок. Хайль Гітлер! Голівка чарівної, молодої, здорової Еріки фон унд цу Брокдорф покотилася від ножа гільйотини».
Скільки ж їх уже було всіх, отих осоружних «цвіркунів»?
«Джерело П’єр…» «Джерело Коллет…» «Джерело Хозе…» «Джерело Альта…» «Джерело Хоро…» «Джерело Нінета…» «Джерело Арієць…»
Скільки ж їх було? Точні відомості — в архівах.
Коли фюрер уперше дізнався про таємні передавачі, що водночас із початком походу на більшовиків «зацвірінькали» по всіх усюдах окупованої Європи, він спочатку не приділив їм потрібної уваги. На нараді в альпійському «Адлерсхорсті» — «Орлиному гніздовищі» фюрер самовпевнено сказав:
— Сталіну вже ніщо не допоможе! Росія невдовзі припинить своє існування. Скоро нікому буде слухати зашифровані радіограми. їх заглушать звуки фанфар, які проголосять світові нашу перемогу. Так, тільки так! Обіцяю цього ж року поставити Росію на коліна.
Гіммлер теж повівся як викінчений професійний невіглас. Він видав сміховинний, із точки зору кримінального радника, наказ:
— Протягом місяця з «піаністами» мусите покінчити! Інакше…
Патціг ніби покірно похилив голову, щоб сховати глузливі очі.
— Інакше ви і вся команда потрапите до концентраційного табору. Так наказав фюрер. Передайте його слова своїм підлеглим.
Протягом місяця… Смішно!
Хіба строки розшуку «цвіркунів» залежать від невсипущих зусиль зондеркоманди? їх виявляють поступово: крок за кроком. Лише тоді, коли починають награвати «музичні шкатулки». Якщо замовкають, шукати марно. Між кожним кроком пролягає тривала перерва в часі.
Найбільшим успіхом було викриття величезної, широко розгалуженої підпільної групи, яку очолювали Харро Шульце-Бойзен та Арвід Харнак. Особливе обурення викликало те, що всі вони виявилися німцями, подекуди — з дуже родовитих і багатих сімей.
Члени організації проникли всюди — в «Оберкомандо дер вермахт» і люфтвафе, в міністерства пропаганди та закордонних справ, в організацію Тодта і навіть до «Функ-абверу», що пеленгує підпільних «цвіркунів»… Ось чому їх так довго шукали й не могли знайти! Буквально вислизали з рук…
Лише відомство Гіммлера виявилося «чистим».
Кейтель, Герінг, фон Ріббентроп, Геббельс і Канаріс спливали жалюгідним потом від жаху, коли фюрер залютував. Тільки Генріх-Птахолов Другий почував себе тріумфатором.
Суд був щедрий на смертні вироки! Перші голови полетіли на минуле різдво. Зараз квітень, а страти тривають досі…
Здавалось, усі закутки Берліна прочистили.
Нараз заграла нова «музична шкатулка».
«Джерело Пенелопа…»
Тривалий час зондерфюрер, мов павук, мережив ефір пеленгаторами і вже готувався накинути свою ловецьку сіть, коли безглуздий випадок зіпсував усю справу. Втрутився агент Мюллера пан Гейліген — уже впокоєний, хвала господу! — тут же нагодився штандартенфюрер Хейніш зі своєю есесівською ватагою. І що маємо? Двох мерців. Усі нитки обірвано.
Чи надовго? Йон Патціг не мав сумніву, що невдовзі хтось «зацвірінькає». Так і сталося! Правда, передавач працює безсистемно, зрідка, подає дуже короткі шифровки. Ключа до них нема. До того ж «цвіркун» подав голос із району, густо помережаного лініями комунікацій, і вмовк.
Треба чекати.
І слухати ефір.
Щоб із кожним виходом вужчало оточене пеленгаторами коло.
Отак потихеньку й непомітно затягнеться зашморг ще на чиїйсь шийці.
Розділ п’ятнадцятий
БАРОН З КАВКАЗУ
Здавалося б, це був незначний поштовх — «шукати джерело у відомстві Тодта». Але думки одразу сконцентрувалися у потрібному напрямку, що й спонукало Віллі Майєра згадати давно забутого шкільного товариша Гельмута Фогта, який після закінчення школи оволодів фахом інженера-будівельника.
Де він зараз? Що з ним? Яке займає становище?
Що, власне, пам’ятав про нього Майєр? В уяві забовванів жвавий і меткий товстунець у коротких шкіряних штанцях, що туго обтягали надміру опуклі, як для хлопця, литки. Повільний у рухах, вайлуватий, чомусь із завжди масними і товстими, мов сосиски, губами, він серед однокашників зажив стійкої репутації ненажери, що, у свою чергу, стало предметом традиційних кпинів. Цікаво: Гельмут не ображався. Справді-бо, ніколи не ставився байдуже до кулінарних принад. У загонах гіглерюгенду охоче брав на себе обов’язки куховара. Проте сліди його Віллі Майєр загубив ще до початку польської кампанії — тоді розметало їх по всьому світу.
Майєр обережно поцікавився серед спільних знайомих, де Гельмут зараз. Виявилося: працює тут, у Берліні, інженером-креслярем у штабі військово-будівельної організації Тодта. У цьому щасливому збігу нічого дивного не було, оскільки в рейху все підкорено вимогам війни. І тепер, окрім воєнних споруд, ніяких інших не зводилося.
Звісно, шкільні стосунки, вільні й невимушені, поновлюються легко. Цьому сприяють сентиментальні спогади дитинства — скарб невеличкої групи втаємничених, до якого решті людства й діла нема.
Проте чи не виглядатиме підозрілим його раптовий візит з дружніми обіймами? Надто багато часу спливло, і досі ні Гельмут, ні Віллі не цікавилися долею один одного. А треба ж завести мову про сувору військову таємницю.
Тому Майєр вирішив діяти обачливо, конструюючи обставини зустрічі так, щоб вона, з одного боку, мала вигляд випадкової, а з другого — вмотивованої службовою необхідністю. Найліпше було б завітати до місця роботи Гельмута Фогта у справах, пов’язаних з діяльністю «Цепеліна». Тоді зустріч із шкільним товаришем виглядатиме як приємний сюрприз, що ним примхлива вояцька доля подеколи понаднормово винагороджує сумлінних служак.
