Невидимець - Уэллс Герберт Джордж
— Не доведи господи! — сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. — То я випив. Так я її думав.
— То не сп’яну, — промовив Голос. — І з нервами у вас гаразд.
— О-о! — зойкнув містер Томас Марвел, і обличчя йому побіліло. — То я випив, — безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. — Але можу присягтись, що я чув голос, — прошепотів він.
— Звичайно, чули.
— От знову! — вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руки до лоба.
Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло і здивувало цим іще більше.
— Не будьте дурнем! — гукнув Голос.
— Це вже я схибнувся… — сказав містер Томас Марвел. — Кепська справа. І все через ті кляті черевики, їй-бо, схибнувся. Або це — привид.
— Ні те і ні те, — мовив Голос. — Слухайте.
— От бевзь, — сказав містер Марвел.
— Та стривай же! — Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.
— Ну? — зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.
— То ти думаєш, що це нахимерилось?
— А то як же ще? — спитав містер Томас Марвел, чухаючи собі потилицю.
— Гаразд, — з полегкістю мовив Голос. — Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.
— Та де ж ви?
Голос не відповів нічого. У повітрі гіросвистів камінець, пролетівши попри саме плече містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінь підстрибнув угору, пролетів складною кривою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Марвел був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист — і камінець, ударившись об його босий великий палець, одскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і завив. Тоді він порвався тікати, наштрикнувся на якусь невидиму перепону, полетів сторчма і, коли отямився, уже сидів на землі.
— Ну, — промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, повиснув у повітрі над головою бродяги, — то це все химерить твоя уява?
Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.
— Якщо ти ще будеш пручатись, — попередив Голос, — я дам тобі каменюкою по голові.
— Здорово, — казав містер Томас Марвел, сидячи на землі, тримаючи забитий палець ноги і не спускаючи з ока третього камінця. — Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!
Третій камінь упав.
— А це ж — дуже просто, — сказав Голос. — Я — невидима людина.
— Верзіть собі казна-що, — відповів містер Марвел, кривлячись від болю. — Де ви сховались, як ви це робите, просто я не знаю…
— От і добре, — мовив Голос. — Я просто невидимий. І я хочу, щоб ти це зрозумів.
— Це ясно кожному. Вам нема чого так нетерпеливитись, добродію. Ну, а тепер… поясніть мені, як ви це робите?
— Я — невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ти збагнув, що…
— Та де ж ви? — перебив його містер Марвел.
— Тут. Кроків за десять перед тобою.
— Облиште. Я ж не сліпий. А зараз ви будете розповідати мені, ніби ви — просто повітря. Я — не з тих неуків-бродяг…
— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.
— Що? В вас нема ніякої плоті? Може, ви — тільки порожній голос, га? Самий тільки пащекун?
— Та ні, я — істота людська, із звичайної плоті; я мушу пити, їсти, вкриватися від негоди… але я — невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.
— Значить, ви таки справжній?
— Ну звісно, що справжній.
— Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, — попросив Марвел. — Тоді це вже не буде таким з біса дивацьким.
Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвела пойняв неймовірний подив.
— Оце маєш! — скрикнув він. — Куди там ті півнячі бої. Надзвичайно! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого… крім… — Містер Марвел пильно оглянув порожняву перед себе, — Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.
— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.
— Ага! Хоч ви — ніби й дух.
— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.
— Е, як на мій скромний казанок, воно досить дивне, — сказав містер Томас Марвел. — Але як же це ви спромоглися, до дідька?
— Довго розповідати. І до того ж…
— А знаєте, вся ця штука так мене разить.
— Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я міг би вбити… І побачив тебе…
— Боже! — зітхнув містер Марвел.
— Я підійшов ззаду, завагався… пройшов далі…
Обличчя містера Марвела було красномовне.
— Потім зупинився. “Це, — сказав я собі, — невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен”. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І…
— Боже! — застогнав містер Марвел. — Мені в голові паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам, від мене треба? Якої допомоги?.. Невидимий!..
— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив їх. Коли ж ти не схочеш, тоді… Але ти схочеш… мусиш схотіти!
— Стривайте, — сказав містер Марвела. — Я занадто, приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені піти… Я мушу трохи отямитись… Ви ж майже розчавили мені палець. Все це — так неймовірно. Нікого на землі, нічого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос із неба! І каміння! Боже мій!
— Візьми себе в руки, — відповів Голос. — Тобі треба зробити те, що я скажу.
Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі,
— Я вибрав тебе, — пояснив Голос. — Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи — і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина — могутня! — На хвилинку він зупинився, щоб чхнути. — Але якщо ти викажеш мене, — вів Голос далі, — якщо ти не зробиш того, що я звелю…
Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Од цього дотику той аж скрикнув.
— Я не викажу вас, — запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців. — І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я робитиму дуже охоче.
Розділ Х
МІСТЕР МАРВЕЛ ОДВІДУЄ АЙПІНГ
Коли перша паніка вщухла, Айпінг почав роздумувати. Зараз же підвів голову скептицизм, — щоправда, нервовий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Куди ж легше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто вочевидь бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків, — можна було перелічити по пальцях. Та й з числа цих свідків містер Воджерс непідступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні “Карети й коней”. Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж не такі значні, але зате цілком конкретні міркування. Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов зовсім, а як на скептиків, то Невидимець взагалі був тільки приводом для дотепів. Словом, як ті, так і ті віддавалися незвичайним веселощам.
Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де місіс Бантінг з іншими леді готувала чай, а дітвора з недільної школи бігала та гралась під галасливим проводок вікарія, міс Кас та міс Секбат. Правда, в повітрі чувсда якийсь неспокій, але більшість публіки розважливо приховувала свої побоювання. На галявині великий успіх мав у молоді туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко спорснути до мішка; з сіном на протилежному кінці. Такий же мали успіх і гойдалка, і влучання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий орган, що виповнював повітря нестерпним духом мастильної олії і не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хизувалися своїми рожевими та зеленими значками, а дехто оздобив свої циліндри ще й яскравими бантами. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або через вікно, де стояли гілки жасмину, або через відчинені двері.
Похожие книги на "Невидимець", Уэллс Герберт Джордж
Уэллс Герберт Джордж читать все книги автора по порядку
Уэллс Герберт Джордж - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.