Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон

Правитель кивнув і здійняв руку.

— Чи не могли б ви запросити сюди пана Вернигору, якщо не важко?

Тягнучи Гуніллу до високої постаті Патриція, Вільям спробував прошепотіти кілька цінних вказівок.

— Дуже радий, — промовив Патрицій. — Чи можу я поставити вам одне-два запитання?

Вернигора кивнув.

— По-перше, чи бере в будь-який спосіб участь у цьому проекті пан В.Д.В. Нудль?

— Що? — спитав Вільям. Цього він не очікував.

— Такий чудернацький пан, торгує перепічками…

— Ах, цей. Ні. Лише гноми.

— Ясно. А чи не знаходиться цей будинок на місці розриву в часово-просторовому континуумі?

— Що? — спитав Гунілла.

Патрицій зітхнув.

— Коли людина управляє містом так довго, як я, — пояснив він, — в ній оселяється гірка впевненість у тому, що будь-хто, з цілком добрими намірами починаючи нову справу, обов’язково почне її саме там, де це завдасть максимальної шкоди тканині реальності. Як було з тими «Рухомими картинками Голі й Вуда» кілька років тому, пригадуєте? Чи з Роковою Музикою — ми так і не дізналися, звідки воно все росло… Я вже не кажу про чаклунів, котрі так часто намагаються підібрати відкриваючі заклинання до Дум-вимірів, що там уже час ставити розсувні двері. І, певен, зовсім зайве нагадувати про те, як покійний пан Хонг спробував відкрити рибний ресторан на вулиці Дагона ^{7} саме в ніч затемнення місяця. Так? Тому, панове, мені просто хотілося б думати, що ніхто, розпочинаючи будь-де в цьому місті свій невеликий бізнес, не викличе рано чи пізно натовп багатоногих чудовиськ чи жахливих привидів, котрі почнуть розгулювати вулицями, час від часу підхарчовуючись людьми. Отже?..

— Що? — спитав Вернигора.

— Ми не помітили ніяких розривів, — сказав Вільям.

— Але, можливо, саме на цьому місці колись був жертовник забутого культу з жахливим ритуалом, і всі мешканці околиць порозбігалися світ за очі, а тепер привиди минулого чекають лише на збіг обставин, котрий дозволить їм повернутись до занедбаного жертовника, щоб, гм, знову жерти людей?

— Що? — спитав Вернигора.

Він безпорадно подивився на Вільяма, котрий зміг лише додати:

— Тут робили коники-гойданки.

— Справді? Мені завжди вбачалося в кониках-гойданках щось лиховісне, — сказав Правитель Ветерані, але виглядав він при цьому дещо розчарованим.

Та ось його обличчя просвітлішало. Він показав на велику кам’яну брилу, яку гноми використали за опору для верстата.

— Ага, — сказав він. — Не відаючи, що коїть, хтось вийняв цього каменя з-під руїн прадавнього мегалітичного храму, цей камінь пахне кров’ю тисяч жертв, і їхні душі, звичайно ж, повстануть у пошуках помсти, можете в цьому не сумніватися.

— Його спеціально для мене вирубав мій брат, — сказав Гунілла. — І мені не подобається ця розмова, шановний. Ким ви себе вважаєте, що прийшли сюди й верзете ці дурниці?

Вільям ступив уперед з усією швидкістю, до якої його спонукав спалах жаху.

— Даруйте, чи можу я на хвильку відвести пана Вернигору вбік та дещо йому пояснити? — швидко спитався він.

Яскрава посмішка Патриція не зникла й на півмиті.

— Яка чудова ідея, — сказав він, доки Вільям відштовхував гнома в куток. — Закладаюсь, пізніше він вам подякує.

Ветерані продовжував стояти, спершись на костур, та розсіяно споглядати верстат, а Вільям де Ворд за його спиною провадив короткий екскурс в політичні реалії Анк-Морпорку — особливо торкаючись тих із них, що стосувалися наглої смерті. В останньому Вільям допомагав собі жестами.

За півхвилини Вернигора знову підійшов до Патриція і став перед ним, устромивши великі пальці за пояс.

— Я говорю, як звик, — сказав він, — і називаю речі своїми іменами…

— А що ви називаєте лопатою? — урвав Правитель.

— В житті не тримав у руках лопати, — ображено сказав гном. — «Лопати» бувають у селян. Але я називаю заступ заступом ^{8}!

— Я так і думав, — сказав Ветерані.

— Юний Вільям каже, що ви — безжалісний деспот, котрому не подобається друкарство. Але я кажу, що ви — благородна людина, котра не позбавить чесного гнома його невеликого заробітку, чи не так?

І знову посмішка Ветерані й не поворухнулася.

— Пане де Ворде, на хвилинку…

Патрицій компанійськи обійняв Вільяма за плечі й акуратно відвів його вбік від скупчення гномів.

— Я тільки сказав, що дехто називає вас… — почав Вільям.

— Хвилинку уваги, шановний, — сказав Патрицій. — Я думаю, що, всупереч усьому досвідові, я міг би повірити в те, що тут дійсно відбувається просто невеликий бізнес, розвиток якого таки обійдеться без армії чаклунських потвор на вулицях мого міста. В Анк-Морпорку таке, безумовно, уявити важко, але я готовий розглянути таку імовірність. Відтак скидається на те, що тему «друкарства» можна було б і повернути до життя.

— Справді?

— Так. Тому я схиляюсь до того, щоб дозволити вашим друзям продовжувати їхні пустощі.

— Вони мені не такі вже й… — почав Вільям.

— Звичайно, я повинен додати, що в разі виникнення будь-яких ускладнень надприродної, гм, природи — відповідальність ляже особисто на вас.

— На мене? Але…

— О, невже ви хочете сказати, що це нечесно? А можливо, навіть безжалісно, а також деспотично?

— Ну, е-е-е, я…

— Окрім усього іншого, гноми є однією з найпрацьовитіших та цінних етнічних груп цього міста, — сказав Патрицій. — А тому я хотів би уникнути можливих непорозумінь. Особливо з огляду на непевне становище в Убервальді та ситуацію, що склалася довкола питання Мунтабу.

— Мунтаб? Де це? — спитав Вільям.

— Цілком з вами згоден. До речі, як там вельможний де Ворд? Вам слід би, знаєте, писати йому частіше.

Вільям промовчав.

— Я завжди вважав, що розпад родини — це дуже прикро, — сказав Правитель. — Від цього в світі тільки більшає «не помнящих родства», — він приязно поплескав Вільяма по плечу. — Я глибоко переконаний, що ви прослідкуєте за тим, аби друкарський бізнес не суперечив релігійним догматам, нормам громадського спокою та вимогам здорового глузду. Сподіваюсь, я зрозуміло висловлююсь?

— Але я не маю ніякого впливу на…

— Перепрошую?

— Так, ваша високосте, — вимовив Вільям.

— Чудово. Чудово! — Патрицій випростався, обернувся й посміхнувся гномам.

— Справді чудово, — сказав він. — Слово честі. Купа маленьких літер, і всі — як одне ціле. Можливо, це ідея, час якої настав. Можливо, я навіть вряди-годи що-небудь вам замовлятиму.

З-за спини Патриція Вільям відчайдушно замахав Гуніллі.

— Спеціальні розцінки для урядових замовлень, — пробурмотів гном.

— О, але я й на думці не мав платити менше за інших клієнтів, — здивувався Патрицій.

— Вам і не пропонується менше, ніж…

— Поза всяким сумнівом, ваш візит був для всіх нас честю, ваша високосте, — заквапився Вільям, акуратно розвертаючи Ветерані в напрямку виходу. — Ми з нетерпінням очікуватимемо на ваші замовлення.

— Ви достеменно знаєте, що пан Нудль ніяк не пов’язаний з цим підприємством?

— Гадаю, він що-небудь замовляє, але на тому все, — сказав Вільям.

— Неймовірно. Неймовірно, — говорив Правитель, вмощуючись у свій екіпаж. — Щиро сподіваюся, що він не захворів.

З даху навпроти за його від’їздом спостерігали дві фігури.

Одна з них дуже-дуже тихо сказала:

— Мля!

Друга спитала:

— Маєте пропозиції, пане Тюльпане?

— То це той, хто править містом?

— Еге ж.

— А де ж його, мля, охоронці?

— Якби ми хотіли скрутити йому в’язи просто тут і зараз, наскільки б цьому зарадили, скажімо, четверо охоронців?

— Як ситечко для заварки, пане Шпилько.

— Так отож.

— Але ж я міг би його цеглиною прибити, не сходячи з місця!

— У мене, пане Тюльпане, склалося враження, що чимало організацій мають на таку перспективу власну точку зору. Подейкують, що тутешнє звалище по-своєму непогано квітне. А в людини, що сидить на верхівці, завжди знайдеться ціла купа друзів. Тобі не вистачить цегли.