Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович
Ознакомительная версия. Доступно 22 страниц из 109
Він пройшов мовчки, не оддавши добридня, бо таку має звичку — не вітатися. Драпак провів Дениса довгим поглядом і подумав, що цього наймита треба якось позбутися. Бо ж хто зна, що в того на думці. Правда, це зробити нелегко — добром Денис з хутора не піде, та й наймит з нього путній. Ще й майже дармовий. «Даси, хазяїне, скільки не шкода», — сказав, коли наймався. «Мабуть, доведеться»… — і недоказав, бо було шкода. Не людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нікого з світу не звів і не лютий він серцем, але коли потрібно звершити якусь справу, нехай і найтяжчу, звершить, не кліпнувши оком. «Треба». На челядників Драпакові поки що щастило. Оці двоє теж не заікаються за плату. Дівці все байдуже, а парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працює як проклятий. Он як молотять ціпами з самого досвітку.
І в ту мить завважив, що ціпів не чути. Зійшов з горба, постояв біля стогів; тиша стояла така, що її можна було набрати в жмені і вмитися нею. «Що б то могло означати? — подумав. — Треба піти до клуні, послухати з того боку». Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слід до клуні.
II
Просо порскало цівками вусібіч і рясним дощем знову опадало на тік. З трьох боків тік закладений копами кулів і околоту, з четвертого — заставлений снопами. Поки Киліяна в’язала солому в куль і одгортала лопатою просо в засторонок, Марко околочував два снопи й розперізував їх. Далі вдвох періщили бичами по вологій соломі. Просо було з бур’янцем, на току гостро пахло лободою й осотом (перекидаючи снопа, Марко щоразу виймав з долонь малесенькі колючки), й пахло в клуні мишами, а над головами цвірінькали під стріхою горобці, й великий, чорний, розбійний котяра стежив за ними з прикладка соломи гострим оком.
Марко перебивав ціпильном просянку, а сам скрадливо поглядав на Киліяну. Сьогодні вона була якась не така, як завжди: сувора, рвійна в роботі — тією рвійністю, здогадувався, намагалася одгородитися од нього, — вони обоє працювали як скажені, мовби намагалися втекти чужою роботою від чогось лячного, недоброго. Драпак тільки посміхався на те. А сьогодні спала з її лиця суворість, і Марко не відав, на краще то для нього чи на гірше. Багато разів просила його покинути зимівник і вернутися в рідні краї. Хоч і знала, що немає в живих батька, що й хутір, мабуть, сплюндровано, але рвалася звідси, мов птаха з сильця. Сказати б, нудьгувала, так зросла ж на хуторі. Але Марко поклав якийсь час пересидіти тут. Та й, сподівався, в цій вольній неволі легше буде прихилити Киліяну до себе. Тоді й спливла на думку вигадка, буцім уся Україна лягла під турка й татарина. Киліяна спочатку не повірила, але те потвердив Мартин Драпак: «Усі під турком, дочко, усі. Оце тільки ми й зосталися. Та, мо’, ще який зимівник». — «А Запорожжя?» — запитала Киліяна. «Хто лишився живий, — казав Мартин, ховаючи посмішку під острішки брів, — подався на Дін».
За одне лише докоряв собі в думці Ногаєць — не домізкувався на самому початку сказати Киліяні, буцім у бою під Ладижином погинув Лаврін. Так добре уклалося все в його розповіді Киліяні: як рвався до неї з Ладижина, як нагодився в той час, коли турки сплюндрували хутір і взяли в бран її, як побив їх і втікав з нею сам, а от щодо Лавріна вбив шпона. Вже й не пам’ятав, як те сталося: не захотів брати гріха за живу Лаврінову душу, сподівався покористати на тому («Лаврін замкнувся в Ладижині, а я вирвався до тебе із пекла»), — важко сказати. Проте Лаврін залишився в Киліяниному серці. І хоч далі вже й Драпак, погомонівши з чумаками, що везли на Слобожанщину сушену рибу, розповів, як страшно розорили турки Ладижин, як вистинали там усе живе, на щось сподівалася. Й ту надію Марко не міг погасити. Не вистачало сили, певності, кудись поділися колишня дошпетність, придумливість — не міг вигадати переконливої повісті. Й розколювалося надвоє серце, двоївся сам. Тиснулись у голову всілякі думки — про себе, про власну нечестиву путь, шукав виправдань і почував, що їх знайти неможливо. Тоді розглядав себе ніби збоку, неначе сторонню людину, але коли й осуджував, десь у свідомості жило: це ж таки він, іншого життя не дано, любить свої вчинки чи не любить, а відректися од самого себе незмога. І ставало шкода себе, й любив себе такого — нещасного.
Закрайками думки давно уже вловлював у собі нечестивість. Веселість, дотепність єдналися в душі із заздрістю, з хитрістю. Ота дрібненька, маленька хитрість… Усім догодити в очі, усім полестити — іноді й покепкувати над тими, над ким сміються інші, дужчі. «Ласкаве телятко двох маток ссе», — те ніколи не випадало з мислі.
І враз спалахувало в мізках, обриваючи думку: а хіба не так? Хіба не завдяки розуму, хитрощам вирвався з тої пожежі? Коли б не хитрував, не крутився, як горобець під яструбом, досі гнив би, як собака, в ладижинському рові або в отій долинці, де одтяли голову Мурашкові. Он, вже в приморозки, бив у піску яму на збіжжя й викинув череп та кості. В черепі стріла татарська площикова — древко вже згнило — і в кістці ноги теж. Згадує хтось того козака? А, видно ж, погинув у бою… Й він би теж не побачив ні цього неба, ні цієї зими, ні Киліяни. Й що з того, що хтось згадав би його добрим словом. Та й хто б згадав? Кому він треба? А так — живе, вдихає запах хліба, милується Киліяною.
Й буйна радість захурделила йому в душі. Марко подумки молився до ікони, що висіла на товстій блискучій сошині. Вимолював у Бога прощення, гаряче каявся перед ним у гріхах, щоправда, приховував деякі помисли, й те було страшно. Але він уже інакше не міг. Кажуть, Бог знає все, що буде з людиною. А Марко таївся од Бога, сподівався, що той, заклопотаний іншими справами, не дослухається пильно до його молитви. І, мабуть, таки обдурив самого Бога, й посміхався хитро. А потім знову щось на нього накочувалося, й починав гаряче молитися Богу, й приходили тоді до нього видіння, буцім він зустрічається з Лавріном і стає перед ним навколішки, розкаюється і плаче, а Лаврін його обіймає й притискає до серця, й вони плачуть обоє, й тоді Марко виповідає Лаврінові все й з’єднує Лаврінову руку з Киліяниною; як побратим, як брат, як батько. І дістає зі сховку гроші, й купує на них зимівник, й вони всі троє оселяються там… Щоправда, думка про гроші та зимівник майнула тільки раз чи двічі, й що дивно, жодного разу не зринуло в його душі бажання висповідатися Киліяні, навпаки, щойно бачив її, в серці спалахувала інша жага, ще й перемішана зі злістю, а все те що бачив допіру, щезало без сліду, й знав напевно: не для того пішов на таке страшне запроданство, щоб віддати її комусь, легше переживе її смерть і навіть свою власну смерть, аніж те, що вона дістанеться Лаврінові. Він ненавидів світ. Ненавидів Лавріна, Драпака, січове товариство — усіх людей. Й не міг зненавидіти себе. Знав, що десь там, у глибині його серця, — лиха чорнота, й поливав її солодкими сльозами жалю до себе. Зринала оскарга навіть на Бога — злякано проганяв її. Намагався ні з ким не знатися, опріч Киліяни і хазяїна. За те його не любили інші наймити, одначе й трохи остерігалися — вгадували в ньому щось таке, що вже зрушилося й не має впину. Своїм думкам давав волю тільки пізно увечері, вклавшись у запіллі на солому й накрившись кожухом з головою. Тоді він мріяв про те, як залюбить у себе Киліяну, як вони поженяться й поїдуть кудись, де зможуть жити щасливо. І їхав… — у снах, але йому завжди снилося, що за ним хтось женеться і що кінь скидає його з себе. Ці думки останнім часом зморили його до краю, і він часто думав, що має з тим покінчити.
Киліяна ж ходила неначе боса по снігу. В гордовитій, гострій Киліяні мовби надломилося щось, вона весь час почувалася неначе на дні велетенської ями, з якої хотіла вилізти й не могла. Світ приголомшив її своєю жорстокістю і невмолимістю. Виросла в лісі, й почувалася серед розкошів природи маленькою королівною, і бачила себе у вимріях веселою молодицею, на яку заглядаються чорновусі парубки та молоді господарі (те було у великий стид, але ж то не насправжки, хіба не можна погратися мислями), тепер всі ті неясні жадання розкішного життя і любощів розвіялися в порох. Вона більше ні на що не сподівалася і ні в що не вірила. Хіба що в Марка, який помалу витягував її з ями тонкими, обережними дотепами. Своїми розмовами про світ намагався повернути на її вуста усмішку, вчив цінувати злиденний будень і радіти тому, що вони живі. «Ми живі, Киліяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лісі, і трава б проросла крізь нас». Киліяна була йому вдячна за все, то більше, що, як їй здавалося, він робить це безкорисливо, од доброго серця. Щоправда, вловлювала в його погляді особливу проникливість, особливу теплінь, але якій дівчині не приємно, коли на неї дивляться з ласкою та обожнюванням. І тільки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Маркові очі жахтіли хтивим вогнем, вони спалювали її, забирали в себе, не питаючи в неї згоди. В її голові майнула думка, що Марко не просто милується нею, що своєю любов’ю він може запропастити її. Але в наступну мить Марко знітився, покірно опустив очі, пробурмотів щось ласкаве і вибачливе. Подібного погляду вона в нього більше не завважувала. Був поступливий, добрий, намагався переробити і її роботу, найсолодші шматочки (хоч які там солодощі в наймах, та ще таких) підсовував їй. Вона заспокоїлася, проте не зовсім. І почала тишком стежити за ним.
Ознакомительная версия. Доступно 22 страниц из 109
Похожие книги на "Яса. Том 1", Мушкетик Юрий Михайлович
Мушкетик Юрий Михайлович читать все книги автора по порядку
Мушкетик Юрий Михайлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.