Затемнення - Майер Стефани Морган

— Скільки ще в тебе залишилось часу?

— Все залежить від того, скільки часу в Аліси забере організація весілля, — я придушила стогін, уявляючи собі, що Аліса здатна влаштувати.

— До чи після? — спитав він коротко.

Я знала, щo він має на увазі.

— Після.

Він кивнув. Це було для нього полегшенням. Мені стало цікаво, скільки безсонних ночей він провів, очікуючи на мій випускний.

— Тобі страшно? — прошепотів він.

— Так, — прошепотіла я у відповідь.

— Чого ти боїшся? — зараз я ледь чула його голос. Джейк дивився вниз, на мої руки.

— Багато чого, — я хотіла зробити власний голос безтурботним, але все одно залишалась чесною. — Я ніколи не була мазохісткою, тож на біль із нетерпінням не чекаю. І я б дуже хотіла, щоб у цей момент Едвард був подалі від мене: не хочу, щоб він страждав разом зі мною, але не думаю, що це можливо. Ще турбуюсь, що буде з Чарлі та Рене… І останнє — я дуже сподіваюсь, що навчусь себе контролювати швидко. Раптом я стану такою небезпечною, що зграї доведеться мене знищити?

Він несхвально подивився на мене.

— Я покалічу будь-кого з моїх братів, хто спробує хоча б пальцем тебе торкнутись.

— Дякую.

Він байдуже всміхнувся. А потім нахмурився.

— Але хіба це не є найнебезпечнішим? Усі історії розповідають, що це дуже важко… вампіри втрачають контроль… буває, люди вмирають іще до перетворення… — він ковтнув.

— Ні, цього я не боюсь. Дурненький Джейкобе, невже ти віриш в усі ці легенди про вурдалаків?

Він, очевидячки, не оцінив моєї спроби пожартувати.

— Гаразд, так чи інак, є багато чого, про що слід хвилюватися. Але, врешті-решт, воно того варте.

Він неохоче кивнув, проте я знала, що він жодним чином зі мною не згоден.

Я витягла шию, аби шепнути дещо йому на вухо, і поклала щоку на його теплу шкіру.

— Ти знаєш, що я тебе люблю.

— Я знаю, — видихнув він, і його рука автоматично обвилася навколо моєї талії. — Ти ж знаєш, як би я хотів, щоб цього було достатньо.

— Так.

— Я завжди чекатиму на тебе, Белло, — пообіцяв він. Його голос став тихішим, і він забрав руку з моєї талії. Я відійшла від нього з тупим, щемким відчуттям утрати, відчуваючи, як серце моє розривається навпіл, ніби частина мене залишається позаду, там, на ліжку, поряд із ним.

— Ти завжди матимеш запасний варіант, якщо захочеш цього. Я зробила зусилля всміхнутися.

— Доки моє серце не припинить битися.

Він вишкірив зуби.

— Знаєш, може, я зможу прийняти тебе і потім, все залежатиме від того, наскільки сильно ти смердітимеш.

— Як ти гадаєш, мені прийти ще раз, аби тебе побачити? Чи краще вже цього не робити?

— Я поміркую і повідомлю тебе, — відповів він. — Можливо, мені знадобиться компанія, щоб не з’їхати з глузду. Суперхірург-вампір наказав мені лежати в ліжку і не перевертатися, бо це може призвести до того, що кістки знов неправильно зростуться, — Джейкоб скривився.

— Будь гарним хлопчиком і роби те, що велить Карлайл. Тоді ти видужаєш швидше.

— Безумовно, безумовно.

— Мені цікаво, коли це вже нарешті трапиться, — вела далі я, — коли вже твою увагу приверне гідна дівчина.

— Не дуже на це сподівайся, — голос Джейкоба різко скис. — Хоча для тебе, мабуть, це буде полегшенням.

— Може, так, а може, й ні. Я, ймовірно, думатиму, що вона не досить гарна для тебе. Цікаво, наскільки я ревнуватиму.

— Це може бути весело, — реготнув він.

— Дай мені знати, якщо захочеш побачитись, і я приїду, — пообіцяла я.

Зітхнувши, він обернувся до мене.

Я нахилилась до нього й обережно його поцілувала.

— Джейкобе, я тебе люблю.

Він тихо засміявся.

— А я тебе кохаю.

З непоясненним виразом в чорних очах Джейкоб дивився, як я залишаю його кімнату.

РОЗДІЛ 27. ПРАВИЛА

Мені не вдалось забратися далеко, перш ніж їхати далі стало неможливо. Коли я більше не бачила дороги, то дозволила колесам з’їхати в кювет і повільно зупинила авто. Важко обм’якнувши на сидінні, я дозволила тій слабкості, з якою я боролась у кімнаті Джейкоба, опанувати мене. Це було гірше, ніж я могла собі уявити — я не очікувала, що усвідомлення всього, що трапилось, так боляче мене ранитиме. Я вчинила правильно, що приховала свій біль від Джейкоба. Ніхто не повинен його бачити.

Але мені не вдалось побути наодинці з собою довго — хіба що рівно стільки, скільки знадобилось Алісі, щоб побачити мене на узбіччі, і ще кілька хвилин, доки Едвард дістався до мене. Двері рипнули, і він на руках виніс мене з машини.

Спочатку від його присутності стало тільки гірше. Тому що маленька часточка мене з кожною хвилиною ставала дедалі голоснішою та лютішою, вона волала в мені, потребуючи обіймів інших рук. А потім прокинулось відчуття провини, яке заглушило біль, замінюючи його на новий.

Едвард нічого не казав, він просто дозволяв мені виплакатись, доки я не почала бубоніти ім’я Чарлі.

— Ти справді готова їхати додому? — спитав він із сумнівом.

Після декількох спроб у мене нарешті вийшло повідомити Едварда, що найближчим часом мені все одно краще не стане. Мені потрібно було дістатися додому, доки Чарлі не вирішить, що вже пізно, і не почне телефонувати Біллі.

Едвард віз мене додому — вперше не намагаючись вичавити з мого пікапа максимум швидкості; однією рукою він міцно обіймав мене, а другою керував. Усю дорогу я відчайдушно намагалась опанувати себе. Спочатку всі мої спроби провалювались, але я не здавалась. Я казала собі: «Лише декілька хвилин із Чарлі. Просто доведеться кілька разів вибачитись чи збрехати, а потім я знову можу розкиснути. Я повинна зібратися». Я блукала в своїх думках у пошуках додаткових резервів сил.

Але сил вистачило лише на те, щоб придушити схлипування, але не припинити їх зовсім. Сльози продовжували струмочками котитися по щоках. Я не знала, що мені зробити, аби вгамувати їх, і вже навіть полишила спроби.

— Чекай мене нагорі, — прошепотіла я, коли ми під’їхати додому.

Едвард на хвилинку пригорнув мене і зник.

Щойно зайшовши в будинок, я попрямувала одразу до сходів.

— Белло, — покликав мене Чарлі зі свого звичного місця на дивані, коли я проходила повз вітальню.

Не кажучи ані слова, я обернулась до нього. Його очі розширились, і він підхопився на ноги.

— Що трапилось? Щось із Джейкобом? — стривожено запитав він.

Я роздратовано похитала головою, намагаючись впоратись із голосом.

— З ним усе гаразд, усе гаразд, — запевнила я Чарлі, і мій голос звучав тихо та хрипло.

З Джейкобом і справді все було гаразд, принаймні фізично, а саме про це Чарлі зараз і хвилювався.

— Тоді що трапилось? — він схопив мене за плечі, в його широко розплющених очах і досі читалась тривога. — Що з тобою трапилось?

Мабуть, я мала гірший вигляд, ніж мені здавалось.

— Нічого, тату. Я… просто поговорила з Джейкобом про… деякі речі. Це було важко. Але зі мною все гаразд.

Його тривога почала стихати, їй на зміну прийшов осуд.

— Це справді був найкращий час для таких розмов? — спитав він.

— Мабуть, ні, тату, але в мене не було іншого вибору — і прийшов час його робити… Іноді трапляється так, що досягти компромісу неможливо.

Він повільно похитав головою.

— Як він тримався?

Я не відповіла.

Чарлі з хвилину дивився мені в очі, а потім кивнув.

Вираз мого обличчя був красномовнішим, ніж будь-яка відповідь.

— Сподіваюсь, ти не зашкодила його одужанню.

— Він борець, він упорається, — пробурмотіла я.

Чарлі зітхнув.

Я відчувала, як мій самоконтроль тане.

— Я буду в своїй кімнаті, — сказала я Чарлі, звільняючись від його обіймів.

— Гаразд, — погодився він. Мабуть, побачив, як у моїх очах набрякають вологі краплі. Нічого не лякало Чарлі більше за мої сльози.

Засліплена сльозами, я рушила нагору. Тільки-но я опинилась у своїй кімнаті, то одразу схопилась за защіпку браслета, намагаючись розстібнути її тремтячими пальцями.