Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі

— Коли господиня тебе вб'є, Самюель з'їсть тебе.

— Якщо я сам не з'їм тебе раніше, — посміхнувся Річард. — Я дуже зголоднів. Може, я засмажу маленького Самюеля по дорозі.

Ненависть в очах Самюеля змінилася жахом.

— Будь ласка, не вбивай мене! Самюель проведе тебе до господині і красивої леді. Він обіцяє. — Він зробив кілька кроків, наскільки дозволяла мотузка. — Іди, Самюель, скоріше, — сказав він сам собі, намагаючись показати, що живий він корисніший. — Не треба смажити Самюеля… — Бурмотів він, поки вони йшли по стежці.

Річард погано уявляв собі, що за істота цей Самюель. Було в ньому щось знайоме і незрозуміле в той же час. Він був невисокий, але диявольськи сильний. У Річарда все ще боліло обличчя від удару його лапи, і боліла голова від ударів об землю. Йшов Самюель вперевалку, довгі передні лапи майже не торкалися землі. Він все бурмотів, що не хоче, щоб його з'їли. На ньому були тільки короткі штани на підтяжках. Ноги були такими ж непропорційно довгими, як і лапи. Живіт круглий. Чим він був наповнений, Річард міг тільки здогадуватися. Волосся на його тілі зовсім не було, а шкіра була такою блідою, наче він роками не бував на сонці. Час від часу Самюель хапав камінь або палицю і мукав: «М-моє! Дай!», ні до кого не звертаючись, але скоро втрачав інтерес до чергової знахідки і викидав її.

Річард йшов за ним, уважно стежачи і за «провідником», і за лісом. Він тривожився за Келен і злився на себе. Старина Джон, Калтроп, або як його там, вправно провів Річарда. Яким же дурнем він був! Він вляпався в цю історію тому, що хотів повірити, тому, що дуже хотів побачитися з Зеддом. Він же сам попереджав інших, що робити цього не можна. І попався, повідомивши чудовиську відомості, які воно потім повторювало як доказ. Злість на себе і сором мучили його.

«Люди вірять в те, у що хочуть вірити», — так говорив він Келен. Тепер він сам так вчинив, і ось Келен в полоні у відьми. Саме цього вона і боялася, і це сталося через його дурість і безтурботність. Схоже, завжди, коли він втрачає пильність, розплачується вона. «Якщо відьма заподіяла шкоду Келен, — поклявся він собі, — то відьма дізнається, що таке лють Шукача Істини». І він знову докорив собі. Не можна дозволяти люті засліплювати. Якби відьма хотіла вбити Келен, вона зробила б це на місці. Однак, Шота забрала її в землю Агад, навіщо?

Можливо, як сказав цей Самюель, щоб погратися з нею…

Річард постарався прогнати ці думки. Ні, це він потрібен відьмі, а не Келен. Можливо, і Калтроп зник так швидко тому, що відьма злякала його?

Вони досягли знайомої розвилки. Самюель відразу пішов по лівій стежці. Темніло, але він не збавляв крок. Стежка стала круто підніматися вгору, і незабаром вони вийшли з лісу. Річард побачив, що стежка, оточена кам'яними брилами, веде в гори, до загострених засніжених піків.

У місячному світлі Річард розрізнив на снігу дві пари слідів і впізнав сліди Келен. «Значить, жива», — радісно подумав він. Мабуть, Шота не збирається її вбивати. Поки що, в усякому разі. Вони добралися до краю гірських снігів, що лежали товстим вологим шаром, так що йти було важко. Річард зрозумів, що не будь з ним цього Самюеля, який знав перевал, йому довелося б добиратися до мети кілька днів. Холодний вітер дув в проміжках між скелями, несучи білі хмаринки дихання в морозному повітрі. Самюель тремтів від холоду. Річард надів плащ, потім витягнув з мішка, що ніс Самюель, плащ Келен. Самюель запхикав.

— Це плащ красивої леді. Можеш надіти його поки, щоб зігрітися.

Самюель схопив плащ.

— Дай! М-моє!

— Якщо будеш так себе вести, я не дозволю тобі надіти його.

Річард натягнув мотузку і вирвав у нього плащ.

— Будь ласка, — заплакав той, — Самюелю холодно. Можна надіти плащ красивої леді?

Річард повернув плащ. Тепер «супутник» узяв плащ спокійно і накинув на плечі.

Річард, дивлячись на маленьку істоту, відчував, як по шкірі пробігають мурашки. Він дістав шматок коржа з тави і почав їсти на ходу. Самюель жадібними очима дивився через плече, як Річард їсть. Це було нестерпно, він відламав шматочок і дав Самюелю. Той простягнув лапу:

— Дай сюди. М-моє!

Річард відвів руку з хлібом. Жовті очі дивилися на нього благально.

— Будь ласка!

Річард повернув хліб в жадібні лапи Самюеля.

Самюель майже не розмовляв, поки вони брели по снігу. Хліб він проковтнув відразу. Річард розумів, що при першій же можливості «супутник» перегризе йому горло. Цьому хижаку невідоме почутя вдячності.

— Самюель, навіщо Шота тримає тебе?

Він озирнувся на Річарда з дещо спантеличеним виглядом.

— Самюель — супутник.

— А твоя господиня не розсердиться, що ти привів мене до неї?

Самюель видав булькаючий звук, мабуть, засміявся.

— Господиня не боїться Шукача Істини.

Перед світанком, перш ніж спуститися в темний ліс, Самюель показав лапою вниз і усміхнувся:

— Земля Агад. Господиня.

У лісі було жарко і задушливо. Річард зняв плащ і прибрав в мішок, а потім запхав плащ Келен в її мішок. Самюель не заперечував. Він повеселішав і відчув себе впевненіше, повертаючись у свою знайому обстановку. Річард робив вигляд, що знає дорогу. Він не хотів дати «супутнику» зрозуміти, що майже нічого не бачить в темній хащі. Самюель, сам того не знаючи, вів Річарда, як поводир — Сліпого. Він біг підтюпцем, ніби навкруги було світло, а коли повертався, жовті очі світилися, як ліхтарі. Коли промені сонця, яке нарешті зійшло, пробилися в гущавину, Річард зауважив величезні дерева, землю, вкриту мохом, місцями заболочену, і випаровування, що піднімалися над темною стоячою водою. Чиїсь очі стежили за ними з темряви. Глухі звуки лунали в тумані. Він ступав обережно, намагаючись не спіткнутися об переплетене коріння. Місця ці трохи нагадували Похмурі болота, по крайній мірі смерділо так само.

— Далеко ще?

— Вже близько, — посміхнувся Самюель.

Річард натягнув мотузку.

— Пам'ятай, якщо щось не так, ти помреш першим.

Посмішка зникла з безкровних губ «супутника».

Тут і там в бруді Річард бачив ті ж сліди, що і на снігу. Келен проходила тут. Темні постаті слідували за ним, тримаючись в тіні, в заростях чагарника, іноді підвиваючи і повискуючи. Річарда турбувало, чи є тут ще тварюки, схожі на Самюеля або гірші. Були й такі, які переміщалися по верхівках дерев, незримі для них. Як не підбадьорював себе Річард, він відчував, що мимоволі здригається.

Самюель повернув зі стежки біля низького товстого дерева зі звивистими корінням.

— Що ти робиш? — Запитав Річард, ривком змусивши його зупинитися.

— Сторож, — посміхнувся Самюель. Він підняв товсту палицю і, розмахнувшись, кинув її в корені. Коріння витягнулися, захопили палицю і затягли під дерево. Річард почув, як палиця тріснула. Самюель захихикав.

Коли сонце піднялося вище, в Агаденському лісі стало навіть темніше. Мертві гілки спліталися у височині, шлях раз у раз застилало туманом. Іноді Річард навіть не бачив Самюеля. Але він постійно чув, як хтось шкребеться, свистить, цокає, дряпає кігтями землю, а хто — не було видно. Часом повз них проносилися невидимі в тумані тварюки.

Річард пам'ятав слова Келен: вони йшли на смерть. Він постарався не думати про це. Ще вона казала, що ніколи не бачила відьму, тільки чула про неї від інших. Але і цього було достатньо, щоб привести її в жах. Ніхто з тих, хто потрапили сюди не повертався назад. Навіть Чарівник, говорила Келен, не піде в землю Агад. Але все ж вона знала про Шоті з других рук. Може люди просто перебільшують. Він оглянув зловісний ліс. А може, й ні.

Попереду, за густими деревами, виднілося світло, сонячне світло, і чувся шум води. Далі ставало все світліше. І ось вони дійшли до узлісся похмурого лісу. Стежка скінчилася. Самюель радісно захихотів.

Перед ними простягалася велика долина, повна світла і зелені, оточена величезними загостреними горами. Серед золотистих лугів стояли в пишному осінньому вбранні дуби, буки, клени. Кордон лісу і долини нагадував кордон ночі і дня. Зі скель з ревом кидався вниз гірський потік, розбиваючись на кілька струмків. Звідти долітали бризки, освіжаючі лице.