Назустріч сунув чималий гурт шахтарів, декотрі в робах і неодмиті, поспішали, мабуть, на пиво, яке й на знаменитій «Кочегарці» — не щодня. Це Лук'ян зрозумів по тону переднього:
— Качають пиво?
— Качають…
— Красота!
Було їх чоловік дванадцять чи й більше, всією бригадою, прикинув Лук'ян, чимало у ній вже літніх, міцних, як старі корчаки, лиш очі сяють на тих обличчях молодо. Є і в Вавилоні такі вічні обличчя, що далі не старіють. Ледве одважився, а все ж зупинив останнього, що відстав перед порогом, обтрушував віничком пилюку з чобіт. Підвів на Лук'яна лагідні сірі очі, вислухав. Є такий вибійник, є. Це на п'ятій дільниці, у бригаді Цехмістрова, здається, Максима, точно не знав імені бригадира. Вихід у них за копром, біля лазень. Там ворота, в які веде вузькоколійка. Це далеченько. І в них ось–ось буде перезмінка. А найкраще зайти йому до шахтоуправління і там довідатись, там усе про кожного знають. А прибув Іван чи не з Донтопу, є така шахта за Харцизьком, прибув недавно, то живе, напевне, або ж у Шанхаї, або на Собачівці, з хатами тут завше скрута. Колись усі вони тут пройшли через Шанхай — цю ще бельгійську спадщину. Шахти ростуть, народ прибуває, от і доводиться поки що жити в тисняві, що вдієш. Старий ніби посвячував новачка у ті труднощі, які можуть його тут спіткати (чи не місцевкомівець?). Якщо й так, то звідки–бо знати йому, що перед ним сам голова Вавилонської сільради — при хаті, при саду й при всіх статках, дарма що прибув сюди з лозовим кошиком. Вже якби він сюди назавше, то Фабіян змайстрував би для нього дещо міцніше й удатніше. Виходили шахтоуправлінці, то Лук'ян ще й тому заквапився, щиро подякував старому, вибрався на дорогу до копрів. Наддав кроку, щоб не спізнитись.
Біля самої дільниці його обігнала чорна «емка», за кермом сидів «директор» у солом'яному брилі, й через те Лук'ян ледве впізнав його, коли озирнувся на сигнал, а поруч отой, що пив пиво, у синій спецівці, зараз був у кашкеті. Перемовились про нього, певна річ, але не зупинились. За старими копрами «емка» круто повернула правобіч, підняла хвіст пилюки. Котрий же з них директор? А втім, це вже не мало для нього ніякого значення. Так людина вигадає собі якусь непотрібну задачку і б'ється над нею бозна й навіщо, а тут треба готувати себе до зустрічі з братом…
З брязкотом розчинилися металеві ворота до штольні, то Лук'ян з дивним трепетом підступився ближче до них, зазирнув до підземелля, висвітленого так, що хоч голки збирай, та все у якихось фантастичних забудовах. З тунелю виткнувся поїздок з вугіллям, Лук'ян не міг збагнути, яка сила штовхала його сюди, аж доки не вгледів жінку, яка, стоячи за останньою вагонеткою, правила тим поїздом, гукнула йому: «Гей, там, з кошиком!» («Прокляття якесь із цим кошиком», — подумав Лук'ян). Поїздок вибіг, добрий десяток вагонеток, вщерть заповнених отим мінералом, про який так гарно сказано в їдальні (потім Лук'ян довідався, що слова ті належали російському гірничому інженерові П. Горлову, який заснував тут перші шахти, й від нього походить і назва самої Горлівки), а вже за ним, за тим скарбом, який заіскрився гранями, вперше уздрівши сонце, неквапом, сповнені якоїсь демонської сили і віри в себе, ішли люди в гофрованих каскетах, з погаслими ліхтариками на грудях, з відбійними молотками на плечах — їхні кроки ніби сповнили гулом все підземелля. Виходили мовчазні, чорні, строгі, а вийшовши, одні зривали з голів каскети, здіймали руки, наче збиралися летіти, раділи сонцю й білому світові; інші, курії, прямо тут, побіля воріт, звільнялись від інструменту й, збираючись у гуртки, похапці закурювали, гомоніли, жартували, сміялись; від одного з тих гуртків до Лук'яна долинув наче знайомий сміх. Данько! Проштовхався до того гуртка, Данька там не було, то довідався про бригаду Цехмістрова. «Цехмістров? Це на якій лаві?» — «На третій, третій». — «Тоді вони ще не вийшли. У них сьогодні велетенська кобила» [23]. — «Зараз вийдуть…» — «З кобилою?» — запитав Лук'ян. І знову отой, наче Даньків, сміх. Сміявся молодий кремезний шахтар, зуби у нього білі–білі. Лук'ян, знічений тим сміхом, знову вернувся до воріт, став чекати.
Йдуть. По троє, по четверо, і без ніякої тобі кобили, певна річ, і знову луна від кроків, і висвічені мовчазні постаті. Якимсь незбагненним чуттям Лук'ян відгадав, хто між них Цехмістров, і ледь той вийшов з воріт, звернувся до нього:
— Ви товариш Цехмістров?
— Я. А що? В бригаду?.. — зміряв очима незнайомця.
— Ні–ні… Мені Івана… Івана Голоту.
— Кого–кого йому? — не розчув котрийсь із шахтарів, що підійшли до гурту. Лук'ян озирнувся: здається, впізнав Вазоєва. По очах. Скільки–бо раз дивився на нього у «Вістях», розглядаючи Данька. Вазоєв високий, розважливий, поставив відбійного молотка під стіну, дістав зі спецівки цигарки, попрохав вогню у Цехмістрова.
— До Івана приїхав, — сказав Цехмістров. — А його вже скільки, як нема?
«Чи вже ж загинув?» — зойкнуло в душі.
— А вже місяць…
«Саме так, більше місяця, як прийшли у Вавилон “Вісті”», — прикинув Лук'ян.
— Розрахувався. Не дали йому квартири на цей раз, то образився і поїхав. Гарний був шахтар, — продовжував Цехмістров. — На кострах [24] стояв, грався зі смертю. А потім у нашій упряжці…
— І далеко поїхав? — то вже Лук'ян, зітхнувши з полегшенням.
— Донбас великий, не тільки світу, що «Кочегарка». А міг і на Кузбас податися. — Цехмістров рушив з подвір'я, і всі за ним.
— Міг… — підтвердив Вазоєв, який, напевно, був до нього ближче за інших. «Даньків товариш», — подумав про нього Лук'ян. — Сім'я ще, мабуть, тут, якщо не відправив у Татарбунари.
— У які Татарбунари? — мимоволі зупинився Лук'ян.
— А вони обоє з Татарбунар. І він, і жінка. Тут татарбунарських повно. Ще з дев'ятсот п'ятого, як розбіглися після повстання. От він до них і приїхав, на Донтоп, а потім сюди. Там, на Донтопі, у нього загинув товариш, то він і поміняв шахту. Вразливий був…
«Данько не з тих. Той шахти не залишить тільки через те, що в ній загинув товариш…» — намагався Лук'ян якось зв'язати нитки своїх сумнівів, що так переснувались під враженням щойно почутого. Повернувся думкою до Явтушка, до «Вістей», врешті, до своєї мандрівки сюди. Стоклятий Явтушок: отак переконати його і весь Вавилон, що то Данько. Але ж яка неймовірна схожість! В очах, у посмішці, у поставі голови, не кажучи вже по вуха. Колись Данька дражнили на Вавилоні — Вухань. Данько спекався того прізвиська аж як відпустив бороду, вже парубком.
— А ти хто йому будеш? Не з Донтопу, бува?
— Ні, я не з Донтопу… Я з іншої сторони…
— А хто, хто? — наполягав Вазоєв.
— Тепер вже ніхто… якщо… Це, брат, ціла історія. — Подумав про себе: вавилонська при тому. Про це, дорогий Вазоєв, у двох словах не розкажеш. Якось затишно стало йому з цим Вазоєвим, а може, спокійніше зробилося на душі, що десь на світі справдешній Іван Голота з Татарбунар, з коріння татарбунарського (Лук'ян ще коли чув про Татарбунари!) [25], а Данько десь живе тут сам собою, Даньком Соколюком, покутує потайки своє минуле, очищається, обновлюється і, може, зараз десь також стоїть на кострах, грається зі смертю. Адже ж всі ці прийшли сюди не з примусу, а з власної волі, прийшли будувати державу на цій «Кочегарці».
— Навіщо так — «ніхто»? — заспокоїв його Вазоєв. — «Кочегарка», як Вавилон (Лук'ян мимоволі сіпнувся од того слова), тут усе міняється, гуртується, сплавляється, хтось іде, хтось приходить, а хто відсівається назавжди. Ізотова нашого бачив?
— Бачив директора вашого…
— Був у нього?
— Обідав з ним…
— Ого! Чоловік гарний, був другом Серго! Все може, «Кочегарка» тримається на Ізотових. На нас… На таких, як Цехмістров. Колись наймитував у Волновасі. Поневірявся у непманів. А зараз — гроза «Кочегарки». За Івана видав самому директору… Пласт нюхом чує. Бачить усі таємниці під землею. Це, щоб ви знали, талант, хист… Отож і Іван був такий. Через те й образа. — Зупинився: — А може, й справді Люба ще тут?..
