Алден оступається назад, на Джину Буффаліно, вони обоє завалилися б, якби не Петра Ширлз, дебела жіночка, котра підперла їх собою. Лице в Алдена не сердите, лише здивоване.
— Жінка послала мене по консерви, — пояснює він Петрі.
Серед натовпу шириться гомін. Не злостивий, поки ще ні. Люди прийшли купити харчів, і харчі всередині є, але двері замкнені. А тут чоловіка штовхають, та ще й якийсь шкільний недоук, котрий лише на минулому тижні був автослюсарем.
Джина вдивляється в Картера, Мела і Френка Делессепса. Показує пальцем.
— Це ж саме ті хлопці, котрі її зґвалтували! — каже вона своїй подружці Герріет, не притишуючи голосу. — Це ті хлопці, котрі зґвалтували Саммі Буші!
З обличчя Мела зникає усмішка, його покинула охота заїготіти.
— Заткни пельку, — кидає він.
До натовпу під'їжджають Рікі й Рендол Кіл'яни на своєму «Шевроле-Каньйоні» [271]. Неподалік з'являється Сем Вердро, він підходить пішки, звісно; право кермувати машиною Сем назавжди втратив ще в 2007-му.
Джина відступає на крок, не відриваючи від Мела своїх широко розплющених очей. Поряд з нею недолуго перетоптується Алден Дінсмор, немов якийсь фермер-робот із напівживим акумулятором.
— То ви, хлопці, шо, типу поліція? Не-зле?
— Оте, про зґвалтування, то чисто брехні тієї курви, — говорить Френк. — А ти краще припини розпатякувати на цю тему, поки не заарештували за порушення спокою.
— Точно, бля, — встряє Джорджія. Вона підсунулася трохи ближче до Картера. Він її ігнорує. Він спостерігає за юрбою. Це таки вже воно. Якщо згуртувалося п'ятдесят душ, то це вже юрба. А й ще ж підходять. Картеру не вистачає його пістолета. Йому не подобається ця ворожість у їхніх очах.
Велма Вінтер, котра керувала «Брауні» (поки крамницю не закрили), прибуває разом з Томмі й Віллою Андерсонами. Велма дорідна, дужа жінка, що зачісує волосся на манер Боббі Даріна [272] і виглядає так, що могла б стати войовничою королевою народу Дайків [273], хоча вона вже поховала двох чоловіків і за тим баляндрясовим столом, що стоїть в кутку «Шипшини», можна почути, ніби вона затрахала їх на смерть, а тепер шукає собі третю жертву в «Діппері», щосереди, коли там улаштовують караоке в стилі кантрі й, отже, збирається дорослий народ. Зараз вона дибиться перед Картером, уперши собі кулаки в м'ясисті стегна.
— Закрито, кажете? — питається вона діловим тоном. — Нумо, давайте подивимося ваш документ.
Картер розгублений, а власна розгубленість його завжди бісить.
— Відійди назад, курво, мені не потрібен ніякий документ. Шеф прислав нас сюди. Так наказали виборні. Тут буде продуктова база.
— Розподіл? Ти це хочеш сказати? — пхекає вона. — Не буде карткової системи в моєму місті! — Вона протискується між Мелом і Френком і починає гатити в двері. — Відчиняйте! Зараз же відчиняйте, ви там!
— Не всі дома, — каже Френкі. — Краще тобі припинити це діло.
Але Ерні Келверт ще не пішов. Він спускається по трапу для завантаження борошна-макаронів-цукру. Його бачить Велма і починає ще дужче гатити в двері.
— Відчиняй, Ерні! Відчиняй!
— Відчиняй! — підтримують її голоси з натовпу.
Френк кидає погляд на Мела й киває. Разом вони хапають Велму й, напружуючи м'язи, тягнуть усі її двісті фунтів ваги геть від дверей. Джорджія Руа відвернулася й махає Ерні, щоб зник. Ерні на це не зважає. От тупий, бля, так і стоїть, де стояв.
— Відчиняй! — скандує Велма. — Відчиняй! Відчиняй!
До неї приєднуються Томмі з Віллою. А там і Білл Вікер, поштар. І Лісса також, обличчя в неї сяє — все життя вона мріяла опинитися серед учасників спонтанної демонстрації, і ось він, її останній шанс. Вона здіймає свій кулачок і починає трясти ним в такт — два коротких рухи на від-чи і один довгий на няй. Решта слідують її прикладу. Відчиняй перетворюється на Від-чи НЯЙ! Від-чи НЯЙ! Тепер уже всі сіпають кулаками в цьому дводольному ритмі на дві восьмі з чвертю — може, сімдесят чоловік, а може, й вісімдесят, і нові прибувають безупинно. Нещільна голуба шеренга перед маркетом здається ще тоншою. Четверо молодших копів просять очима у Фредді Дентона ідей, але у Фредді нема ніяких ідей.
Проте він має пістолет. «Взяв би ти, та й вистрелив у повітря, та якомога скоріше, лисий, — думає Картер, — бо ці люди нас ось-ось розтопчуть».
Ще двоє копів — Руперт Ліббі й Тобі Велан — їдуть сюди по Мейн-стрит з дільниці (де вони пили каву й дивилися Сі-Ен-Ен), обганяючи Джулію Шамвей, котра тюпає в тому ж напрямку з камерою на плечі.
Джекі Веттінгтон і Генрі Моррісон також вирушають до супермаркету, але тут крекче рація в Генрі на поясі. Це шеф Рендолф, він каже, що Джекі з Генрі мусять залишатися на своєму посту біля «Палива & Бакалії».
— Але ми чули… — починає Генрі.
— Виконуйте, що вам наказано, — перебиває Рендолф, не уточнюючи, що він лише передавач наказів — від деякої вищої інстанції, як ведеться.
— Відчиняй! Відчиняй! Відчиняй! — потужно салютує кулаками в теплому повітрі юрба. Ще побоюючись, але також уже потрохи збуджуючись. Входячи в раж. Аби побачив їх Майстер Буші, вирішив би, що це гурт учаділих наркопочатківців, яким для акомпанементу й повноти картини не вистачає лише котроїсь із мелодій «Вдячних мертвяків» [274].
Крізь натовп пробираються брати Кіл'яни й Сем Вердро. Вони теж скандують — не заради маскування, а просто тому, що важко опиратися непереборній вібрації, котра перетворює натовп у зграю, — але кулаками не трусять; їм ще роботу робити. Ніхто не звертає на них ніякої уваги. Пізніше хіба декілька чоловік зможуть пригадати, що вони їх там взагалі бачили.
Медичка Джинні Томлінсон також пробирається крізь натовп. Вона прийшла сюди сказати дівчатам, що вони потрібні в лікарні; з'явилися нові пацієнти, і в одного з них серйозний випадок. Це Ванда Крамлі зі Східного Честера. Крамлі — сусіди Евансів, їхні обійстя неподалік від межі з Моттоном. Прийшовши сьогодні вранці перевірити, як там Джек, Ванда знайшла його мертвим за якихось двадцять футів від того місця, де Купол відрізав руку його дружині. Джек лежав розпластаний горілиць, поряд з ним пляшка і мозок підсихає на траві. Ванда з плачем побігла назад до своєї хати, гукаючи на ім'я чоловіка, але не встигла вона туди дістатися, як її підкосив інфаркт. Венделу Крамлі пощастило, що не розбив свого маленького фургончика «Субару» по дорозі до шпиталю — він мчав зі швидкістю 80 миль ледь не всю дорогу. Зараз біля Ванди чергує Расті, але Джинні не дуже вірить, щоб Ванді — п'ятдесят років, зайва вага, безперервно курить усе життя — вдалося виборсатися.
— Дівчата, — зве вона. — Ви нам потрібні в лікарні.
— Місіс Томлінсон, оце вони, ті самі! — кричить Джина. Вона змушена кричати, щоб бути почутою серед скандуючого натовпу. Вона показує пальцем на копів і починає плакати — почасти від страху, почасти від утоми, але головним чином від гніву. — Ось, це вони її зґвалтували!
Тут уже й Джинні звертає увагу на лиця копів у формі і розуміє, що Джина має рацію. Джинні Томлінсон, на відміну від Пайпер Ліббі, не страждає на напади дикої люті, але вона теж має запальний характер і тут спрацьовує ще один, додатковий фактор: на відміну від Пайпер, Джинні бачила Буші без трусів. Вагіна рвана й розпухла. Величезні синці на стегнах, котрих не було видно, поки не змили кров. Так багато крові.
Джинні забуває про те, що дівчат чекають у шпиталі. Вона забуває про те, що треба було б витягти їх з цієї небезпечної, розхитаної ситуації. Вона навіть забуває про Ванду Крамлі з її інфарктом. Вона кидається вперед, ліктем відпихаючи когось зі свого шляху (це Брюс Ярдлі, касир, котрий також приторговує наркотою, він трясе кулаком разом з усім людом), наближаючись до Мела з Франком. Обидва задивилися на дедалі більш нависніючий натовп і не помічають її наближення.
