Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен

Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 179

Катберте, через три тижні все скінчиться. Якби ж то я міг тобі це сказати.

Думка, що сяйнула йому слідом за цією, була вражаюче простою: «То скажи».

Проте він не міг. Чому він стримувався, не радився з друзями? З якою метою? Він був сліпий? О боги, сліпий?

— Привіт, Берте, — сказав він, — гарно покатав…

— Так, дуже гарно, з користю. Вийди-но надвір. Хочу тобі щось показати.

Роландові дедалі менше подобалися веселі вогники в очах Берта, проте він поклав карти на стіл і підвівся.

Алан потягнув його за рукав.

— Ні! — тихо, в паніці проказав він. — Чи ти не бачиш, яке в нього обличчя?

— Бачу, — сказав Роланд. І відчув, як серце охоплює смуток.

Поки він повільно йшов до друга, котрий більше не нагадував друга, вперше за весь час йому спало на думку, що він приймав рішення в стані, наближеному до сп’яніння. А чи справді він приймав рішення? Тепер він у цьому не був упевнений.

— Що ти хочеш мені показати, Берте?

— Щось чудесне, — сказав Берт і розсміявся. Сміх із нотками ненависті. Можливо, вбивчий. — Тобі треба на це подивитися. Я впевнений.

— Берте, та що з тобою таке? — спитав Алан.

— Що зі мною? Зі мною нічого, Алане, я щасливий, як квітка на сонці, як бджілка на квітці, як рибка в морі, — і, повертаючись, щоб вийти у двері, він знову розсміявся.

— Не ходи з ним, — сказав Алан. — Він збожеволів.

— Якщо наше братство розпалося, в нас нема шансів вибратися з Меджису живими, — сказав Роланд. — Тому я радше загину від руки друга, ніж ворога.

І вийшов надвір. Трохи повагавшись, Алан рушив слідом. На обличчі в нього було написано, що він нещасний до глибини душі.

Мисливець зник, а лик Демона ще не проступив, проте в небі розсипалися міріади зірок, і їхнього світла цілком вистачало для того, щоб бачити. Катбертів кінь, досі не розсідланий, був прив’язаний до конов’язі. Квадрат запорошеного подвір’я блищав, як почорніле срібло.

— Що таке? — спитав Роланд. Вони обидва були без револьверів. Хоч щось у цьому всьому було позитивне. — Що ти хотів мені показати?

— Це тут, — Катберт зупинився посередині між бараком і обвугленими рештками садиби. Він дуже впевнено кудись показував, але Роланд не бачив нічого надзвичайного. Підійшовши до Катберта, він поглянув униз.

— Не бачу…

У голові спалахнули мільярди зірок — то Катберт щосили вгатив його кулаком у підборіддя. За все життя то був перший раз (крім як у дитячих іграх), коли Берт підняв на нього руку. Роланд не знепритомнів, але контроль над ногами й руками втратив. Вони наче стали чужими, м’якими, як кінцівки ганчіркової ляльки. Роланд повалився на спину. Зорі якось дивно рухалися, описували дуги й залишали позаду молочно-білі сліди. У вухах нестерпно дзвеніло.

Десь віддалік кричав Алан:

— Ти здурів! Кретин! Бовдур!

Надлюдським зусиллям волі Роланд спромігся повернути голову. Побачив, що Алан хотів прийти йому на допомогу, але Катберт, котрий уже не всміхався, відштовхнув його.

— Це наші справи, Алане, не втручайся.

— Це був підлий удар, ти гад! — розгнівити Алана було важко, але тепер він гнівався, і гнів його був таким сильним, що Катберт міг пошкодувати. «Треба підвестися, — подумав Роланд. — Треба стати між ними, поки не трапилося щось гірше». І він кволо повів руками й ногами на землі.

— Так, бо він з нами теж учинив підло, — сказав Катберт, — а я лише йому повернув підлість. — Він подивився вниз. — Це все, що я хотів тобі показати, Роланде. Цей клапоть землі. Цей пил, в якому ти лежиш. Гарно його розпробуй. Може, це поверне тебе до тями.

Тепер хвиля гніву почала наростати і в Роланді. Він відчув, як потроху просочується в думки холод, спробував йому протистояти і зрозумів, що програє. Ніщо вже не мало значення — ні Джонас, ні цистерни на Ситго, ні змова щодо постачання запасів, яку вони викрили. Скоро й Альянс, і ка-тет, який він всіма правдами й неправдами намагався зберегти, перестануть бодай щось важити.

Занімілість потроху покидала кінцівки, й Роланд сів. Спокійно глянув знизу вгору на Берта, тримаючи руки на землі. В його очах переливалося сяйво зірок.

— Я люблю тебе, Катберте, проте непокори й нападів ревнощів не потерплю. Якби я відплатив тобі за все, то тебе довелося би по шматках збирати. Тож я відплачу тобі лише за те, що ти мене вдарив зненацька.

— Еге ж, хлопче, ти це можеш, — сказав Катберт, переходячи на гембрійську говірку. — Але спершу глянь-но ось на це. — І мало не з презирством кинув йому складений аркуш паперу. Лист вдарився об Роландові груди й упав на коліна.

Роланд підняв його, відчуваючи, що лють помалу вгамовується.

— Що це таке?

— Розгорни, й побачиш. Зірки світять яскраво, зможеш прочитати.

Повільно, занімілими пальцями, Роланд розгорнув аркуш паперу і прочитав записку.

Перечитав двічі. Вдруге читати було важче, бо затремтіли руки. Подумки він побачив усі ті місцини, де вони зустрічалися з Сюзен: елінг, хижу, хатину — в іншому світлі. Хтось їх бачив. А він же вважав її й себе такими розумними. Був такий упевнений в тому, що жодна жива душа не знає про їхні зустрічі. А тим часом хтось постійно за ними стежив. Сюзен казала правду. Хтось їх бачив.

Я поставив на карту все. Її життя і наші.

Перекажи йому мої слова про двері до пекла.

І голос Сюзен: «Ка — як буревій… якщо ти кохаєш мене, то кохай».

І він кохав, по-юнацькому самовпевнений, вважаючи, що все буде добре, адже (так, в глибині душі він у це вірив) він — це він, і ка має прислужувати його коханню.

— Я йолоп, — голос Роланда тремтів, як і його руки.

— Так, це правда, — сказав Катберт. — Ти йолоп. — Він опустився перед Роландом на коліна. — Якщо ти досі хочеш мене вдарити, то бий. Бий щосили і що стане сил. Я не відбиватимуся. Я зробив усе, що міг, аби ти прокинувся і згадав про свої обов’язки. Якщо ти захочеш спати далі, най буде так. Хай там що, я все одно тебе люблю. — Берт поклав руки на плечі друга і поцілував його в щоку.

І Роланд розплакався. Частково то були сльози вдячності, проте здебільшого їх спричинили сором і збентеження. Десь у надрах свідомості якесь його темне «я» навіть ненавиділо Катберта і в майбутньому продовжувало ненавидіти — ще більше за поцілунок, ніж за несподіваний удар в щелепу, більше за прощення, ніж за те, що Катберт розкрив йому очі.

Він звівся на ноги з листом у брудній руці. Другою рукою марно силкувався стерти сльози, та лише розмазував по щоках бруд, залишаючи на них темні вологі патьоки. Він заточився, і Катберт подав йому руку, щоб допомогти втримати рівновагу, але Роланд так сердито відштовхнув його, що Катберт упав би сам, якби Алан не підхопив його за плечі.

А тоді Роланд знову повільно опустився на землю. Цього разу — перед Катбертом. Він підняв руки й опустив голову.

— Роланде, ні! — закричав Катберт.

— Так, — сказав Роланд. — Я забув лице свого батька і благаю твого прощення.

— Так, добре, заради богів, так! — голос у Катберта звучав так, наче його самого душили сльози. — Тільки… будь ласка, підведися! В мене серце розривається, коли я бачу тебе таким!

«У мене теж, — подумав Роланд. — Яке приниження. Але ж я сам винен, чи не так? Сам винен, що стою тепер тут, на цьому темному подвір’ї, що в мене розколюється голова, а в душі пекучий сором і страх. Це моя провина, я отримав те, на що заслуговую».

Вони допомогли йому підвестися, і Роланд не опирався.

— Непоганий удар лівою, Берте, — сказав він майже звичайним голосом.

— Лише тоді, коли жертва нічого не підозрює, — відповів Катберт.

— Цей лист… звідки він у тебе?

Катберт розповів, як зустрів Шимі, котрий брів, похнюпивши носа, і наче чекав, коли втрутиться ка… і ка втрутилося — в особі «Артура Гіта».

— Од відьми, — задумливо протягнув Роланд. — Але як вона дізналася? Вона ж ніколи не покидає Коосу. Так запевняла Сюзен.

Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 179