Князь Кий - Малик Владимир Кириллович

Ознакомительная версия. Доступно 12 страниц из 60

— Схоже, що так.

— Ми привезли полоненого гунна, князю, — отроки взяли в полі, коли рятували улицького князя з сім'єю… Може, розв'язати йому язика? Він знає багато…

Князь Божедар тільки тепер повільно скосив очі на гунна і довго мовчки дивився на нього. Києві, котрий тим часом уважно розглядав князя, здалося, що у старого пробудилася при цьому якась зацікавленість, ніби спалахнула в пам'яті іскра давно відшумілого життя.

— Запитай, Чорний Вепре, як звати його і гуннського кагана, — повернувся до молодшого сина князь.

Чорний Вепр швидко й голосно заговорив погуннськи. Почувши рідну мову, гунн спочатку витріщився на молодого княжича, а потім щось коротко відповів.

— Що він каже? — спитав нетерпляче князь.

— Він каже, що його звати Креком, а каганом у них справді син Аттіли Ернак…

— Ернак? Я його пам'ятаю… Які ж його наміри?

Гунн наїжачився, втягнув голову в плечі і, похмуро бликаючи спідлоба, кинув крізь зуби кілька слів.

— Крек відмовляється відповідати на такі запитання. Каже: простому воїнові невідомі наміри кагана, — знову переклав Чорний Вепр.

— Скільки ж у Ернака воїв?

— Це знає один каган, — була коротка відповідь.

— Куди піде каган після битви з уличами?

— А це відомо одному Тенгріханові! — з викликом відповів Крек і криво усміхнувся кутиками уст.

Князь Божедар розгнівався.

— Низький рабе! Песе! Ось коли тобі засунуть за пазуху тліючу головешку, ти заговориш інакше і все розповіси! Подумай над цим, негіднику!.. Даю тобі на роздуми одну ніч! — і наказав синові: — Віддай його челяді — хай посадять у яму.

Чорний Вепр повів полоненого.

У світлиці запанувала тиша. Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя.

Коли повернувся Чорний Вепр, князь обвів потухлим поглядом присутніх, запитав:

— Що будемо робити?

— Зібрати весь полянський полк, князю, а в поле вислати сторожу з молодшої дружини, щоб стерегла гуннів, — твердо сказав Тур.

Чорний Вепр зневажливо хмикнув.

— Гм, ти так говориш, старійшино, ніби ворог уже стоїть на березі Росі.

Тур спокійно, з гідністю відповів:

— Я не знаю, княжичу, де він нині стоїть, і сторожа має нам сказати про це. Та коли гунни з'являться на Росі, а ми завчасно не зберемо рать, біда нам буде! — і, подумавши, додав: — Не завадило б нам послати слів до тиверців, до бужан, волинян, деревлян та сіверян. Об'єднати б наші сили — тоді й гунни були б не страшні!

— Ніби це так легко і просто зробити! — Чорний Вепр з викликом подивився на гостей.

Тур вражено здвигнув плечима і замовк. Сини насупилися.

Тут у розмову втрутився княжич Радогаст:

— Мені здається, звістка, привезена русами, така важлива, що легковажити нею не слід!.. Чи варто зараз посилати слів, як радить старійшина, не знаю. Треба подумати. А от сторожу в поле пошлемо негайно! І всіх полян оповістимо про загрозу… Заледве минуло двадцять чи двадцять п'ять літ, як ми звільнилися від гуннів. Боюсь, коли б вони не запрягли нас у ярмо знову. Ми не повинні, згорнувши руки, ждати, поки на нас нападуть! Треба ударити першими!

Чорний Вепр хрипко засміявся.

— Хаха, мій брат дуже войовничий!.. А з якими силами йти?.. В уличів, гадаю, воїв було не менше, ніж у нас, бо ж усім відомо, яке то багатолюдне плем'я. А де вони зараз? Розсіялися по степу, мов туман, лягли кістьми, а сам князь Добромир теж збирається до пращурів…

— Що ж ти радиш? Не розумію! — розсердився Радогаст. — То не віриш, що гунни близько, то сумніваєшся, чи варто запрошувати на допомогу сусідів, то не бажаєш посилати сторожу в степ… Що ж, по-твоєму, робити?

— Слати слів до Ернака!

— Щоо?

— Так, слати слів до Ернака! — твердо повторив Чорний Вепр. — І запевнити його, що ми, як і при Аттілі, будемо підкорятися гуннам і справно сплачувати данину!..

— У тебе боги відібрали розум, Вепре! — Радогаст схопився з лави. — У тобі заговорила гуннська кров!.. Тобі хочеться підкорятися Ернакові? Ну, й підкоряйся, будь ласка, але сам! А ми хочемо залишатися вільними людьми!

Чорний Вепр спалахнув, теж схопився на ноги і, мов молодий задерикуватий півень, став насупроти брата. Чорний чуб його настовбурчився, широкі ніздрі роздималися, а в очах заблискотіли злі вогники.

— Так, я гунн! Я внук великого Аттіли! У мені заговорила, як ти кажеш, гуннська кров! — він викидав слова, як каміння з пращі. — Ну, то й що?.. Хіба разом з тим я не княжич полянський? Хіба мені серце менше болітиме, коли проллється більше полянської крові, ніж гуннської?.. Мені жалко і тієї й другої… Ось чому я хотів би миром домовитись зі своїм вуйком Ернаком, щоб поляни мирно, спокійно сиділи на своїх місцях!

— І платили данину?

— Краще важка данина, ніж легка смерть!.. Крім того, ніхто зараз не може сказати, якою буде данина… Тож, гадаю, варто переговорити з Ернаком. Може, він зовсім не має наміру нападати на нас, а може, задовольниться нашими запевненнями, що ми, як і при Аттілі, ввійдемо в гуннський союз!

— Нізащо! Тільки не в гуннський союз! Ти не відаєш, що говориш, Вепре! — гнівно вигукнув Радогаст і стиснув перед своїм обличчям кулаки, мов захищаючись від брата.

Сварка, що раптово вибухнула між княжичами, страшенно вразила Тура і його синів. Подив, замішання, біль і гнів поперемінно відбивалися на їхніх обличчях. Ясно, що братів від рішучих дій стримує тільки присутність старого батька. А помре він — між ними відразу розгориться справжня війна. Що тоді буде з полянами?

Сварку припинив князь.

— Годі вам! — підвищив він голос. — Наслухався я вашого крику, тепер послухайте мене!.. Гадаю, поки гунни не перейшли Тікича, нам нема чого боятися їхнього нападу. А щоб не заскочили нас зненацька, пошлемо в степ сторожу. Хай отроки розімнуть коней та постріляють трохи дичини…

— Гаразд, отче, — схилили голови обидва княжичі, враз замовкнувши.

— Завтра гарненько полякайте гунна, щоб розповів усе, що знає… Треба розв'язати йому язика! По всьому видно, знає він більше, ніж каже… А мовчатиме — на кіл його!.. Та, думаю, заговорить… Тоді розпитайте все: і скільки війська в Ернака, і які його наміри, і що робиться в степу…

— Гаразд, отче, — знову покірно відгукнулися княжичі.

Князь Божедар повернувся до Тура.

— Дякую, друже, за важливу звістку… І за те, що своїх молодців привів до мене… А мої до тебе теж невдовзі нагрянуть… Пригостиш?

— А чого ж — пригощу, — приклав руку до грудей старійшина. — Хай приїздять — всім, що маю, привітаю… На Купайла хай приїздять — ждатиму…

Князь усміхнувся.

— От і добре, що на Купайла… Може, Чорний Вепр серед вашого роду уподобає собі яку дівчину та привезе мені невістку?.. Чув я, що в тебе, окрім синів, ще й дочка є, Туре, — чом би нам і не породичатися? Я буду радий, якщо ожениш у себе цього лобуря, а то зовсім від рук відбивається хлопець!..

— І я буду радий породичатися з тобою, князю, — мовив Тур. — Моя донька Либідь — славна дівчина: на весь рід — красуня…

— Чуєш, Веприку? — Князь повільно підняв зморшкувату висохлу руку і поплескав нею сина по передпліччю. — Привезеш мені невістку?.. Привези — хочу перед смертю побачити…

— Гаразд, отче, — покірно схилив свою чорночубу голову Чорний Вепр. — Якщо дівчина гарна, чому й не привезти…

— От і добре, — зрадів старий князь. — Домовилися… А тепер — до учти! Сонце сідає на захід — вечеряти пора…

Учту князь Божедар звелів відправляти не в хаті, а на високому шпилі Родня, порослому м'яким зеленим моріжком.

Тут було просторо й привільне. З трьох боків — стрімкі кручі. В ярах під ними — густі зарості лісу. О шую [15], на схід сонця, розкинувся широкий могутній Дніпро, а за ним, на тому боці, — безконечні луги, зелені бори і голуба далина. О десну — струмує, вливаючись у Дніпро, спокійна срібновода Рось. І тепле ласкаве сонце щедро поливає ту незбагненну красу своїм живодайним золотим промінням.