Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич

- Правда! - згодився Зiнько.

Не гаявшися й пiшли.

Увiйшовши троє товаришiв у вбогу хатку Грицькову, освiчену поганенькою тьмяною лампою на стiнi, побачили там усю сiм'ю. Четверо дiтей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидiв за столом. У хатi було нечепурне, сорочки на блiдих дiтях та на Грицьковi були чорнi, повмазуванi, а Грицькова жилетка - лата на латi. Сам Грицько, трохи вже згорблений вiд тяжкої працi, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою i з глибоко позападалими сiрими очима, здавався старiшим, нiж був справдi: не було ще йому й сорока рокiв, а видавалося, що мав їх iз пiвсотнi. Здавалося, мов щось пригнiчувало i цю тiсну хатку, i людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригнiченостi. Висока, гарна з себе й здорова, вона була i вбрана краще, i по хатi ходила, мов чужа, мов гiстя. Вона не любила Грицька i пiшла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так iзробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько i четверо галасливих дiтей очортiли вже їй без мiри,- якби могла, то й не зазирнула б сюди!

Привiталися гостi, посiдали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Вiн ходив до суддiв, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тiй десятинi. Дак суддi кажуть: "Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам i голову морочиш? От ти їм i пожалiйся!" Тепер вiн бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як iзможе.

- Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! - промовила Ївга неприхильне i мов радiючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лавi бiля мисника ложки i весь час, поки Грицько довго розповiдав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зiнька, блискаючи на його своїми смiлими звабливими очима,вiн-бо сидiв на лавi крайнiй, бiля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядiв, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, i їх очi ззирнулися.

- Знаєш ти там! - одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зiнька. Вiн їй подобався.

Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зiнька:

- Чом ти до нас нiколи не заходиш?

- Я? - спитав, трохи дивуючись, Зiнько.- Та так… дiла не було.

- Та ти ж так недалеко живеш,- казала вона так саме пiвголосом, мов спiваючи, а очi так i грали, так i променилися до Зiнька.- Близенько живеш… Заходь, то й менi веселiше буде.

- Добре! спасибi! - вiдказав Зiнько й зараз же пристав до гуртової розмови.

Грицько, розставляючи порепанi чорнi руки, казав:

- Я й сам бачу, якi вони дерилюди. За їми нiде правди не знайдеш. Нi до старшини, нi в суд - нiкуди.

- Отже, бачите, дядьку,- озвався Зiнько,- самi кажете, що через те нема й суду на ваших братiв, що й суддi на багатирський бiк хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в бiльшу силу вбитися. Бо тодi вони нас ще дужче в шори вiзьмуть, та ще й з усiх бокiв: i судом, i землею, i скотиною - всiм. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.

- Та я б i раднiший, дак же…- почав був Грицько, але Зiнько перепинив його:

- Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лиховi й запобiгти можна. От ми скинулись грiшми та й принесли вам двадцять карбованцiв. Вiзьмiть та й оддайте Денисовi,, а нам вернете по спромозi i без проценту.

Зiнько положив на стiл грошi. Грицько подивився на їх, помовчав.

- Дак як же це так,спитався нарештi,- через що ж це ви менi даєте грошi?

- Через те запомогу цюю вам подаємо,- вiдказав йому Карпо,- що як оддасте позичку свою Денисовi, то можна буде вам у громадi проти його ставати, щоб не попустити йому землi громадської.

- Так…- якимсь непевним голосом тяг Грицько.- А вам же та земля як: ви її самi, чи що, хочете купити?

- Та що це ви, дядьку? - скрикнув Васюта.- Хiба ж я вам не казав?

- Що казав, то казав… я й думав собi, що й справдi це аби тiльки Денисовi не дати… Ну, а тепер бачу, що ви й грошi приносите, то воно якось…

- Що - якось? - спитав Карпо, зовсiм уже сердитий.- 3 щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас iзводите, що, замiсто Дениса, хочемо лукавим способом громаду одурити! Самi не ходите, мабуть, у правдi, то праведного i на свiтi не хочете добачати. Мов i правди нi в кого нема - сама хапанина. Не терпить моя душа такого! Ходiть, братця, звiдси! Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих!

Карпо встав з лави та й хотiв уже був iти, але Зiнько його припинив:

- Стривай, брате! Ви, дядьку, справдi не гаразд кажете. Не про себе тут дбаємо, а про громаду. Та, коли хочете, й про себе: буде громадi легше жити - полегає й нам. Кожному поодинцi важко чогось домогтися, то треба гуртом. I що бiльший гурт буде, то легше доможемося. Через те й вам пособляємо до нашого гурту пристати. Вам це краще, та й нам, бо нашої сили побiльшає.

Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнiвний, ладен щохвилини вийти звiдси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз пiдвiв голову:

- Та невже це ви справдi, братики, за громаду?

- Тю на вас, дядьку, їй-бо! - гукнув Васюта.- Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти!

Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.

- Ну й добрий же ви народ! - скрикнув.- Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Менi аби з Денисових рук, а то я!.. Ну, зроду i не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли грошi, так i думав, що собi землю хочете. Аж ви, бачу… Спасибi ж вам, братики, таке, що й хто його зна яке!..

Пiсля цього всiм стало весело, почали говорити про те, як i що вони в громадi робитимуть та кого ще можна на свiй бiк прихилити!.. Ївга весь час сидiла в кiнцi лави, схилившись трохи на мисник, та дивилась на Зiнька.

Пiзно вернувся додому Зiнько й пiшов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пiшов був до хати i стрiв жiнку на порозi.

- А ти ще й досi не спиш?

- Та я була лягла оце зараз спати, та й устала,- боюся.

- Чого?

- Щось ходе в садку над рiчкою… Ще й учора нiби щось ходило,- так менi здалося… Та думала собi: то так учувається… А сьогоднi тiльки лягла, коли воно трiсь, трiсь у саду,- по сухих гiлках iде. Он, чуєш,знову.

Вони прислухались. Справдi чути було, що в саду щось є. Зiнько шепнув Гаїнцi, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався помiж деревами вниз, де чути було ходу. Нiч була не мiсячна, хоч i зоряна, i треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зiнько приглядавсь i нiчого не бачив. Коли враз почув, що затрiщав тин у той бiк, де був Струкiв садок. Глянув i побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з'явилася над плотом i зараз же шугнула вниз, у Струкiв садок.

- А хто там ходить? - гукнув Зiнько, але почув тiльки, як хтось швидко затупав ногами по той бiк тину.

Гаїнка спитала, як вiн вернувся:

- А що, бачив?

- Бачив,- щось у Струкiв садок плигнуло.

- А не пiзнав?

- Де ж там! Темно, та й здалека. I чого б тепер ходити? Сказати влiтку, дак хоч садовина, а тепер!..- дивувався Зiнько.

- Дак, може, на кого воно скидається? - допитувалася Гаїнка.

- Де ж там розбереш! Так, нагадало менi чогось Микиту Тонконоженка,мов такий здоровий, як вiн… да тiльки чого ж йому тут ходити? Хiба до якої Струкiвни?

- Ай справдi, може, до Струкiвни,- сказала Гаїнка й додала: - Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрiнешся з їм де на вулицi, то так на тебе гляне, що аж гидко.

- Не люблю й я його,- вiдказав Зiнько,- поганий парубок.

- I все як зострiнеться зо мною, то раз у раз словом займе, а я не люблю його й голосу. I очi в його якiсь такi, як… у Ївги!..

Зiньковi згадалися на мить Ївжинi очi - як вони на його сьогоднi блискали. Але зараз же й забув за iх, почавши розказувати Гаїнцi про те, що в їх було з Грицьком…

Проминуло ще кiлька день, i вже десятник ходив i загадував на недiлю в громаду. Лишилося нашому товариству тiльки три днi. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога бiльше людей до своїх думок.