Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею з’єднати.
А Хмельницький їм говорить:
«Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Чи правдива буде?..
Ото був собі господар,
Мав їдного сина,
І любив він його щиро -
Сказано, дитина…
Любив його, як дитину,
Годив, як паняті;
Але в того чоловіка
Був і вуж при хаті.
І, бувало, як дитина
За обід сідає,
В тую пору із-під печі
І вуж вилізає…
І що дитя йому кине,
Що само упаде,
Вуж полізе позбирає,
Вуж і тому радий!..
Але раз дитя почало
Із вужем дрочитись,
Дрочилося-дрочилося,
Далі стало битись.
Вуж до піни розізлився,
Укусив дитину;
Аж надходить і господар
В ту лиху годину…
Як ударив по вужеві,
То хвіст і остався,
А вуж, живий, та безхвостий,
У нору сховався…
Нема в хаті вже дитини,
І вужа не стало;
А тим часом господарство,
Як вода, спливало.
В рік ісплила вся маєтність,
Всі його пожитки,
Ба вже й на нім не осталось
Ні рубця, ні нитки.
Іде, бідний, до ворожки;
Світить вона свічі,
Посиділа-погадала,
Каже: «Чоловіче!
Мав-ись,- каже,- чоловіче,-
Ти вужа хатнього!
Все багатство, вся маєтность -
Все було від нього.
А як ти з ним посварився,
А може, й побився,
То ото ж ти через теє
Усього лишився!..»
Повертається господар
До своєї хати,
Прислонився коло печі
Та й став вужа звати…
Вилізає вуж безхвостий
Та й став говорити:
«Ні вже,- каже,- чоловіче,
Разом нам не жити!
Скілько ти на мене глянеш -
Зараз пригадаєш,
Що довіку через мене
Ти сина не маєш!
Скілько я на тебе гляну,
Зараз пригадаю,
Що довіку через тебе
Я хвоста не маю.
Буду тобі, чоловіче,
Все добро робити,
Але разом із тобою
Я не буду жити!..»
Отак воно, добрі люди!
Польща - то дитина,
Король польський - то господар,
А вуж - Україна!..»
