Твердиня - Кидрук Максим Иванович
Ознакомительная версия. Доступно 31 страниц из 151
Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в сухі не* кліпні очі японки, американця і росіянина, і відчував, як між ними чо-тирма виростає прозора стіна. Вони все ще можуть чути один одного, можуть торкатись, потискати руки, але стіна нікуди не зникатиме. По» ява невидимої роздільної лінії гнітила Левка, разом з тим хлопець ося¬гав: колишні друзі мають право так поводитись. Він не знав, як вира¬зити свої почуття словами, але інтуїтивно усвідомлював, що ОДНІЇ справа — скинути перуанця в провалля, будучи впевненим, що він є останньою перешкодою на шляху до свободи, і зовсім інша — хо¬лоднокровно пристрелити пораненого й беззбройного бідолаху з ав¬томата АКМ. Хай як ірраціонально це прозвучить, але вбивство мо¬же бути різним: у першому випадку до смерті призводить зіткнення з землею на великій швидкості, в другому — навмисно випущена ку¬ля. Якщо пощастить, у першому випадку років за п’ять вдасться пе-реконати пам’ять, що ніякого поштовху не було, хлопчина сам пере-чепився й шугонув у прірву (і потім чіплятися за вигадку до Самої смерті). В другому випадку... навряд чи можливо, не розлучившись лі здоровим глуздом, переконати свідомість у тому, що автомат випад-ково опинився у руках, а куля вилетіла здула за власним бажанням...
Зрештою Левко рушив їм назустріч. Помітив, що Сатомі тривож¬но позирає на АКМ, і відкинув автомат убік, до стіни барака. Спинив¬ся за крок від них, майже фізично відчуваючи присутність незримої пе-регородки.
—Яке друге питання? — поцікавився українець у Сьоми.
Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому
доведеться нагадати про розмову в «норі», але росіянин чекав на за-питання і цього разу обійшовся без затяжної преамбули:
—Ми всі маємо випити узвар з бруґмансії.
—Що?!
Левко отетерів. Але лише він. Сатомі й Ґрем ніяк не відреагували. «Вони вже знають і... погодилися», — здогадався хлопець.
—Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що роз-повідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, але факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, ран-ком якого очуняє все це осине гніздо, ми маємо зняти з себе підозри. Ми мусимо бути у відключці або хоча б «накачаними» дурманом, ко¬ли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.
—Я все одно не розумію: для чого? Чому ми не можемо просто си-мулювати отруєння?
—Що тут розуміти? — Сьома йдалі говорив спокійно. — Після та-кого рейваху Джейсон зробить усе, щоб дізнатися, хто його затіяв. Ми не знаємо, чи є у лабораторіях засоби, щоб зробити аналіз крові у всіх, хто був у цей день на Твердині, і визначити вміст алкалоїдів, але ризи¬кувати не можемо. Крім того, є багато інших способів визначити, чи справді людина перебуває у безпам’ятстві. Не скидай з рахунку Мела Ьарра, він може все забути, а може щось запам’ятати і після пробуджен¬ня ставитиме неприємні запитання. Те саме з Марко Молінарі, мені зда¬ється, він щось підозрював, я не впевнений, але... краще нам бути та¬кими самими, як кухар, як лікар, як усі решта, коли вони прокинуться. Лео, нам потрібне алібі, і ми не можемо симулювати отруєння.
—А ти не боїшся, що ми... — Українець недоговорив.
—Вип’ємо меншу дозу.
Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.
—Ти гівнюк, — тихо промовив він.
—Ну чувак... — розвів руками Сьома.
—Ти гівнюк, що завжди має рацію.
Семен посміхнувся, ледь піднявши кутик рота, хоча очі лишалися сумними:
—Так, я знаю, Лео. Я гівнюк, що завжди має рацію.
XLVII
19 серпня 2012 року. 17:13 [UТС—5]
Паїтіті
Кожен сам собі налив півчашки охололого чаю, після чого вервечкою вони подались до «нори». Левко з Семеном розсудили, що краще «причаститися» до Янгольських Сурму печері, щоб ніхто з них, буду¬чи в безпам’ятстві, не звалився з Паїтіті абощо. Минаючи тіло Джер- рона Старкса, Сатомі спинилась, на нижніх повіках зібралась волога, а губи затремтіли. Семен злякався, що японка відмовиться, виплесне вміст своєї чашки, розвернеться і побіжить геть, або ще гірше — вла¬штує істерику, але за хвилину дівчина опанувала себе. Принаймні на якийсь час.
Хлопці й дівчина ввійшли до «нори», ввімкнули світло і розсілись на матрацах (мулат забився у найдальший куток).
—П’ємо по півчашки, більше не треба, але заковтуємо залпом, — мовив Сьома.
Сатомі кавкнула, глибоко вдихнула і лише тоді спромоглася озиа- і тись:
—Пообіцяйте, що стримаєте мене, якщо... якщо захочу зробити те ж саме, що й він. — Вона мотнула головою в той бік, де лежало ті¬ло археолога. Волосся воронячими крилами злетіло в повітря і впало, частково закривши збіліле лице. Несподівано дівчина заходилась го¬лосно хлипати: — Це ж я... я... я власно-о-оруч п-принесла йо-о-ому о-отруєну...
Цього разу наближення істерики було безсумнівним.
—Цить! — різко наказав Левко. — Я подбаю про тебе. Я обіцяю,
Дівчина перевела погляд на росіянина.
—Я теж, — кивнув Сьома і додав: — Звісно, якщо буду притом- І ним.
«Козел, — стрельнув очима Левко, — міг би підіграти»,
Сатомі схлипнула, втерла рукою носа, але остаточно заспокоїтись не змогла: сльози неперервними цівками струменіли з очей.
—П’ємо всі разом. Чули? — Сьома розумів, що треба поква-питись.
Ніхто не відповів.
—На рахунок три. Я рахуватиму, — відкарбував Левко. — При¬готувались! — Чотири пари рук судомно стиснули чайні чашки. — Раз... два... — Українець пробігся поглядом по лицях хлопців і дівчи¬ни, подумав, що буде, якщо хтось з них виплюне отруєну рідину, після чого випалив: — Три!
Секундна пауза — і вміст чашок полився в горлянки.
Сатомі розридалася. Рідина виплескувалася з чашки, лилась між губів на щоки, ніс і шию, та все ж таки більша частина узвару з Ян¬гольських Сурм потрапила до стравоходу.
Левко випив «чай» кількома розміреними ковтками, поволі пере¬хиляючи чашку.
Сьома і Ґрем, позадиравши голови, перехилили чашки одним ма¬хом, так, наче пили горілку.
—Покажіть порожні чашки, — тоном, що не допускав запере-чень, попросив Левко.
Росіянин осудливо зиркнув на нього (як ти міг таке подума-ти?), але нічого не сказав і демонстративно перевернув чашку до¬гори дном, засвідчивши, що вона порожня. Кавкаючи, Сатомі поста¬вила свою чашку біля Левка. Ґрем із усього маху жбурнув чашку Левку під ноги. Та розбилася, розлетівшись на скалки. На місці уда¬ру вологи не з’явилося.
Українець відсунувся, прихилився спиною до стіни і став чекати.
Хвилин п’ять нічого не відбувалося. Левко придивлявся, гадаючи, н кого проявляться перші ознаки інтоксикації, коли враз зауважив, що «нора» наче побільшала. Раніше він міг дістатися до Семена, сту- іііпини три-чотири кроки, тепер росіянин виглядав так, наче лежав за іридцять-сорок метрів від Левка. Хлопець подивився на стелю. її не Гіуло. Точніше, вона була, адже неба не видно, але піднялась так ви¬соко, що годі розгледіти.
«Тридцять-сорок метрів?.. Та бути такого не може!»
—Сьомо, чувак! — покликав Лео товариша, показуючи пальцем ІІ;І стелю, що втекла.
—Ей! — не знати кому гукнув Сьома. Голос долинав звіддаля. Ду¬же звіддаля.
Українець опустив голову і з переляку вчепився в матрац. Перед тим, як він звів очі, «нора» була завбільшки з танцювальний клас.
()пустивши їх, Левко подумав, що знаходиться в приміщенні, що не поступається розмірами міжнародному терміналу аеропорту Шарля де Голля1. Сьома був завбільшки з муху, стояв удалечині, здається, вимахував руками і кричав:
—Ей!.. Ей!.. Ей!..
Левко хотів щось відповісти, але не зміг: шия задерев’яніла. Він насилу міг повернути голову. Серце запрацювало дивно: спершу на¬бухало, неначе жаб’яче воло, а тоді — шух! — скорочувалося до роз¬мірів яєчного жовтка, викликаючи відчуття хворобливої порожнечі у грудях.
«Срань...» — подумав хлопець і скулився відхолоду, що став про¬биратись угору по кінцівках.
Коли стіни затрусились, а підлога покрилась тріщинами, наче льо¬дова кірка на річці перед відлигою. Левко вже забув про те, що випив узвар з бруґмансії, і сприймав усе за чисту монету.
Ознакомительная версия. Доступно 31 страниц из 151
Похожие книги на "Твердиня", Кидрук Максим Иванович
Кидрук Максим Иванович читать все книги автора по порядку
Кидрук Максим Иванович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.