— Так, я знаю. Але прошу, не роби мені боляче, гаразд?
— Гаразд, — погодився він. — Ти вже невдовзі будеш на ногах, Джинні. Я все зроблю скоренько.
Він витер руки, воліючи, щоб вони були геть сухими (рукавичок не надягав, сумнівався, що зможе в них як слід утримувати пінцет), тоді нахилився ближче. У бровах і навкруг очей застрягло з півдесятка скалок від лінз її розбитих окулярів, але той крихітний кинджал, що непокоїв його найбільше, стирчав у куточку її лівого ока. Барбі був певен, що Расті сам би його витяг, аби помітив, але він концентрувався на її носі.
«Зроби це швидко, — нагадав він собі. — Хто вагається, той і обсирається».
Він витяг осколок і кинув його у пластиковий лоток на столі. На тому місці де той щойно стирчав, набубнявіла крихітна насінина крові. Барбі видихнув:
— Окей. Решта — то ніщо. Легкий хліб.
— Твої б слова та до Бога, — сказала Джинні.
Тільки-но він витяг останню скалку скла, як відчинилися двері, до оглядової ввійшов Расті й сказав Барбі, що потребує його допомоги. Фельдшер тримав у руці бляшану коробку.
— Допомоги з чим?
— Там один ходячий геморой, — пояснив Расті. — Цей сракоголовий тип хоче піти звідси зі своєю незаконною здобиччю. За інших умов я б радо спровадив його геть за двері, але саме тепер я можу його використати.
— Джинні? — спитав Барбі. — Ти в порядку?
Вона махнула рукою в бік дверей. Він вирушив услід за Расті, але тут вона його покликала:
— Агов, красунчику…
Він обернувся, і вона послала йому повітряний цілунок. Барбі його вловив.
8
У Честер Міллі був лише один дантист. На ім'я Джо Боксер. У кінці Страут-лейн розташовувався його зуболікарський офіс, де з вікон кабінету відкривався мальовничий вид на річечку Престіл і міст Миру. Приємний краєвид, знаєте, якщо сидиш прямо. Більшість відвідувачів вищевказаного кабінету проводили там час у напівлежачому стані, тож насолоду їхнім очам забезпечували кілька десятків приклеєних до стелі фотографій улюбленої собачки Джо Боксера породи чихуахуа.
— На одній із тих фоток та чортова собака, схоже, ніби випорожнюється, — розповідав після чергового візиту до дантиста Дагі Твічел своєму приятелеві Расті. — Може, ця порода просто завжди сидить у такій позі, але я так не думаю. Думаю, я пролежав півгодини, саме споглядаючи на те, як заслинена тваринка вичавлює з себе гівно, поки той її кобель Боксер виколупував у мене зі щелепи два зуби мудрості. Викруткою, судячи з моїх відчуттів.
Поперечна вивіска, що майоріла поряд із дверима офісу доктора Боксера мала вигляд баскетбольних трусів розміру достатнього, щоб налізти на якогось казкового велетня. Пофарбована вона була кричуще золотим і зеленим — кольори місцевих «Вайлдкетс». Напис на ній повідомляв: «ДЖОЗЕФ БОКСЕР, доктор зуболікарської хірургії». А нижче: «БОКСЕР — ЦЕ МИТТЮ». Він дійсно працював фантастично швидко, з цим погоджувалися всі, але не визнавав ніяких медичних страховок і приймав плату тільки готівкою. Якщо, скажімо, до нього з'являвся якийсь лісоруб із нагноєними яснами і щокою надутою, як у білки, котра напхала собі повний рот горішків, та починав щось казати про зуболікарську страховку, Боксер радив йому спершу отримати живі гроші в «Синього Хреста» або «Антема» [294], а тоді вже приходити до нього.
Мінімальна конкуренція змусила б його пом'якшити свою драконівську політику, але з півдесятка дантистів, котрі намагалися укорінитися в Честер Міллі від початку дев'яностих, не витримали і здалися. Ходили чутки, що це добрий друг Боксера Джим Ренні міг докласти руку до унеможливлення зуболікарської конкуренції в місті, але ніяких конкретних доказів не було. Тим часом Боксера можна було щодня побачити за кермом «Порше», наліпка на бампері якого повідомляла: «ІНША МАШИНА В МЕНЕ ТАКОЖ ПОРШЕ!»
Коли Расті, а слідом і Барбі, тягнучись за ним, з'явилися з коридору, Боксер уже вирушив до вихідних дверей лікарні. Тобто намагався, бо Твіч іще тримав його за руку. У другій руці Боксера висів кошик, заповнений вафлями «Еґґо» [295]. Самі лише коробки вафель і більше нічого. У Барбі майнула думка (і то не вперше): а чи не лежить він зараз часом у якійсь канаві поза паркінгом «Діппера», збитий на лайно, і переживає жахливі видіння свого пошкодженого мозку?
— Я не залишуся! — дзявкнув Боксер. — Я мушу віднести оце додому і покласти в холодильник! Тим паче те, що ви пропонуєте, майже напевне не має ніяких шансів, тому приберіть геть від мене свої руки.
Барбі відзначив пластир у формі метелика, що сидів у Боксера на одній з брів, і більшу пов'язку в нього на правій руці. Скидалося на те, що дантист захопив ці вафлі в серйозній битві.
— Скажіть цьому держиморді, щоб прибрав від мене свої руки, — звернувся він, побачивши Расті. — Поранення мені обробили, тепер я йду додому.
— Ще не тепер, — сказав Расті. — Вам надали безкоштовну медичну допомогу, тож я чекаю від вас віддяки.
Боксер був невеличким дядечком, футів п'ять і чотири дюйми заввишки, але тут уже він витягнувся на повний зріст, напнувши груди:
— Чекайте й будьте прокляті. Я не розцінюю оральну хірургію — на яку, до речі, я не отримав сертифіката від штату Мейн — як рівноцінну відплату за пару пластирних пов'язок. Я заробляю собі на життя роботою, Еверете, і очікую, що мою працю буде оплачено.
— Плату ви отримаєте на небесах, — промовив Барбі. — Чи не так би сказав ваш друг Ренні?
— Він не має ніякого стосунку до…
Барбі підступив ближче і втупився у зроблений із зеленого пластику продуктовий кошик у руці Боксера. Там, на держаку, ясно читалися друковані літери: «ВЛАСНІСТЬ "ФУД-СІТІ"». Боксер спробував, щоправда, без особливого успіху, затулити від нього кошик своїм тілом.
— Оскільки мовиться про оплату, нам цікаво, ви заплатили за ці вафлі?
— Не смішіть мене. Усі там брали собі що завгодно. А я взяв усього лиш оце, — він з викликом поглянув на Барбі. — У мене дуже великий холодильник, і, так вже трапилося, я дуже полюбляю вафлі.
— Те, що всі там брали собі що завгодно, не дуже допоможе вам захиститися від звинувачень у грабунку, — ласкаво промовив Барбі.
Боксеру просто ніяк уже було тягнутися вище, проте якось він це зробив. Обличчя в нього почервоніло майже до пурпуровості.
— Тоді ведіть мене до суду! Звідки тут суд? Справу закрито! Га?
Він уже було ледь не відвернувся, але Барбі його вхопив, але не за руку, а за кошик.
— У такому разі я це конфіскую, ви згодні?
— Не маєте права!
— Ні? Тоді ведіть мене до суду, — усміхнувся Барбі. — О, я забув, звідки тут суд?
Доктор Боксер глипнув на нього, вищиривши свої мілкі, перфектні зубки.
— Ми запросто приготуємо ці вафельки в тостері в нашому кафетерії, — сказав Расті. — Смакота буде.
— Угу, треба скоріше ввімкнути тостер, поки в нас ще працює електрика, — промурмотів Твіч. — А як вимкнеться, можна наштрикнути їх на виделки і підсмажити в інсинераторі на задньому дворі.
— Ви не маєте права.
— Дозвольте мені цілком прояснити для вас ситуацію, що склалася, — почав Барбі. — Якщо ви не зробите того, що від вас хоче Расті, я не маю наміру відпускати ваші «Еґґо».
Зареготав Чез Бендер, у котрого було заліплено пластиром перенісся й щоку. Не по-доброму зареготав:
— Платіть готівкою! Хіба не так ви самі постійно кажете, док?
Боксер перевів свій палаючий погляд спершу на Бендера, потім на Расті.
— Те, чого ви бажаєте, майже не має шансів на здійснення. Ви й самі мусите це розуміти.
Расті відкрив бляшану коробку і простягнув до нього. Усередині лежало шість зубів.
— Торі Макдоналд позбирала їх біля супермаркету. Повзала навколішках і намацувала пальцями в калюжах крові, що натекла з Джорджії Руа. Тож, якщо ви бажаєте найближчим часом снідати вафлями «Еґґо», докторе, ви мусите вставити ці зуби назад в голову Джорджії.
