Диво - Загребельный Павел Архипович

Ознакомительная версия. Доступно 35 страниц из 174

- Бери коня!

Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у січу, але звідти не долинало нічого заохотливого, віддалік прошмигували поодинокі втікачі, за ними гналися вороги. Розгром і розбиття!

Тоді князь, кульгаючи важко, підступив до коня, отрок поміг.йому вибратися на нього, медовар смикнув за повід, побіг попереду, потягнув коня за собою.

- Недовго ж так пробіжиш, - сказав йому Ярослав.

- А нічого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всередині все добре утрамбовано, - хекаючи, відповів йому медовар, - а як не здужаю бігти попереду, то побіжу, тримаючись тобі за ногу.

- За стремено б годилося, та нема його, - сумно всміхнувся князь. Ті троє теж бігли слідом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його відступ.

- Хто ти єси і як зовешся? - питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя.

- Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а це, думаю… до князя… такий же мед.,. Ох… не можу… А ти… справді князь?

- Князь. Сідай до мене. Кінь у тебе добрий, понесе й двох…

- Важкий я, князю… Вельми… Тельбухи в мене… камінь…

Ситник передав повіддя князеві, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославові порти, шепотів через силу.

- Ох, смерть моя… ой боженьку!…

- Ніколи тобі не забуду, - сказав Ярослав,-боярином тебе зроблю… найближче до себе поставлю…

- Ох,.смерть, - шепотів через силу Ситник, - ох, ох!…

Не втікали до Києва - бо й що там мали робити? Болеслав ішов на стольний град з військом, підступали вже до Києва, здається, й печеніги, знов накликані клятим Святополком, а в Ярослава тільки й було людей, що троє воїнів, та медовар з. вибавчим конем, та ще нещасні розбитки, втікачі, які збиралися коло насадів на Прип'яті. Так і вирішив князь чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелів мерщій зготовити - собі кораблеці, щоб іти ще далі, аж за море, до свого тестя, короля свейського, просити в нього помочі на відвойовування Києва, де лишилася навіть дочка його Інгігерда, княгиня Ярославова Ірина. Лишилася там і сестра Предслава, на яку вже давно зазіхав розпутний Болеслав, і мачуха, і наймолодша сестра Марія-Доброніга - та що там вони, коли й князь ледве порятувався.

Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблеці для князя і сам же з новгородцями вночі порубав їх і мав нахабство прийти до Ярослава з гострою сокирою, заткнутою за пояс, і повідати, що вони не допустять втечі Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стіл київський.

Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору і мусив стерпіти й промовчати. Новгородці стали негайно збирати нове військо і гроші для наймиту варягів і дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а від старост по десять гривен, а від бояр по вісімнадцять гривен, знову просили Еймунда з дружиною, бо той недалеко й зайшов, відсиджувався там часом у Полоцьку, в племінника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усі умови варягів, йшлося тепер про головніше, ни першому сину хотів він ударити в Києві на Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустріли кияни, мабуть, остерігаючись печенігів, які обложили місто, з розчиненими брамами, а старий Анастас Корсунянин вивів усіх попів навстріч новому князеві н відправив урочистий молебень, подарував Болеславові польському найбільші святощі церкви Богородиці - мощі святого папи римського Клемента. Болеслав же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собі на ложе Предсла-ву, захопив у полон княгиню Ірину, що саме була при надії, взяв і сімейство Володимирове; розповідали, що вдарив польський князь мечем об київські ворота, й пощербив меча, і хвалився, що буде тепер той меч для всіх польських владців такою самою цінністю, як священний спис германських імператорів або вінець імператорів ромейських. З великими дарами відправив Болеслав абата Туні до германського імператора Генріха, звелівши у вишуканих висловах подякувати йому за підтримку і запевнити в щирій приязні. Взяття Києва надало польському князеві такої впевненості в своєму могутті, що просто з руського стольного града спорядив він велике посольство до ромейського імператора Василія, закликаючи візантійців до вірності й приязні, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особі мати послідовного і незламного ворога, в чому свідком і посередником хай виступить між ними сам всемогутній бог, який укаже ласкаво, що йому до вподоби, а земним владикам на користь.

Є в чоловікові багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна був привчений до думки, що все таємниче й високе належало богові, зате людям судився здоровий глузд. Але ось війна, вбивства, брат іде на брата, голод, неправда, підступність - хіба це не поразки здорового глузду, хіба це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?

Не помагало ніщо: ні молитви, ні благочестиві бесіди, ні книги, ні навіть збадьорливі звістки про успішні готування до нового походу проти Святополка. Ярослав ніби здерев'янів тілом і душею, перед його очима й досі стояв той липневий день на Бузі, ганебна втеча по зеленій луці, безконечні шугання покаліченою ногою в бакаї й скіпці, потім хекання Ситникове, стогнання його, потім гаряче, спливаюче потом Ситникове тіло позаду на коні, гикання конячої селезінки, м'яке чалапкання копит, дедалі повільніше й повільніше, очікування погоні і тоді, на коні й на лодьї, навіть тут, у Новгороді, теж очікування. Чого? Погоні чи посольства? Але Болеслав, розсівшись у Києві, споряджав послів до всемогутніх імператорів - що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й має намір прибрати свого найнебезпечнішого супротивника, то зробить це потаємно й зненацька. Кому вірити? Ярослав не вірив тепер навіть Коснятинові. Чому той порубав лодьї?

Повірив у Ситника. Чоловік, який наражався на смерть заради князя, не може зрадити. Клав Ситника спати в передпокої, що вів до княжої ложниці. Звелів, щоб той супроводжував князя скрізь по Новгороду: і до церкви, і на вимоли, і до дулотників, і до зброярів. Сам навчав новоспеченого боярина, (який ще й маєтностями не володів - жили сподіваннями на переможне повернення до Києва) володіти мечем і списом, заповів тому осягнути ще й грамоту, бо на княжій службі чоловік повинен усього вміти, поїхав з Ситником до заснованої ним ще за князювання в Новгороді научальні, де кільканадцятеро дітей боярських і купецьких, сидячи на дерев'яних лавах, вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбні буквиці і повторювали слідом за худим чорноризцем перші життєві істини:

- Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно.

- Кіт очищає дім від мишей.

- Кінь, який має гриву, возить нас.

- Стиснута рука називається кулаком, розігнута рука нази вається долонею.

- Чоловік буває спершу немовлям, дитиною, потім отроком, юнаком, дорослим мужем, потім старим.

Ситник аж нестямився від подиву й обурення, почувши оті p дитячі виспівування.

- І хто ж годує того попар-спитав Ярослава.-Невже ти, князю?

- Ще й окрему плату видаю йому за навчительство, - поважно відмовив князь.

- Та що ж то за наука? Хто цього не знає? Кіт ловить мишей!

- А спробуй-но ти сказати щось так складно, - всміхнувся Ярослав.

- Ну… - Ситник затнувся. - Ну що тобі сказати, князю?

- А ось так, як діти. Скажімо: вогонь світить, палить і перетворює на попіл усе, що в нього покладуть.

Ситник наморщив лоба, пітнів густо й щедро, але не міг здобутися на жодне слово.

- Дивно, - пробурмотів, - наче вітром вивіяло все з голови… Наслано, мабуть, на мене. То не піп, а волхв, видно… В мене відразу підозра на нього…

- А що скажеш про князя Коснятина?

- Який він князь? Ти - князь. А більше нікого не може бути. То він і випихає тебе мерщій до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вір йому, княже. Нікому не вір. Ось дивися на мене: я ніколи нікому…

- Треба завжди мати вірних людей, - сказав Ярослав, а сам подумав: «Де ж вони, твої вірні? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночі рубаючи з своїми новгородцями лодьї? Ось три літа минуло, як вирушив ти на здобуття київського.у столу, а нікого коло тебе не зосталося - одні вбиті, другі загинули безслідно десь, треті зрадили, втекли, відступилися…»

Ознакомительная версия. Доступно 35 страниц из 174